— Куди Ви, матусю?
— Та я — до Христини.
Про себе у дусі:
«Прости ми, дитино!»
Бо де ж йому знати.
Що я’му збрехала.
Що рідная мати
Так Бога шукала?
А час був тривожний:
Церкви на замках.
Лютує безбожник.
На віру замах.
Там в бідній хатині.
На краю села
Збирається нині
Громада своя.
У рідному краю.
На рідній землі
Тобі забороняють
Побожні пісні.
І лячно згадати,
Як в ріднім краю
Саджали за грати
У ріднім краю.
І десь опівночі
В ці страшні роки
Співали пророче.
Молились жінки:
«Верни нам. Пречиста,
Церкву і віру,
Розум дай чистий
Людям безвірним!
Верни Україні
Волю й свободу,
Злікуй душ руїни
Всього народу!»
Крізь сльози молились
І Службу вели,
У Бога просили:
«Прости, наверни!»
Вже й мами немає,
Минули роки,
Син гріх вибачає.
Іде на гроби.
Подяка усім Вам
І пам’ять віків.
Щоб так зберегли нам
Свят-віру батьків!
(Із збірки «Славень Матері Божій»)
* Усім християнам, священикам, монахам і монахиням, що в роки безбожництва, ризикуючи бути наказаними, навіть засудженими до тюремного ув’язнення, приймали участь у Богослуженнях, таємно охрещували дітей, вели навчання основ християнської моралі, із присвятою…
