Під таким заголовком у першій половині 1996 p., заходами Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи у Римі, з’явилась вартісна праця Патріярха Йосифа, яка охоплює час — «Від Фльорентійської до Берестейської Унії (1439-1596). Це справді чудо, що ми сьогодні можемо читати цю цінну працю Патріярха Йосифа, яку він почав писати у 1953 p., на засланні у Кузьмівці-Маклово (Єнисейського району). Блаженніший Йосиф написані праці пересилав о. Степанові Ратичу для переписання і переховання. На жаль, згодом майже всі вони попали у руки КДБ, і здавалось що по них слід пропав. В останніх роках, після проголошення незалежности Української держави, їх знайдено у архівах Служби Безпеки України під номером 63528. Така знахідка уможливила цінним працям Патріярха Йосифа побачити денне світло.
Це праця, яка не має ціни, і з’явилась вона на часі у ювілейний період чотиристаріччя Берестейської Унії. Хоч праця є присвячена Вселенській Христовій Церкві в Україні, але в основному вона концентрується на унійних процесах, а зокрема на Берестейській Унії 1596 р. Автор розгорнув загальну широку картину Христової Церкви, представивши всі обставини, щоб краще на тому загальному мереживі Вселенської Церкви показати Київську Церкву грецького обряду. Треба тільки подивляти не тільки знання, терпеливість, працьовитість, але й відвагу, що в таких дуже трудних обставинах невільника Блаженніший Йосиф написав таку цінну працю. Найбільше вдаряє, що у праці подано факти такими, як вони були, об’єктивно, без захоплень і перебільшень, сперті на джерельних документах.
При тому насувається думка, скільки вже на цю тему з’явилось статтей і навіть на сторінках нашого журнала, але всі вони такі різні, всі вони виводять якийсь малий краєчок, який підноситься до основного, засадничого, що, мовляв, тільки це і нічого іншого є найважливішим. Справді, поки що, маючи всі можливості, не створили і не написали історії того часу. Ми радше читаємо у пресі, мовляв, чи папа підписав Берестейську Унію? Чи наша Церква була рівнорядним партнером, приймаючи унію з Римом? І т.д.
Все це випливає, дуже часто, з незнаня цієї проблематики. На жаль, це незнання не тільки серед мирян, до яких можна мати зрозуміння,але куди гірше, коли цим гріхом грішать священики. Не знати своєї історії, історії своєї Церкви, це справді непростиме. Ось цього року звершується чотири сотні років, коли Київська Церква започаткувала вагомий зворот у житті нашої Церкви. Вона зробила святий крок до того євангельського , Господнього «щоб усі були одно». Київської владики пішли шляхом київського Митрополита Ісидора, який брав безпосередню участь у Фльорентійському Соборі, на якому прийшло до об’єднання у 1439 році, до якого чимало спричинився сам Митрополит Ісидор, яка, на жаль, не вдержалась. Вони, себто київські владики, довели до єдности з Римською Церквою, яку завершено чотириста років тому у Бересті, себто 1596 р. Це справді подія великого значення і залишилась непроминальною. Незаперечним залишився факт, що Фльорентійська Унія 1439 року не вдержалась, провалили її не тільки кілька опозиційних осіб грецької Церкви, але цвях у домовину Фльорентійської Унії таки забила Москва. На відміну, Берестейська Унія вдержалась, незважаючи на це, що на неї наступали незрівняно великі сили, не тільки наш північний сусід, поляки, але свої власні сили — козацтво, яке повністю піддержало нез’єдинених і нищило унію.
Тут аж напрошується настирливе питання, чи не варто застановитись над цією подією, яка так сильно позначилась на історії нашої Київської Церкви? Чому Фльорентійська Унія, яка була значно більшого засягу, не вдержалась, а Берестейська Унія, яка. здавалось, була дуже маргінальною, вдержалась, видержавши всі наступи, і стала динамічною. Це одне з дуже інтригуючих питань, на яке повинні б відповісти історики Церкви в загальному, а українські зокрема. Це питання варте особливої уваги.
