/ Закінчення /
Скільки разів у публіцистичній практиці спритних людей приходиться зустрітись із фактом, коли автор, однісінькою цитатою твору другого автора старається підперти свою тезу працею, яка фактично репрезентує антитезу. Видно, що існує ще доволі велика кількість безкритичних читачів, яких такою методою можна переконати.
Пані Рудницька в «Українському Житті» ч. 20 покликає собі на поміч о. М. Соловія, о. В. Поспішила та проф. Г. Лужницького. Першого з них, про що вже читачі переконані, Пані може сміло рахувати рупором та остоєю її тез. В моральному значінні передовсім. А що до других двох – це так легко не піде. Погляди проф. Лужницького широко відомі з його виступів і публікацій, і вони не мають нічого спільного з атакою на Верховного Архиєпископа пані Рудницької. Від о. Поспішила вона взяла дві лінійки газетної шпальти і підперла усю свою ненависницьку геростратівську творчість. Вона цитує о. Поспішила із брошури «Ди квест фор ди Патріярхат» що «мирянський рух ні трохи не причинився до позитивної розв’язки патріярхату, бо його акції не обдумані, емоційні і безконтрольні».
На щастя, в попередньому нашому журналі ми потрактували працю о. Поспішила об’єктивніше: ми навели його позитивні з нашого погляду тези, а також і ті, які були дискусійні. Ми приймаємо критику нашої праці о. Поспішилем, бо це його добре право. Але при тому наводимо ряд його тверджень, які аж ніяк не підпирають становища пані Рудницької, бо стоять в різкій суперечності з ним. Отець Поспішил:
- Обстоює патріярхорівні права Верховного Архиєпископату і посилення помісної влади.
- Обстоює поширення влади Верховного Архиєпископа на вірних українського обряду у всьому світі.
- Оспорює територіяльний принцип у поясненні Римської Курії.
- Оспорює облатинщення на територіях Східніх Церков.
- Визнає, що постанови II Ватиканського Собору не діють.
- Визнає правність Синодів УКЦеркви.
- Заперечує неґативне становище кард. де Фюрстенберґа до Синодів УКЦеркви.
- Критикує заступництво УКЦеркви на Папському Синоді Єпископів трьома митрополитами.
- Видвигає, що Верховний Архиєпископ пропонував двом другим митрополитам зректися участи – але без результату.
- Критикує політику Східньої Конґреґації супроти УКЦеркви.
- Відкидає посвяту Східніх Церков в цілі договорення з Московським православ’єм.
- Вірно і критично відображує обструкцію деяких єпископів що до політики Верховного Архиєпископа.
- Пояснює позитивно релігійно-національне і політичне умотивування руху за патріярхат.
Ми не бажаємо зробити з о. Поспішила приятеля нашої організації, чи визнавця нашої програми. Ми говоримо про це що бачимо, і стверджуємо, що відклик пані Рудницької на дві лінійки о. Поспішила є грубим перекрученням дійсности.
В американських каледжах, на першому семестрі, у предметі логіки учать студентів про те, що не можна одною цитатою робити оцінки цілого твору, бо це не є науковий підхід. І усі пильні студенти першого семестру про це знають. Видно, що пані Рудницька була на першому семестрі вже дуже дуже давно…
Говорімо про усе, але думаймо про вартості в людині.
Автори, яких критикуємо, виключили з їхньої уваги факт,що на світі маємо людей різного калібру. Людей великих, яких з історії буття нашого народу ніхто не усуне, та людей маленьких, як і творену великими людьми історію пояснюють факторами заздрости й ображеної амбіції.
Маємо багато обвинувачень Верховного Архиєпископа у творенні конфліктів з Ватиканом. Замітним є факт приписання Верховному Архиєпископові повної вини за конфлікт, і відсутність бодай одного якогось натяку на те, що частина вини може бути по другій стороні – у Ватикані. Треба було б навести деякі документи спору, папські буллі, постанови синодальні, дещо із канонічного права й тоді щойно говорити про вину в конфліктах. Але того нашим опонентам зробити не можна, бо Апостольська Столиця має бути свята… Вина має бути по стороні того, кого їм треба морально зруйнувати без уваги на вимову фактів, характеристику подій, не говорячи про якісь моральні межі й вищі людські вартості.
Порівняльно напрошується питання – нащо ж усі ці нерозумні Морози, Дзюби, Сверстюки, розводять конфлікти з Радянською владою. Не краще було б їм зігнути хребти низенько, поцілувати московський патинок, дістати «джаб», «жалування» мешкання, дачу, волгу… і жити для свого добра ? Нащо ж тоді конфлікти розводили Кальнишевський, Мазепа, Шевченко…
Зрештою, – чи не варто б запропонувати пані Рудницькій переписати усю історію нашого народу на її «штиль»? Була б це – історія! І народ був би…
І твердженнях більш персонального спрямування автори Лапичак-Рудницька дорікають, чому Верховний Архиєпископ виступає проти Ватикану, коли практично Ватикан, завдяки його діялогові з Москвою, врятував його від смерті, зберіг йому життя і дав непогану кардинальську платню на прожиток. Це є ніби заключним акордом випадів проти Верховного Архиєпископа спрямованим уже не на політичні а на моральні вартості людини, мовляв, його визволили з неволі, а він так їм віддячується…
Такі твердження можуть вийти лиш із такої філософічної бази, яка ставить найвище ціну життя, ну і то добре життя. Тут повна іґнорація вищих, цілей життя людини, коли вона присвячує своє життя чомусь, працює для чогось вищого, або, як це можемо навести тисячі прикладів з недавньої нашої історії – посвячує своє життя, віддає своє життя за других, або за спільні цілі… Але даруйте. Говоримо до стіни, бо як одна філософія виключає другу, так одна людина виключає другу. Християнська чи ідеалістична філософія життя це одне, а філософія біологічної захланности – це друге. Людина духово низька, якої ціллю є лиш збереження її життя за всяку ціну, ненавидить вищих за себе. У приступі мізерної люті вона усіх прирівняла б до свого позему, щоб лиш рятувати свою істоту від низькости. І таку лють у неї можуть викликати різні події: відмова авдієнції, незапрошення за президіяльний стіл, або відтягнення суб’єкта від вим’я дійної корови…
В засліпленій заздрості вона зважується на очайдушні питання, чому то невдячний за визволення Кардинал не став звичайним споживачем італійських макаронів, а творить «конфлікти» з визволителями!
З невідомих причин обоє доволі публіцистично софістиковані автори не добачають перфідної інтернаціональної затії на зламання цієї одної людини. Коли не тортурами й приманами на засланні, то вигідним життям у Ватикані. Переочили вони й це, що коли одна людина живе для життя, а друга для якоїсь вищої цілі, то вони ніколи не будуть побратимами.
