Цього Собору чекали й одночасно боялися. Оптимісти покладали на нього великі надії, скептики пророкували невдачу. Коли ж перша сесія Собору підходила до кінця, більшість її учасників уже говорила про животворящий дух єдности, що вітав над Собором і огорнув серця людей. Організаційні прорахунку а особливо несподівана зміна самої теми першої сесії Собору (з теми «Місце УГКЦ у Вселенській Церкві» на «Нова евангелізація») могли б підірвати роботу зборів будь-якої партії чи громадського об’єднання. Але на Собор з’їхалися люди церковні, яким не забракло віри, мудрости і смирення, щоб стати вище всяких негараздів, подолати неуникнені розбіжності і завершити першу сесію чуттям єдиної родини. Отже навіть не так соборові документи, як власне люди і те почуття церковної єдности стали, на мою думку, головними здобутками Собору.
Приємно вразило також те, що Собор скликаний у рік двох ювілеїв, не потонув у здобутках і кривдах історії. Про минуле йшлося тільки у формальних декляраціях, тоді, як практична робота Собору була цілковито присвячена майбутньому Церкви. А тому, якщо Синод владик піддержить і не загальмує таку одностайну спрямованість делегатів Собору, подальші його сесії будуть ще успішнішими. І якраз від майбутнього ставлення Церкви залежить, чи визнає подальша історія нашої Церкви гідною того слова у первинній назві Собору, яке зникло напередодні. Маю на увазі слово «патріярший».
Мирослав Маринович