Сьогодні, після чотиристалітньої давнини тих подій, можна підійти спокійно, без пристрастей захоплень і упереджень, проаналізувати історичні документи, які є доступними для всіх дослідників, і показати, що було правдою, а що вигадкою.
Звичайно, це не легке завдання, але конечне до здійснення, бо все ж таки чотириста років тому стався розкол у нашій Київській Церкві, який дуже болючо відбився у дальшому історичному розвитку не тільки нашої Церкви, але всього українського народу. Чи це нам подобається, чи ні, але до цих питань повинні висловитись, зайняти становище на основі історичних документів не тільки українці-католики, але й православні. Повинні самі для себе знайти, якою була історична правда, і таким чином позбутись заяложених стереотипів, мовляв, уніяти — це «зрадники», «ренегати», а з другої сторони православні «єретики». Так колись оцінювались ці дуже болючі і складні питання, і сьогодні подекуди це дальше продовжається.
На жаль, приходиться ствердити болючу і незаперечну правду, що під тим оглядом майже нічого не зроблено. Правда, Українська Католицька Церква східнього обряду, якій тепер знову в Україні привернено прикметник «греко-», для відзначення ювілейної дати Берестейської Унії поставила наголос на парадні й помпезні святкування у центрах Католицької Церкви у Римі і, само собою, на батьківщині, у Львові і Києві. Можливо, в цьому немає нічого злого, бо і цього потрібно, але воно до самої суті справи, яку ми наголошуємо, дослівно нічого не дає, тільки потверджує, що Українська Церква залишається жити на дотеперішніх стереотипах. Правда, у Львові відбулась наукова конференція, присвячена цій справі, і відбулись, і дальше будуть продовжуватись. Берестейські читання. Нам не відомо, чи в це було включено і представників Української Православної Церкви чи Церков? Треба сподіватись, що виголошені й прочитані доповіді з’являться друком, і ширший круг людей — мирян буде мати нагоду запізнатися з думками доповідачів. Шкода, що заплянована інтернаціональна наукова конференція не відбулась. Перешкодою її здійснення були фінансові засоби. Мабуть, тут не все було продумане, організатори не спроможні були укластись у фонди можливого. Чи щось у цьому напрямі діється по парафіях, крім молитов, і то, мабуть, не по всіх парафіях.
Відкритим стоїть питаня, а що до цієї події сказав український православний світ? Залишився на старих своїх стереотипах, що, мовляв. Берестейська Унія була «зрадою», «інтригою єзуїтів», «сміттям Варшави» і т.д.? На жаль, покищо не запримічується жодних спроб, щоб перевірити не перевірені свої православні правди. Дещо інакше трохи віє зі сторони Української Православної Церкви, Київський Патріярхат, і це, мабуть, завдяки професорові Дмитрові Степовикові, а також Патріярхові Філаретові, який добре знає Історію Церкви й намагається дивитись на ці події дещо іншими очима. Тут можна назвати також історика Леоніда Тимошенка з Дрогобича, який друкується: у нашому журналі і який ці питання розглядає у суто науковій площині, аналізи і досвідів. Л. Тимошенка з’явилась стаття в «Українському Православному Слові» Бавндбрук, за листопад 1995 р. під назвою: «Чи потрібно православним святкувати 400-річчя Берестейської Унії». Автор статті висунув цікаві схвальні думки. Може тут неправильно вжито слова у заголовку «святкувати», мабуть, було б краще вжити слово «відзначити» і ще раз подивитись на ці події з перспективи чотиристалітньої віддалі. Видається, це був голос вопіющого у пустелі, бо стаття не викликала жодного відгуку.
