1996 — це рік ювілею: 400-річчя Берестейської Унії та існування журналу Українського Патріярхального Світового Об’єднання — «Патріярхат». Значення цієї річниці і поява журналу «Патріярхат» — історично неспівмірні, але вони є пов’язані, споріднені своєю цілеспрямованістю на обновлення життя нашої УГКЦ, віднайдення її власних коренів помісности та усвідомлення власної, специфічної ролі й місця у Вселенській Христовій Церкві. А ці основоположні думки для нашої відродженої з катакомб Церкви висловив і як на дороговкази вказав наш Ісповідник віри, наш Мойсей у сорокрічній нищівній пустелі московського безбожницького большевизму в Україні Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий. Цілість цих думок піднялось розгорнути, поширити, увести в життя нашої віруючої спільноти. УПСО та його публікація — «Патріярхат», натхненні й благословенні самим Блаженнішим Патріярхом Йосифом. Довголітнім, безкорисним, принциповим редакторам цього вагомого і потрібного журналу належить від всіх нас, від цілої УГКЦ глибока й незабутня подяка. Бо журналові, як і цілому УПСО. довелось боротись і ще продовжувати боротьбу з великими перешкодами, які вже зазнав наш Блаженніший Патріярх Йосиф від горезвісних репрезентантів згубної церковно-дипломатичної концепції ватиканських куріяльних чинників під назвою «остполітік», яка потурала комуно-російській концепції розвитку міжнародних планетарних відносин.
В цій загрозливій для УГКЦ епосі. Боже Провидіння покликало для її керівництва духовного велетня в особі Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого, який підніс перед пригнобленою Церквою крижані зі згаданими основоположними принципами й уводив їх в життя нашої УГКЦ, всупереч ворожості куріяльного синедріону. Цей дипломатично-церковний синедріон ще дальше діє, в нових достосованих формах і його вплив сильно позначився на укладенні та в спрямуваннях відбуття ювілейного Берестейського Року, м.ін. в методичному й послідовному усуванні вчення та й самого імени Патріярха Йосифа з ювілейних урочистостей.
А тим часом якраз всі діла, все пастирське життя Патріярха Йосифа оснувались на повному здійсненні суті берестейського оновлення, берестейських домовлень нашої УГКЦ. В той час, ця сподівана обнова торкалася цілости Української Церкви, репрезентованої цілістю єпископату на чолі з київським митрополитом. А ця обнова нав’язувала історично до київської, княжої помісної Церкви, яка вже тоді витворила свої власні риси на відміну й від матірного Царгороду, й пізнішої суздальсько-московської церковної концепції. Берестейська Унія мала принести Україні відживлення цих помісних традицій з їх посиленням відновленій єдності з Апостольською Столицею св. Петра та слідами недавньої Флорентійської спроби Унії. Такий контекст Берестейської Унії сьогодні добре відомий, з давніших праць, зокрема проф. Чубатого та о. Великого, а з найновіших — о. д-ра І. Мончака. При цьому теж треба підкреслити, що в історичному значенні Берестейської Унії важливими є суттєві аспекти, а не недосконалі та невдалі умовини її переведення.
Блаженніший Патріярх Йосиф, для уточнення своїх прямувань, опублікував і широко подав до відома статті Берестейської Унії-договору. Ці статті точно визначували помісні структури й права помісної УГКЦ. В додаток, поняття помісности в Східніх Церквах, включно з правом на Патріярхат, одержало підкріплення й вселенське потвердження в декретах II Ватиканського Собору.
Патріярх Йосиф установив і залишив нам поняття помісної суверенносте УГКЦ. Для повного її введення в життя він відновив Синод та Постійний Синод УГКЦ при Патріяршому дворі. Ці Синоди під його керівництвом поробили велику й докладну пастирську й канонічну працю, якої висліди теж були опубліковані в документах Патріярхату. Але під натиском ватиканських неприязних куріяльних чинників, ці Синоди та їхні постанови не узгляднюються сьогодні в числуванні Синодів УГКЦ. До них треба повернути в цей Ювілейний Рік. В них є важливі рішення про ролю священства й мирянства в Церкві й участи в працях соборів. Так само є рішення пастирські й літургічні, які, зрештою, вже ввійшли в життя УГКЦ.
