Нещасна афера молодого студента Ярослава Добоша в січні 1972 р. дала притоку польському католицькому тижневикові «Варшавскі тиґоднік католікуф» помістити в 28-ому числі, за липень 1972 p., обширну статтю під наголовком «Уніятська церква, українська еміґрація і східня політика Ватикану».
Ця стаття своїм стилем і змістом, а навіть уживаними зворотами дуже нагадує горезвісний лист Пімена до патріярха Атенаґораса в справі Української Православної Церкви і має цю саму ціль: очорнити Українську Церкву, її ієрархів та духовенство. Вона цікава й тим, що висвітлює деякі неясні аспекти подій в Українській Католицькій Церкві в останньому десятилітті та рівнож унагляднює аж надто некатолицькі інтенції польських католиків супроти неї.
В короткому вступі автор цієї статті, /який окривається під ініціялами Й. В./, згадує про виступ кардинала Сліпого і митрополита Германюка на третій сесії Синоду Єпископів в Римі, які були антисовєтські і спрямовані проти підстав східньої політики Ватикану. Цей сам дух панував і в часі посвячення нової уніятської церкви як рівнож і на скликаному проти волі Апостольської Столиці уніятському канонічному Синоді, в якому взяли участь кільканадцять греко-католицьких єпископів. Ці факти вплинули дуже деструктивно на наради Синоду Єпископів у Римі і залишили по собі почуття несмаку, каже автор.
Для ілюстрації протисовєтського наставлення української еміґрації автор, цитуючи совєтський щоденник «Правда України», ч. 129/1972, переповідає перебіг пресової конференції від 2-го червня в Києві, на якій бельгійський громадянин українського походження Ярослав Добош, арештований за ворожу діяльність на терені УРСР, подав історію Організації Українських Націоналістів від часу її постання 1929 р. аж до його арештування. Визнання своєї вини і жаль за доконаний вчинок були підставою його звільнення від відповідальности. І на цьому можна б справу закінчити, говорить він, якби не те, що вона має прямий зв’язок з антикомуністичною діяльністю українських єпископів на еміґрації.
Добош вчився в Малій Семінарії ім. св. Йосафата в Римі і там був вихований в дусі ненависти до комунізму і в дусі українського націоналізму. Це між іншим є загально відомим, що, на жаль, це є можливе в одній з католицьких церков, а саме в греко-католицькій церкві, якої провід є зв’язаний з українськими еміграційними осередками на Заході, а головно в ЗСА й Канаді, «відкрив Америку» Тиґоднік.
Політична діяльність уніятської церкви і політичні виступи її ієрархії, продовжує автор, є не тільки перешкодою для східньої політики Ватикану, але й безпосереднім нападом на цю політику. В часі папського Синоду цей напад був продемонстрований з тим більшим натиском, бо представники уніятської церкви здали собі справу з відповідальності і заавансування східньої політики Ватикану, якій патронує папа Павло VI, і з цього факту, що намагання Ватикану до скріплення контактів і зближення з Москвою, а також намагання католицької церкви до екуменічного зближення з Російською Православною Церквою мусить в певному моменті поставити кінець політичній діяльності уніятської церкви і завести обмеження дотеперішньої її автономії.
Єпископи уніятської церкви Здають собі з цього справу і тому рівночасно з демонструванням своєго протисовєтського і противатиканського становища розпочали баталію за збільшення автономії уніатської церкви. В рямках цієї баталії кардинал Сліпий розпочав старання про створення уніятського патріярхату. Апостольська Столиця заняла становище неґативне до цього. Тоді кардинал Сліпий здецидувався на скликання Синоду Українських Єпископів, стараючися про визнання його Апостольською Столицею і про благословення Папи. Очевидно, що це не могло статися, бо Апостольська Столиця зрозуміла, що із скликаним Синодом кардинал Сліпий зв’язує право іменування єпископів, і до помісности, що давало б уніятській церкві статус незалежної в розумінні внутрішньо церковному і політичному. Апробата Ватиканом таких вимог була неможлива з оглядів теологічних, правно-канонічних, а також політичних. Тому ані Апостольська Столиця, ані папський Собор Єпископів, ані Папа не акцептували Українського Синоду.
Зв’язуючи характеристику заанґажування частини української ієрархії з описом здемаскованої діяльности Ярослава Добоша автор застерігається, що він не хоче твердити, що ця діяльність була безпосередньо інспірована уніятськими єпископами. Але тут, каже він, існує посередній зв’язок між виховно-політичним впливом ієрархії, а діяльністю таких організацій як ОУН. Доказом цього є саме особа Я. Добоша, вихованого в осередках зв’язаних з уніятською церквою і підготованого до діяльности в ОУН. Тому вільно, а навіть належить зв’язувати його діяльність з характеристикою становища ієрархії уніятської церкви. При тім це зіставлення саме кидається в очі і Ватикан також його бачить.
Це питання є трудне, але Апостольська Столиця мусить дати собі з ним раду, бо як цього не зробить, то діяльність уніятських ієрархів і інших духовних буде впливати гамуючо на продовження східньої політики Ватикану. На це ж Ватикан не може погодитися, бо його східня політика не є тимчасовою тактикою, але підставовим питанням існування церкви в сучаснім світі, який у великій більшості є соціялістичний. Тому чим скоріше буде розв’язане питання деструктивної політичної діяльности деяких представників уніятської церкви, тим краще для цілої католицької церкви і також для греко-католицької церкви, як і для існування церкви в сучаснім світі взагалі.
Все це сказав невідомий автор католицького журналу у своїй статті, яка нічого спільного з християнською мораллю не має, натомість має багато подібного з московською діялектикою. Лучити спрепарований комуністичними аґентами дрібний інцидент з поступуванням ієрархії Української Католицької Церкви – це є ніщо інше, як невдалий каґебівський трюк.
Але з цієї статті ми довідалися, що:
- Існування Української Католицької Церкви стоїть на перешкоді зближенню Ватикану з Москвою.
- Ціною, яку Ватикан має заплатити за продовження екуменічного зближення з Російською Православною Церквою є ліквідація Української Католицької Церкви.
- Щоб цю ліквідацію перевести скорше, треба усунути деяких її представників. Легко догадатися, що тут йдеться про Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого і тих єпископів, які противляться влученні Української Католицької Церкви в адміністраційну структуру латинської церкви.
- Старання про створення патріярхату було наслідком рішення ієрархії Церкви, а не невдалої політики кардинала Сліпого, як це твердять тепер знавці з «Українського життя».
- Папа Павло VI має зовсім оправданий страх перед сатаною, який досягнув Ватикану й спонукав «остполітикерів» торгувати своїми вірними. Проблема УКЦеркви є трудна. Вона творить клопоти своїм приятелям у Москві, Варшаві й Ватикані. Усі вони бажали б її самоліквідації, – та уперті уніяти не хочуть…
