Пригадується, як після звільнення по вісімнадцятилітнім ув’язнені Києво-Галицький Митрополит Блаженніший Йосиф Сліпий з’явився у центрі вселенського католицького християнства, у Вічному Місті Римі. Його зворушлива зустріч з Папою Іваном XXIII, який його питав, у яких місцевостях він сидів. Блаженніший, показуючи на карті концентраційні табори, у яких відбував свою каторгу і казав: там були православні і католики, а я був їх душпастирем. З того часу місяць лютий, що с місяцем народин Блаженнішого Йосифа, став своєрідним святом для українців католиків у діяспорі. Кожного року українці католики, представники і делегації різних мирянських організацій, а в першу чергу діячі патріярхального товариства у місяці лютім відбували паломництво до Вічного Міста, щоби при тому привітати і скласти доземний поклін Блаженнішому Йосифові з нагоди його дня народин, які припадали 17 лютого.
Учасниками таких паломництв були з США, Канади, Австралії, Англії, Німеччини, Франції, Бельгії, Південної Америки й інших місцевостей. Тоді у Римі улаштовувались мирянські конференції, під час яких відпорошувались призабуті сторінки історії нашої Української Церкви; улаштовувались величаві концерти, пресові конференції і святочні обіди на пошану Блаженнішого Йосифа, на які запрошувано визначних гостей Апостольської Столиці, ватиканських дипломатів й багато інших достойників. Не раз на таких урочистостях був відомий і визначний монах, можна сказати, найбільший у світі «жебрак» і водночас «найбагатший жебрак», о. Веренфрід ван Страатен, який очолював «Церкву у Потребі» і допомагав потребуючим Церквам, і якому багато повинна завдячувати наша Церква.
Під час таких паломництв не гльорифікувалось Блаженнішого Йосифа, бо йому цього було не потрібно, а радше, це була кожний раз особлива нагода ще і ще раз проаналізувати, продискувати й утвердити ідею піднесення нашої Помісної УКЦеркви до гідности патріархату, до чого так дуже змагав Блаженніший Йосиф.
До речі. Вселенський Собор Ватиканський II на свойому форумі ствердив, що патріархат, це найбільш притаманна форма управління для східних Церков, тому поручав такі патріярхати утворювати там де тільки для цього зайде потреба. Власне Блаженніший у свойому виступі на форумі Вселенського Собору Ватиканського II висунув ідею патріархату, яку соборові отці прийняли оплесками. Прохання в цій справі наших владик до Апостольської Столиці було відсунене. Блаженніший ще кілька разів це питання порушував безпосередньо у Папи Павла VI, але безуспішно. Тоді Блаженніший на прохання частини владик і мирян рішився прийняти гідність патріярха, що сталось у святому Божому Році 1975. Апостольська Столиця цього акту не визнала, але і не заперечила. Запитаймо кожний сам себе, чи визнали ми самі наш існуючий патріярхат? Патріярх Йосиф у Завіщанні писав: «Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького й усієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я. Але наш патріярхат ми вже маємо!»
Здавалось, що ідея нашого патріярхату Помісної Української Католицької Церкви буде вічно живою. На жаль факт, що мав місце на першому Патріяршому Соборі УКЦеркви у жовтні 1996 р. у Львові, є застрашаючим. Підготовка до собору проходила під назвою «Патріярший Собор», але нажаль, у Декреті про скликання собору пропущено слово «патріярший», є тільки написано «Декрет Скликання Собору». Так само у привітальному слові Кардинала Любачівського пропущено слово «патріярший». Копії оригінальних документів є надруковані у журналі «Патріярхат» за місяць грудень 1996 р. На поставлене питання в цій справі у тому ж грудневому числі, як також у січневому 1997 р. не було жадної відповіді — вияснення…
Тут нам не ідеться про якесь магічне слово «патріярхат», це є значно більше і ширше. Тут дозволю собі навести знаменні слово вже вище згадуваного відомого монаха о. Веренфріда ван Страатена, який у своїй проповіді, у сороковий день смерти Патріярха Йосифа Сліпого, під час Служби Божої у німецькій церкві св. Михаїла, у Мюнхені сказав такі знаменні слова:
«Слухайте тому з глибокою пошаною і з дитячим послухом Вашого Патріярха. Він не є мертвий. Його душа в руках Божих, і ніяке терпіння його більше не може торкнутися. Час бо настав, що він із Сином Чоловічим буде прославлений. Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати!» Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив, як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову й знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй його Завіщання, плекай твоє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію». Вдумаймось у ці глибокі, передумані слова чужинця, нашого великого Приятеля. Чи збагнули ми так Патріярха Йосифа? Згадаймо його непроминальні діла для нас і нашої Церкви у місяці його народження.
М. Г.