Так само в дусі Берестейської Унії Патріярх Йосиф наголошував на екуменічному значенні цього поєднання з Апостольською Столицею. Це відносилось як до внутрішніх українських, так і до зовнішніх, вселенських ділянок екуменізму. Про ці справи екуменізму Патріярх Йосиф видав окреме патріярше Послання в 1976 р. Воно викликало великий зворушливий відгук в українських екуменічних колах обох Церков. В основному Патріярх Йосиф ствердив, що українська Церква від своїх початків і бігом століть зберігала дух єдности Христової Церкви й бажала відновити у відповідних умовинах. Берестейська Унія теж була натхненна бажанням розпочати новий період до здійснення вселенської єдности в Христовій Церкві. Це виразно виявляється в дусі статтей Унії.
Взірцем можливого українського поєднання Патріярх Йосиф вважав спільні зусилля митрополитів Рутського й Могили, вже в першому поколінні після берестейського розриву між Церквами. Цей взірець можливого поєднання при збереженні канонічного визнання Риму й Констрантинополя, як представників двох традицій вже з перших часів християнства, зберігає свою вагу й досьогодні. А якщо взяти під увагу, що Берестейська Унія, як також інші з’єднані Східні Церкви забезпечили їхнім народам духовний і культурний розквіт, то дивним і неоправданим виявляється прийняття сучасними екуменічними кругами теза про невідповідність і недоцільність унійних традицій. Це сталося теж під впливом, вже згаданих, ватиканських церковно-дипломатичних кіл та під натиском Московського Патріярхату, який в унійних прямуваннях бачив вже з часів Флорентійського Собору загрозу для свого месіяністичного релігійного імперіялізму під гаслом «Третього Риму». Патріярх Йосиф був свідомий таких сучасних екуменічних відносин і вказував на їхню помилкову спрямованість. Ці розходження в підході до унійної традиції пояснюють, чому сьогодні, в Берестейський Ювілейний рік, під впливом міжнародних екуменічних кіл, керівні чинники нашої УКГЦ теж не згадують про митрополитів Рутського й Могилу.
З суті екуменічних позицій Патріярха Йосифа випливає ще один висновок: у Східніх Церквах екуменізм не вирішується централістично за римською, латинською традицією, а. навпаки, він виростає із помісних ініціятив та помісного соборного здійснення за благословенням константинопольського первосвященика між патріярхами. І так само, на християнському Сході не можна уявити, щоб Константинопіль центрально «зарядив» унію. Флорентійський Собор, зокрема місія митрополита Ісидора в Москві, це виразно виявили. Треба, отже, висувати й боронити основну ролю в екуменічних процесах помісних Східніх Церков. Таке розуміння екуменізму в Україні й у зовнішньому світі є вже наявне в ініціятивах митрополита Андрея Шептицького, великого попередника й духовного батька Патріярха Йосифа.
Всі повищі пригадки вчення Патріярха Йосифа дають можливість краще розуміти існуючі проблеми нашої УГКЦ та теж накреслюють необхідні дальші перспективи щодо її ролі й розвитку у Вселенській Церкві. Основним принципом на життєвому шляху Блаженнішого Патріярха Йосифа була його вірність єдності з Церквою наслідників св. Петра. За цю вірність він і його співбрати єпископи нашої УГКЦ перенесли каторжні гоніння від новітніх Неронів — московських більшовиків. Він не був політичним в’язнем, а ісповідником-мучеником віри. Своєю поставою він засвідчив багатство ласк і розквіту нашої Церкви у єдності з Апостольською Столицею, тоді, коли насильне залучення Української Православної Церкви у Московський Патріярхат спричинило 3-річний застій українського православ’я, аж до його ще не завершеного відрядження в наші часи. Цьому принципові Патріярх Йосиф залишився вірним при всіх складностях його відносин до ватіканських куріяльних чинників.
