Про ювілеї 50-річчя Інституту Літератури та паризької польськомовної «Культури», а при тому 90-ліття від дня народження основоположника і головного редактора Єжи Гедройца читачі мали нагоду вже познайомитись в різних часописах в польській і українській мовах. Деякі українські установи і організації висловили свої гратуляції на адресу ювілятів. З діяспори, між іншим, вислали свої гратуляції Об’єднання «Слово», письменницька організація та регіональна організація Земляцтво «Перемишльщина», обидві з Торонто, та інші. Крім того, Анізія Путько опрацювала на тлі згаданих ювілеїв принципову статтю, у якій дала глибоку оцінку значення творчої діяльности Єжи Гедройца. який в нелегких умовах підойнявся лікувати покалічені почуття і серця у польсько-українских взаєминах. Не всі зацікавлені по одній і другій стороні належно доцінюють цей прекрасний крок Є. Гедройца, спрямований на примирення, та й не всі ще піднялися до тої правої мудрости і свідомости, яка в нинішніх умовах політичних має особливо велике значення. Звичайно, цього не гідні зрозуміти в першу чергу розпалювачі міжнаціональної ворожнечі, яких вдачі наділені природньою жорстокістю, понижаючою вибагливістю, хворобливою ненавистю. Ці люди сумнівної слави по дорозі загубили людське «я» і залишилися в комуністично-злочинному застої. Представники цієї комуністичної системи не мають духовних чеснот, ані стриму від своєї сваволі, в них немає самопошани, ані відчуття жалю чи каяття, тому і їм, такі високі людські чесноти, які притаманні Ґедройцеві і його співпрацівникам, попросту чужі і незрозумілі.
Найбільше добро людське — любити і оберігати своє, шанувати і не пригнічувати чужого — це один із найсвятіших обов’язків та девізів життя, бо зло породжує тільки зло.
Від моменту заснування «Інституту Літерацкего», журналу «Культура» в 1946 році, а згодом «Зешити гісторичне», аж до видання антології вибраних творів українських письменників за редакцією Юрія Лавриненка-Дивнича «Розстріляне відродження» в українській мові. Роками в журналі «Культура» були друковані різні українські матеріяли, а зокрема найбільш актуальна українська хроніка. Це саме являється найбільшим досягненням боротьби проти русифікації і послідовна лінія польсько-українського зближення, яка давала і даватиме свої позитивні плоди в майбутніх поколіннях.
Це спосіб перераховувати і обговорювати кожну проблему з української тематики, яка була помішувана на сторінках паризької «Культури». Досить, наведу, на мою думку, найбільше актуальні проблеми, які не тратять своєї актуальности і в наш час.
Ось у грудневому числі за 1987 рік в хроніці з Канади є надрукована критична рецензія, яка деградує статтю проф. Павла Роберта Магочого, керівника катедри українознавства в університеті в Торонто, який опублікував на сторінках «Американського Карпато-русинського бюлетеню» велику статтю про лемків, яка стосується лемків, що живуть у Польщі. Тут автор робить історичне введення, а дальше твердить, що почавши з 1970 року, лемки дозрівають у своєму сепаратизмі і, за твердженням професора, набувають рис окремого народу, тобто вони в першу чергу не є українцями. За твердженням Магочого, лемки міцно заангажовані в тому, щоб стати лемками-русинами. Зацікавлені у створенні власних організацій і введення в школи виключно лемківської мови.
На увагу заслуговує, що в тому самому числі журналу є інформація, що фундація Папи Івана-Павла II в Кракові признала молодому визначному вченому д-рові Володимирові Мокрому за 1987 рік, науковому працівникові Ягелонського університету, за його заслуги на відтинку польсько-українського порозуміння високу фінансову нагороду. На жаль, у наших україномовних часописах з цього періоду не багато знаходимо відомостей про згадану подію, як і про самого молодого українського науковця д-ра В. Мокрого з Польщі.