Мабуть, український православний світ залишається на своїх старих, які йому було створено, позиціях, що київські владики, які форму вали і творили Берестейську: Унію, були зрадниками…
Знову ж для підтвердження нашого припущення наведено з того ж самого «Українського Православного Слова» за місяць травень-червень 1995 р. уривок із статті «Волинь — оберіг українського православія», автором якої є В. Рожко, м. Луцьк. Не збираюсь переповідати чи рецензувати змісту статті, але наведу уривок, що стосується до нашої теми. «Кривавими бурями пролітали над нашою землею віки. Мінялися завойовники, але їх методи не змінювались. Перше, що вони завжди нищили, — це нашу віру, душу народу. Кожен завойовник розумів: убий душу — і знищиш народ. В 1596 р. прийшла Берестейська Унія. То була смертельна загроза для нашого народу. Поляки в такий спосіб хотіли знищити Україну. Пізніше їх замінили москалі 1686 p., ліквідували вони нашу Церкву і підпорядкували її собі. З того часу розпочалось омосковлення Української Православної Церкви». Справді, тут нічого нового, але дивно, що ще сьогодні можна так писати. Це є ці старі стереотипи, які прийнялись за «святу правду».
Варто тут також навести дещо з репортажної статті, що з’явилась в «Українському Православному Слові» за вересень 1995 р. на тему: «Міркування з приводу конференції Київської Студійної Групи у Римі», автором якої є Архимандрит Андрій (Партикевич). Під заголовком статті у знаках наведення є наступні два ствердження: «Скажи їм, що Берестейська унія є чорною сторінкою з історії України» і друге: «Однак Берестейська унія зберегла Українську Православну Церкву». Цікаві ствердження, які стали моттом статті. З статті випливає, що перше ствердження авторові статті Архимандритові Андрієві сказав його батько, коли він ще був малим хлопцем: «Сину, ти скажи їм, що Берестейська унія є чорною сторінкою в історії України». А друге ствердження, яке автор подає, почув від колишнього вихователя СУМу, що твердив, що неможливо бути православним і водночас членом СУМу (уперше почув таке твердженя — М. Г.), а згодом цей вихователь змінив свої погляди і є серед найближчих приятелів Архимандрита. Він є рукоположений на священика і заступає думку, що «Берестейська унія фактично зберегла УПЦеркву». Обидва ствердження говорять самі за себе, вони стали ляйтмотивом для статті Архимандрита Андрія, але найбільш цікавим є закінчення статті:
«Однак, як стало очевидним одною вечора, до наміченої мети нам ще далеко. Після одної сесії учасники конференції зібралися із семінаристами місцевої Української католицької семінарії на спільну вечерю і молитву. І хоч під час вечері йшла мова про церковну сутність, зустріч закінчилась гімном-молитвою до св. Йосафата у виконанні майбутніх «воїнів Христового війська».
До наміченої мети нам дійсно ще далеко».
Реакція Архимандрита Андрія Партикевича на саму молитву до св. Йосифа є несподівана, і заключне твердження є тільки повторенням давнього. Все це випливає з незнання справи. Признаюсь до свого гріха, що був час, коли і я сам особисто був тої думки, щоб не висувати ім’я св. Йосафата Кунцевича на чолове місце, щоб цим не дразнити православних, але після того, коли я прочитав біографічну працю у польській мові під назвою «Йосафат Кунцевич», автором якої є Тадеуш Жихевіч, я цілковито змінив свою думку. Маю враження, що Архимандрит Андрій не прочитав будь-якої біографічної праці про св. Йосафата, а є їх не одна. Йому відомо з православних стереотипів, що св. Йосафат був для них «душохват». До речі, причетних вбивців (двадцять осіб) засуджено на кару смерти. Всі засуджені признались до вини, ба що більше, всі вони перед виконанням смерти, за винятком одного, прийняли унію. На це є документи, чим це можна пояснити? Шукав я за матеріялами з православної сторони, на яких можна було б спертись, що св. Йосафат справді був «душохватом», мені не вдалося нічого знайти.
Св. Йосафат був справді унікальною людиною з Божою харизмою. Як пише дослідник Йосиф Кунцевич, не мав якихось особливих богословських студій, але чудово володів латинською й іншими мовами, а передусім був неперевершеним проповідником і вів справді прикладне монаше життя.
Тут варто б згадати одного з найбільших противників Йосифа Кунцевича Мелетія Смотрицького, що був неперевершений оборонець нез’єдинених, але вкінці прийняв унію і став ревним українським католиком. Все це факти, які заставляють кожну думаючу людину застановитись, чому так сталося. Нижче подаємо цікавий епізод, який пов’язаний з св. Йосафатом Царя Петра І, який наводимо з праці Патріярха Йосифа, cтop. 398.