Черговим принципом, ЯКИЙ він увів у життя й заповів нам його повне завершення, це принцип помісних прав і завдань нашої УГКЦ. Патріярх Йосиф наголосив на єдності УГКЦ, в Україні та в діяспорі, в одному патріярхаті — за традицією Східніх Церков, з усіми властивими їм суверенними правами в помісних справах. Така помісна суверенність є не слабістю, а силою Вселенської Церкви, бо вона запевнює достосований розквіт віруючих спільнот в поодиноких країнах з різними культурними традиціями.
З вимог помісности, потверджених Берестейськими статтями випливають деякі вимоги, від яких наша УГКЦ не може відступити: це живучість, а не «вимерлість», як це твердять ватиканські курійні чинники, Києво-Галицької митрополії, яка має завершитись патріярхією УГКЦ. Тут не йдеться про наявність чи відсутність колишніх структурованих парафій та єпархій в Центральній та Східній Україні, а про загально-національний характер, а не регіональний, патріярхії УГКЦ, як теж про її духовну опіку над всіми розсіяними по Україні греко-католиками.
В парі з цим історичним авторитетом іде і юрисдикція патріярха УГКЦ. Вірні цієї Церкви й ціла структура Церкви має усунути підступні й руйнівні заходи зовнішних чинників для обмеження її. А такими згубними заходами є намагання обмежити юрисдикцію УГКЦ на Західню Україну, відокремити від неї митрополії і єпархії в діяспорі, надолужуючи їхнє пов’язання «спеціяльним правом» виїмкового характеру, коли це зовсім непотрібне за Східньою традицією та за сьогоднішним розвитком планетарних зв’язків. Так само є неоправдане відірвання від свойого історичного джерела єпархій Пряшівської та Крижевацької, а тим більше Мукачівсько-Ужгородської. Всі ці єпархії походять від Володимирового хрещення й тільки історична недоля ділила їх чужими державними кордонами. Таким недружнім актом є теж підтримування регіональних русинсько-мадярофільських кіл на Закарпатті та серед закарпатських емігрантів у США. Щодо цього, було б більш доцільним, щоб мадяри або мадярофіли греко-католики долучились
до греко-католиків в Мадярщині. які колись теж були українцями, бо в Мадярщині ніколи не було греко-католиків. Подібне можна сказати й про словакізованих греко-католиків, які можуть створити свою єпархію, не відриваючи українську Пряшівську єпархію (історично також ніколи не було словаків греко-католиків). При нагоді цих негативних позицій куріяльних кіл до історії греко-католиків згадаймо, бодай одним словом, що в папських документах та інших римських становищах в цьому Ювілейному Році ні словом не згадано про греко-католиків в Білорусі, які становили 80% населення до їх повного окупування Росією. Сьогодні Апостольська Столиця не проливає навіть «крокодилячої сльози» над жертвами цього релігійного геноциду. Так само дивним є, що до справи канонізації холмських мучеників з 19-го ст. включилися польські єпископи, хоч вони ніякої юрисдикції до цих мучеників не мали…
В усіх цих справах УГКЦ, голосом Синоду й всенароднього Собору має боронити свої помісні права й традиції, без комплексу якогось надужиття чи небезпеки розриву з Апостольською Столицею. А в екуменічних справах УГКЦ має нав’язати до ініціятив наших великих і пророчих митрополитів: у 17-му ст. Рутського й Могили, а в нашому – Слуги Божого Андрея Шептицького та Ісповідника віри Йосифа Сліпого. Ними вказаний шлях веде до поєднання в Київському Патріярхаті при визнанні двох історичних християнських митрополій Римської та Константинопольської, — а третьому Риму не бувати!
Вчення й заповіти Блаженнішого Патріярха Йосифа кидають світло на правильне розуміння Берестейського Ювілею. Нашому поколінню вірних УГКЦ судилось здійснювати ці заповіти, бо нашому Патріярхові-Мойсеєві не судилось вступити до вільної Обітованої Землі.
