Декого може здивувати назва – Перший Патріярх Української Католицької Церкви. Це нічого нового, це логічне й історично оправдане заключення прав нашої Церкви. В такому дусі належало б нам трактувати візитацію Блаженнішого Кир Йосифа VII. В першу чергу ми самі маємо визнати й прийняти для нашої Церкви патріярший устрій з Патріярхом Йосифом на чолі.
З приводу візитації Блаженнішого Кир Йосифа належить не тільки торжественно вітати, підкреслювати критичний стан нашої Церкви, але поруч з тим робити певні висновки. Першим й основним висновком є спільне наше визнавання їх Блаженства Кир Йосифа І, Верховного Архиєпископа – Першим Патріярхом Української Католицької Церкви. Скажім собі хай слова – «голос народа – голос Божий» – стануть дійсністю. До такого заключення ми прийшли після несповна десять років спроб і змагань за права нашої Церкви.
Належить підкреслити, що ось скоро буде повних десять років, як український мирянський рух піддержав ідею Блаженнішого Кир Йосифа – піднести нашу Церкву до гідности патріярхату. На протязі того часу миряни чесно, гідно й достойно обстоювали цю ідею. Чи прислухались до нашого голосу ті, яким треба було? Що від тоді по сьогодні по відношенні УКЦеркви змінилось на вселенських вершинах? Що ми, як церковна спільнота разом зі священиками й владиками в цій справі зробили?
Дехто, по виступах мирянського руху та по шпальтах газет останнього часу прийде до переконання, що мирянське море, яке у недавно минулому було розбурхане і шумувало, повне енергії, виступаючи з берегів заспокоїлось. Мовляв все уклалось, як повинно і, як належало. Навіть, десь пляново, чи без пляну вирвались, ніби твердження – на лоні нашої Церкви наступив мир і тишина, що мовляв все наладналось. Дав би Господь, щоби ці слова, яких спрагнено очікуємо відповідали дійсності. Але не забуваймо, щоби часом ці слова не були піднесені для нас, як успокоюючі пілюлі, бо ж дійсність є іншою.
Наші вороги й недруги сподівались, що Т-во за Патріярхальний Устрій у першому своєму захваті спалахне, зробить троха шуму, а згодом втомиться й перестане не тільки діяти, але й існувати. Помилялись і помиляються ті, що так думають і цього очікують. Хоч одна декада активно творчої праці в історичній перспективі короткий промежуток часу, але в житті існування Товариства за Патріярхальний Устрій, це надзвичайно трудний і важко пройдений період. За цей час міцно закріпилась ідея патріярхату серед мирян. Товариство зактуалізувало церковну проблему, придбало для нашої Церкви щирих й відданих прихильників і послідовників серед своїх, як також серед чужинців, які не тільки словами але й ділом піддержували і піддержують наші змагання й домагання оправданих історичних прав для нашої Церкви. Товариство не тільки активно діяло, але поруч старалось вказати на конкретні факти, що діють проти нашої Церкви і створюють велику небезпеку. Різні сили так по той, як і по цей бік залізної занавіси пляново й поступово ідуть на знищення нашої Церкви у діяспорі. Подивімся на факти.
