Від самих початків введення християнства на Україні та створення древньої Київської Митрополії наша Церква постійно була в тісних відносинах, як з Римом, так і з Царгородом, від якого прийняла «цінну перлину православну віру», як це ми співаємо в тропарі на честь князя Володимира Великого.
Після жалюгідного розколу 1054 року, внаслідок суперечки між Сходом і Заходом, в якій не брали ми участи. Церква Києва завжди старалася підтримувати євхаристійну єдність з двома сторонами — Старим і Новим Римом.
На момент відновлення нашої єдности з Єпископом Риму архієреї Київської Церкви були свято переконані, що не творять нового церковного організму. Вони також не мали жодного наміру змінювати своє дотеперішнє східне обличчя. Вони визнавали Римську Церкву, як Церкву, котра за словами святого Ігнатія Антіохійського «перебуває в любові».
Фактично в Бересті наші владики домовилися про подальший безперервний розвиток своєї Київської Церкви, що її зорганізував ще святий Володимир Великий у X столітті. Щойно від 1620 року з моментом висвячення Єрусалимським патріярхом Теофаном нез’єдиненої православної ієрархії побіч вже існуючої, повстав новий відлам Церкви Києва. Собор з Берестя — це поєднання, а не злиття в один еклезіяльний (церковний) організм. Одним словом, це була єдність в різноманітності.
У цьому поєднанні, яке відбулося 400 років тому, активну участь взяли дві сторони: Римська й Київська. Церква древньої Київської Русі приступила до цієї єдності, як самоуправна з притаманною їй тотожністю: богословською літургічною та дисциплінарною. Глава нашої Церкви Митрополит Михаїл Рагоза і його владики своїм берестейським рішенням намагалися поступити якнайкраще в дуже тяжкій тоді ситуації. Немає сумніву, що їх крок був лише захистом рідної Церкви та її споконвічних прав. Це було відновлення втраченої єдності, яка по-справжньому була б православною й справжньою католицькою. Відображенням цього глибоко продуманого кроку є так звані артикули договору, які є гарантією самоуправності. Самоуправність нашої Церкви, це не якийсь подарунок, але її справжнє обличчя, як кожної Східної Церкви. Наша єрархія була свідома того, що Берестя може бути для деяких наших сусідів нагодою до невластивих Церкві змін. Тому Отці Берестейського собору, відчуваючи це, в 33 артикулах договору вимагали визнання за собою самоуправности, як передумови поєднання.
Цей факт засвідчує, що ієрархи Київської Церкви були свідомі своєї тотожності, знаючи, що вони є окремою Помісною Церквою. Було б історичною неправдою не згадати про факт, що з плином часу наша Церква під впливом латинської церковної І ментальності, а часто також під тиском політичних обставин, втрачала свідомість своєї церковної особистості і щораз менше користувалась своїми споконвічними правами.
Такий стан нашої Церкви був загрозливий для подальшого її існування. Адже подібне розуміння Берестя вело до злиття Церкви Києва з латинською.
І так в короткому часі розпочалася латинізація нашої Церкви, яка мала свій вплив на богословське, літургічне й дисциплінарне її життя.
Для прикладу: превеликі споконвічні патріяршорівні права Києво-Галицьких Митрополитів як предстоятелів нашої Церкви, обмежились до деяких почесних привілеїв і скромних прав митрополита латинської Церкви.
Така ситуація зберігалася аж до початку нашого століття. Щойно стовпи Української Греко-Католицької Церкви Митрополит Андрей Шептицький та Патріярх Йосиф Сліпий відчули нагальну потребу радикальних змін. Саме ці два Великі Архієреї нашої Церкви по-новому переосмислили Берестя. Вони-то віднайшли втрачене століттями справжнє своє обличчя. Слід згадати, що їх єдиноправильний підхід до рідної Церкви був підтверджений документами Другого Ватиканського Собору.
Одним словом самоуправність Української Греко-Католицької Церкви сягає 988 року. Собор в Бересті був тільки підтвердженням цього факту.
Натомість II Ватиканський Собор був лише затвердженням і визначенням нашої тотожності. У декреті «Про Східні Церкви», між іншими, говориться: «Отже, самі східні християни повинні це все зберігати з найбільшою вірністю, і саме вони повинні з дня на день набирати більшого знання цих справ та щораз досконаліше користуватись цими знаннями. А якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилились, нехай намагаються повернутись до прадідних традицій».
І, вкінці, на мою думку повнота цієї самоуправности, це визнання патріярхату нашої Церкви.
о. Іван Ференц
Україна