В «Українській Хроніці» опрацьовано, за газетою «Літературна Україна», позитивні голоси Ю. Стадниченка, М. Олійника, О. Підсухи в обороні української мови. Стаття на численних доказах протиставляється русифікації і бере в оборону українців Зеленого Клину і Кубані. Дальше говориться про жорстокі методи цензури і надруковано також статтю Юрія Шаповалова з відповідними коментарями на тему голодомору в Україні в 1932-33 роках.
На основі інтерв’ю з Іваном Сукульським подається, що у Львові 22 березня 1987 року відбулася демонстрація, яка перемаширувала вулицями міста, несучи плякати з гаслами «Мир і свобода», «Домагаємось зміни життя в СССР», вимагаючи нуклеарного роззброєння, та інші. За поданими даними організаторами демонстрації були Олександер Алисевич і Дмитро Тищенко.
Подається інформації про національне невдоволення народу, яке виникло на тлі змагань між київським «Динамо» і московським «Спартаком». Довідки про діяльність п. Терелів, присуд на смерть в Камінці-Коширському на Волині Івана Гучарка за приналежність до УПА, про конгрес мирян у Римі, про синоди наших владик, про з’їзд вояків УПА в Нью-Йорку, про конференцію УГВР, про конгрес СКВУ. Чимало матеріялів подається з життя українців у Польщі, а саме про українську школу в Білому Борі, про виступи українських ансамблів, про появу українського періодика «Підляшшя», про рецензії головніших статтей з часописів діяспори («Гомін України», «Патріярхату», «Свободи») та інших, які заторкували тематику польсько-українську. Так само «Культура» активно реагувала на всі польськомовні часописи, що виходили в Польщі, а піднімали питання українське.
Заслужену негативну оцінку «Культура» надрукувала на пасквіль знаного україножера Едварда Пруса за видану ним книжку проти митрополита Андрея Шептицького. Знаходимо матеріяли про зустріч кардинала Любачівського з примасом Польщі Глемпом. Позитивно оцінено книгу Казімєжа Подляського п.з. «Литовці Білоруси, Українці — наші вороги чи брати».
Варто собі усвідомити, яке велике значення «Культури» хоча би на основі тільки одного примірника. Вона являлася і надалі залишиться потугою, що охоплює тисячі людей, які оформлюють не лише свої погляди, але своїми оформлюють інших.
Якщо до того додати, що в листопадовому числі за 1980 рік паризької «Культури» знаходиться багато матеріялу про українців, а серед нього, на мою думку, найцінніший «Лист до Організації Об’єднаних Націй» Миколи Сивіцького з 2 лютого 1980 року. Спрямований до Комісії охорони прав людини в Женеві. Варто пригадати для читачів, що автор цього листа описує найбільш жорстоке і криваве переселення українців у 1947 році польським урядом в рамках т. зв. акції «Вісла». У загальному названий лист є принижаючим для поляків в цілому, видвигнуто справу української трагедії, за яку не лише відповідальний сам уряд, але також численні поляки і їхній клір римо-католицький. В листі розкрито і висвітлено не лише причини акції «Вісла», але також вказано на її наслідки. Не зважаючи на зміст цього листа, журнал «Культура» помістив і засудив ганебну подію, якій в слідуючому році припадає 50-річчя, і по сьогоднішній день уряд демократичної Польщі цієї злочинної акції не засудив і не потягнув до судової відповідальности злочинців, що допустилися під час акції до мордів і вбивств, тортур на українському населенню.
Тільки паризька «Культура» не лише підносила ці теми, піддаючи їх до дискусії, але відстоювала принципово й об’єктивно широко аналізувала на сторінках журналу українську справу.
Відомо, що не лише комуністична пропаганда засмітила нашу історію з метою порізнити нас із сусідами, але також засліплені шовінізмом люди в тому їй допомагали й допомагають. Віками в усіх народів була пімста, як рівноважник кривди, в наш час обставини і життєві інтереси обох народів повинні перемагати здоровим розсудком, який у великій мірі пропагує паризька «Культура».
Ярослав Стех