Формально на Україні Українська Католицька Церква не існує. Вона продовжує своє життя у катакомбах. Значить для кремлівських вождів справа УКЦеркви на Україні розв’язана, отже не повинні б тим ділом більше заниматись. Ліквідаторську позицію до нашої Церкви зайняла Російська Православна Церква у Москві на чолі з патріярхом Піменом, проголошуючи уневаження унії нашої Церкви з Римом. Здавалось би, що на цьому все є закінчене, але дійсність є іншою. Кремлівські вожді не можуть спокійно спати. Якщо хтось побіжно слідкує за радянською пресою то помітить цілий потік довгеньких статей і статейок у різних газетах, журналах і окремо присвячених виданнях, брошурах і книжках проти Української Католицької Церкви та проти її, так мертвих, як і живучих Владик. Імена Князя нашої Церкви Митрополита Андрея Шептицького і Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа І не зникають з шпальт газет і журналів, яким приписується різні видумані «злочини». Журнал «Жовтень», що появляється у Львові який від деякого часу систематично поміщує статті на українські церковні теми таких борзописців як Клим Дмитрук. Т. Мигаль й інші, де плямують нашу Церкву й Владик. В такому самому дусі появилась стаття сповнена лайки й брехні С. Даниленка в журналі «Людина і світ», під заголовком «Диверсія з «патріярхатом». Наново перевидано, з додатковими наклепами книжечку «У тіні святого Юра», Володира Добричева. Що там тільки не написано! На цю безплідну макулятуру є гроші й папір, але на дійсні літературні праці того немає. Все це робиться з двох основних причин:
1. Щоб серед народу на Україні вбити християнського духа і 2. Знищити УКЦеркву у діяспорі. Для цього вживається різних шляхів і методів. Тут спритно використовується московську православну церкву, що є експозитурою Кремля.
З другої сторони ми також повинні приглянутись ближче, відкритими очима, як нашу Церкву трактує Ватикан. Незаперечною і болючою правдою є факт, що Апостольська Столиця не все заступалась за правдою і покривдженими. Ватикан часто вибирав сторону сильнішого. З політичних мотивів така позиція для Ватикану була вигідніша. Так було в минулому і так є під сучасну пору. Так було, з нашою Українською Католицькою Церквою у минулому і так є зараз. Якщо ж ідеться про сучасну ситуацію то вона діється в супереч постановам Вселенського Собору Ватиканського ІІ-го. Сьогодні всім відомо про те, що причини піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату не лежать у канонічних, пасторальних площинах, але в діялозі Ватикан – Москва.
Листи кардинала Війо, що були розіслані до наших Владик в яких заперечувались права Верховного Архиєпископа і Синоди Української Католицької Церкви не були виявом християнської любови. Кожна твереза людина мусить усвідомити круту та пристосованську політику Ватикану, яка не має нічого спільного з підставовими християнськими засадами. Ми маємо стільки наявних фактів для того, щоб в кінці сказати, – не вся правда яка виходить з п’ятном Ватикану. Все це нас переконує, що Апостольська Столиця не реагує на просьби прохання – на молитву… На протязі того часу, що ми домагаємось привернення історичних прав для нашої Церкви, які були потверджені Вселенським Собором Ватиканським ми нічого не осягнули. Це тільки повинно нас утверджувати у тому, що ці права які належать нашій Церкві ми повинні самі собі взяти. Якщо ми цього не зробимо то ще роки проживемо, аж поки наша Церква не розплинеться в чужому морі. Нам немає потреби доказувати нашу лояльність і приналежність до Ватикану, що ми є невід’ємною частиною Вселенської Католицької Церкви, бо наша Церква за свою приналежність заплатила життям наших владик, священиків і вірних. Чи може бути більша заплата, як жертва життя?
Пройдений період доказує, що нам немає чого сподіватись від Ватикану, тільки спокійно, але рішучо користати з нашого права. Наше право не противиться Божим законам, не заперечує зверхности Апостольської Столиці й не заперечує нічиїх інших прав, але хоче, щоб наша Церква була зрівняна у правах і гідности з всіми іншими Католицькими Церквами східнього обряду. Наша Церква найчисленніша серед Католицьких Церков східнього обряду а заразом найбільше упосліджена.
З повищого ми повинні зробити конкретний висновок і визнавати Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви, Блаженнішого Кир Йосифа І Першим Патріярхом Української Католицької Церкви. Це буде нашим найбільшим гідним, достойним і торжественним привітом нашого Первоієрарха. Таке визнання сталось вже у Австралії. Владика Кир Прашко приймав Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа І як Патріярха УКЦеркви. Якщо на терені США на такий крок не спроможуться наші владики й священики то повинні це визнання піддержати миряни і своїм голосом долучитись до Владики Кир Прашка.
Визнання Блаженнішого Кир Йосифа І Першим Патріярхом Українського Католицької Церкви є логічним заключенням пройденого етапу наших змагань на церковному полі за права нашої Церкви.