«Цар Петро І вправді показував назовні прихильність для Католицької Церкви, але в дійсності був її найзавзятішим ворогом. Навіть о. Августин Тайнер хотів представити Петра І, як прихильника Католицької Церкви, але це невірно. Для Унії був він найстрашнішим ворогом. Як приятель польського короля Августа II, він перебував у Польщі і вмішувався у державні справи. В 1705 році 11 липня прибув він до Полоцька і пішов до білоруської католицької катедри, де правилася Вечірня. Коли глянув на образ св. Йосафата, спитав, хто це? Монах відповів, що св. Йосафат був убитий нез`єдиненими. Розлючений цар убив власноручно при вівтарі о. Теофана Кольбичмнського, що правив Вечірню. (Stebelski Ign Dwa wielkie swiata, Lwow, 1867, 263. Theimer G., Norn, de Russie, 412, Kulczymski lgn atius, Spesinem Ecclesiae Ruthenicae, 1718-1724, 238.)
Трьох отців василіян засудив на смерть: ігумена о. Якова Козіковського, о. Константина Заячківського і о. Якова Книшевича. Їх тіла спалив, а попіл розвіяв, щоб не почитано їх мощів. Інших монахів посадив до в’язниці, а манастир знищили військові. Він присягнув, що таке саме вчинить усім уніятам. Таке звірство, і то в чужій державі, було нечуване. Деякі оправдують його тим, що він був у п’яному стані. Коли кілька днів пізніше Петро І був у єзуїтській церкві в полоцьку, подивляв ікони св. Ігнатія Льойолі і Франца Ксаверія. Хвалив Папу і казав, що с прихильний для Унії. Він оправдувався пізніше за свої злочини, поповнені на Василіянах, і освободив ув’язнених і обіцяв направити кривду. Але це було тільки на словах, бо мимо того ув’язнив луцького єпископа Діонісія Жабокрицького і відправив до Москви, де він і помер».
Незаперечним фактом є, що першими ініціяторами унії з Римом були львівський Владика Г. Балабан і князь Константин Острозький. На їх ініціятиву погодились усі київські владики. До речі, Владика Іпатій Потій був піднесений до єпископського сану таки на пропозицію К. Острозького. Слід пам’ятати, що унію з Римом підписав львівський Владика Г. Балабан, але в останній хвилині відмовився від свого підпису. Владики Балабан і перемишльський М. Копистенський пішли за сильною намовою з першу ініціятора унії, а згодом найбільшого противника унії князя К.Острозького. Що було причиною такої настанови К. Острозького, по сьогодні точно не відомо, є припущення, що це були його особисті амбіції. Якщоб не така гостра антиунійна постава Острозького, то доля, нашої Української Церкви була б напевно іншою. На жаль, рід Острозьких закінчився не так, як собі цього бажав князь Острозький. Два його сини прийняли латинський обряд, третій син вже перед самою смертю прийняв латинський обряд, а своє майно записав на польський костьол. Дочка Анна, яка була останньою з роду Острозьких, записала свої маєтки у Ярославі й Острозі на колегію Отців Єзуїтів.
Також є цікавий факт, що нез’єдинені закидали уніятам, що вони підписали унію з ціллю, щоб одержати теплі місця у польському соймі, але, як життя виявило, що уніятів до сойму не допускали, хоч папа Урбан VIII просив. Натомість сиділи у соймі нез’єдинені владики. Говорилось про це у той час і по сьогодні це повторяється, що уніяти продались полякам, але, на жаль, ні польський уряд, ні польська Церква не тільки не допомагала уніятам, хоч мала таку вказівку, але, де могла, то шкодила їм. Така була правда у той час!
Слід підкреслити ще дуже один важливий факт, який чомусь у нас дуже часто промовчується. Отже Берестейська Унія довершилась у час, коли вже формувалось і зростало українське козацтво. Незаперечним є факт, що козацтво не тільки піддержувало, але боролось за православну віру. Козацтво виступало не проти римо-католицької віри, але власне проти своїх рідних братів уніятів.
