Святіший Отче!
Вісім років тому ми, архиєреї, пресвітери і вірні Української Греко-Католицької Церкви, служили разом з Вашою Святістю Божественну Літургію з нагоди тисячоріччя Хрещення Київської Руси, щоб подякувати Триєдиному Богу за великий дар християнського життя. Ми, рівно ж, молилися за дар свободи для нашої Церкви і Народу. З нами були духовно з’єднані брати і сестри нашої батьківщини України, але тоді вони не могли прибути до Риму, щоб над гробом св. Петра разом із Петровим Намісником вознести цю благодарственну молитву.
Це був, направду, переломовий момент у житті Української Греко-Католицької Церкви. Тисячолітні святкування стали рушійним почином, який спонукав до виходу з підпілля, а наша Церква, здобувши свою волю, почала час свого відродження й розквіту на рідних землях. Знаком цього є факт, що нині, коли відзначаємо чотиристаліття відновлення єдности Київської Церкви з Римським Апостольським Престолом, більша частина прочан вже прибула з рідних земель, з України. Святіший Отче, перший раз в історії прибуло до Вічного Міста стільки паломників з України, і якщо б на це дозволили матеріяльні обставини, число прочан було б набагато більшим, як це могли бачити Кардинали-Делегати Вашої Святости, очолюючи прощі до Зарваниці впродовж останніх двох років.
Тисяча років тому наші предки у хвилях Дніпра одержали святу Тайну Хрещення, стаючи таким чином «родом вибраним, царським священством, народом святим, людом прибраним, щоб возвіщати діла того. Хто нас покликав з темряви у своє дивне світло» (1 Пт 2,9). Це слова св. Петра, які сповнились також для Київської Руси, коли вона в короткому часі після Хрещення збагатилась чудовими храмами, монастирями, школами, культурою, книжним писанням та мистецтвом і тим стала окрасою цілого християнського світу.
Але також не минуло ціле століття від прийняття християнства на Руси-Україні, коли поступове відчуження між Сходом і Заходом призвело до поділу між Римом і Царгородом, між латинською і грецькою Церквами. Київська Русь постійно намагалась відновити цю затрачену єдність, і чотириста років тому Єпископи Київської Церкви в особливий спосіб відповіли на поклик Христової молитви, «щоб усі були одно» (Ів 17,21). Вони відновили єдність з Петровим наступником і всією Вселенською Церквою, так як це було за часів Володимирового Хрещення, коли Церква була одна і неподілена. Ця відновлена єдність, яка здійснилась у Берестю 1596 року, «не була спрямована проти нікого», як це слушно підкреслили Ви, Святіший Отче, у Вашому Посланні Великий Дар Хрещення. «Вона була спрямована до збудування Церкви, яка б, як на Сході, так і на Заході, раділа тією повною і наявною єдністю, яка має своє коріння в єдиній Вірі та єдиному Хрещенні» (ч. 4).
Після з’єднання наша Церква на Україні й Білорусі пережила період розквіту свого церковного устрою, що значно вплинуло на релігійне життя, формування духовенства та на духовне піднесення вірних. Та цей розквіт постійно супроводжувався також драмами непорозумінь та спорів, які, до певної міри, тривають по сьогоднішній день. Жертвою тих протистоянь став архиєпископ Полоцький і Вітебський святий Йосафат Кунцевич, якого мощі спочивають тут біля гробу св. Петра. Відтак, слідують незаписані імена множества мучеників та ісповідників, які пролили свою кров за святу єдність упродовж століть аж до наших днів. І ще за живої пам’яті, у час недавнього безбожного панування, сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви своїм власним життям засвідчили цій єдності Христової Церкви під проводом моїх світлих попередників Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького та Ісповідника Віри Йосифа Кардинала Сліпого.
Ми згадуємо тих наших мучеників та ісповідників, бо вони сьогодні разом з цілою прославленою Церквою єднаються з нами на цій Божественній Літургії. При цьому залишаємось свідомими наших подальших терпінь і немочей. Можливо, сьогодні ми, більше ніж інші Церкви чи народи світу, терпимо наслідки поділу, незважаючи на те, що розкол між Сходом і Заходом не створили ми, ні наші предки. Про нашу Церкву можна хіба сказати словами святого Павла: «Моя сила виявляється в безсиллі» (2 Кор 12,9). Та якщо Христос бажає показати свою силу в наших немочах, це є даром і благословенням Божим, для нашого скріплення і для здійснення післанництва Церкви у світі.
Отож, з цими почуттями вдячности за всі блага і хрести, які доводилося нести нашій Церкві, у глибокій вірі в Триєдиного Бога та в любові до Пресвятої Богородиці, Покровительки Руси-України, у цей день нашої радости прибули ми сюди до Риму, щоб скріпити нашу віру і почути слова Петра — як напуття всім нам на грядущі віки.
Святіший Отче! Благословіть своїх вірних і увесь український народ.
* Передруковано з двотижневика Львівської Архиєпископської Католицької Церкви «Мета», ч. 13(92), 1996.