Справді Берестейська Унія була безпощадно поборювана з усіх сторін. Навіть Хмельницький у боротьбі з поляками під Зборовом 1649 р. підписав відому угоду, у якій під точкою 6 була поставлена наступна передумова: «Унія буде знесена, а Отці Єзуїти будуть усунені з України». До речі, це не вперше ставились такі вимоги козаків до поляків. І так мимоволі насувається питання, за що йшла боротьба? Козацтво боролось менше за національну і соціяльну незалежність, а більше за «православну віру». Властиво, яка була різниця між нез’єдиненими і уніятами? Практично, майже жодна, за виїмком того, що уніяти визнавали верховенство папи римського. Рим прийняв усі артикули, які були прийняті владиками Київської Церкви включно з єп. Балабаном і перемишльським єп. Копистенським. Як пише у своїй праці Патріярх Йосиф, то єпископами тоді ставали не обов’язково духовні особи, їх призначав король, хто мав більше грошей і більші впливи у королівських колах, цей одержував єпископські призначення. У джерельній праці Патріярха Йосифа є багато написано болючої правди. Треба шукати й уміти її бачити. Старатися побачити, хто були фактичними режисерами проти унії і уніятів в Україні. Ось наводимо цитату з праці Патріярха Йосифа, яка нам відкриває маленький краєчок правди.
«Патріярх Теофан прийняв ролю посередника й намовляв козаків до служби королеві, щоб відплату за те король признав ієрархію.
Патріярх їхав дальше під козацькою охороною і прибув до Буші на Молдавії. Там попрощався з супроводом козаків, прочитавши молитви прощення і розрішення. В посланню до України він заборонював між іншим поганські тризни з музикою на могилах усопших у провідну неділю і напоминав козаків, щоби не воювали з Москвою, як правовірними християнами, бо інакше знищить їх Бог. Дня 12 березня 1621 року повідомив він московського патріярха Філярета, що визволився від людей, противних «вашей вері і щасливо перебуває у Молдавії» (Макарій, цит. тв., XI, 265).
Звичайно, все це діялось при помочі засекречених маніпулянтів. На жаль, ще посьогодні ніхто з істориків не спромігся відповісти на питання і довести, що було причиною, що нез’єдинені на протязі цілого сторіччя мали повну піддержку козацтва, не могли вдержатись на західніх українських землях. На східніх теренах України уніятів знищено фізично, а на західніх землях, де так міцно держались нез’єдинені при повній піддержці козацтва, під кінець ХVI і початок ХVII сторіччя зникли? Над ними не було насилля, як над уніятами, і чомусь вони прийняли, а чи точніше приєднались до унії з Римом. Не дає також на це питання відповіді унікальна праця Патріярха Йосифа, але в ній є чимало натяків, джерельних документів, які з’ясовують ситуацію й обставини того часу. Немає найменшого сумніву, що Берестейська Унія не була кон’юнктурним явищем, як дехто пробує це пояснювати, не була у жодному випадку інтригою єзуїтів, а говорити про зраду, це абсурд. Унія випливала з органічних і духовних потреб та душі українського народу. Без цих, вищезгаданих духовних потреб народу і сильної віри Берестейська Унія не мала найменших шансів видержати, а вона таки видержала у той час і в час сталінського терору, коли У К Церкву було поставлено поза буквою закону. Не допомагали їй у тому ні єзуїти, ні поляки, за виїмком Апостольської Столиці, яка безперебійно давала нашій Церкві повну моральну, а був час, коли це було можливе, і матеріяльну піддержку. Ювілей чотиристаріччя Берестейської Унії — це добра нагода ще і ще раз перевірити, простудіювати і проаналізувати на основі історичних фактів та документів і ствердити, якою була і є незаперечна істина. Для цього може багато послужити праця Патріярха Йосифа. Видавцям, себто Українському Католицькому Університетові, його персоналові належить признання за видання цієї праці, а зокрема о. Іванові Музичці і Владиці Іванові Хомі, які були виконавцями і редакторами.
Микола Галів