Власне: чи віднайдемо? Бо колись ми її уже були знайшли, коли 988 року князь Володимир переніс учення Христа з Візантії у Київ, охрестивши Русь-Україну. Володимира ми визнали святим, його вчинок — рівноапостольним. Ікони з його зображенням знайдете в кожному українському храмі. От тільки Церкви Володимирового хрещення у нас немає…
Подія, про яку хочу розповісти, має без перебільшення історичне значення для українського Православ’я. А через нього — для всього українського народу. Тому про неї потрібно принаймні мати якнайновіші відомості. Те, про що говоритиму, знаю від безпосередніх учасників події (мав особисті розмови з ними у Нью-Йорку), а також з публікацій у газетах «Українське православне слово» і «Свобода» (Нью-Йорк) та квартальнику «Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі й Єпархіяльного управління у Великій Брітанії (Лондон). Розповідь доведеться починати з найпростішої інформації, бо наскільки мені відомо, українська інтелігенція (навіть ті, хто цікавиться церковними справами) її мало знає. А що вже говорити про мирян? Отже, почну з початку.
Сорок шість років тому (1950), розкидані по всіх просторах Америки, Українські Православні Церкви, кожна з яких мала своє управління (юрисдикцію), об’єдналися й утворили одну Митрополію. Незабаром при її проводі став світлої пам’яти Мстислав (Скрипник), добре відомий в Україні. Основне завдання, яке поставила собі ця Церква, полягало не лише у здійсненні духовної опіки над українцями в діяспорі, але й підготовці до майбутньої праці в Україні. «Ця об’єднана Церква ніколи не тратила надії, — читаємо в ювілейному Альбомі, виданому у її 60-річчя, — що вільна і незалежна Україна буде Христовим виноградником, опікуваним вільною і незалежною Українською Православною Церквою на чолі з ОДНИМ, як слід обраним, Патріярхом, позиція якого у світовому православ’ї не була б заперечувана ніким». Зауважте три кардинальні моменти у зацитованому тексті:
- Сила українського Православ’я полягає в тому, аби на його чолі стояв один Пастир;
- Цей Пастир має бути обраним «як слід», себто згідно з канонами Церкви;
- Його легітимність не може піддаватися жодному сумніву.
Цей задум почав було здійснюватися, коли від 1990 до 1993 року почала формуватися одна Православна Церква в Україні й діяспорі, очолювана одним патріярхом Мстиславом. Блаженніший Мстислав відбув візит до Константинополя, де вів розмову із Вселенським Патріярхом аби Православна Церква в Америці, Австралії, і, звісно, Україні була визначена Єдиною Церквою — спадкоємницею тієї, яка одержала дар християнської віри від Візантії. Цьому задумові і цим старанням не судилося здійснитися: з одного боку, у розвиток подій втрутилися світські політики, в церковних справах некомпетентні, а, з другого, почали підривну діяльність усередині Церкви приховані провокатори їх чимало виплекала російська Церква вкупі з КГБ і вони діють по сьогодні. Патріярха Мстислава фактично було усунено від керівництва Церквою, почалися протистояння, незгоди, розбрат, які тривають досі.
11 червня 1993 року Святіший Патріярх Мстислав, огірчений останніми місяцями життя, відійшов у вічність. В Україні було створено дві незалежні Православні Церкви — УПЦ-КП і УАПЦ, кожна зі своїм патріярхом, поруч з третьою юрисдикцією, яка підлягає Московській Патріярхії. Можна собі уявити, як мають почувати себе у такій ситуації віруючі. І про яку консолідацію народу за таких умов може йти мова?
Во главі діяспорного Православ’я став митрополит Констянтин, який продовжив зусилля свого попередника.
3-4 грудня 1994 року Блаженніший Митрополит і Високопреосвященніший Архиєпископ Антоній на запрошення Вселенського Патріярха Вартоломія і прибули до Царгороду. На зустрічі обговорювалася ситуація, яка склалася з православ’ям в Україні. Зцитую уривок звіту про цю зустріч: «Його Всесвятість, духовний голова усього Православ’я, висловив свій біль стосовно ситуації Церкви в Україні, і також висловив не лише своє бажання, але й бажання Святого Царгородського Престолу, щоб єдність Української Православної Церкви в діяспорі і в Україні була здійснена якнайскоріше… Вселенський Царгородський Престол готовий стати активним у справах, які стосуються єдности Церкви в Україні, працюючи для здійснення цього бажання з Українською Православною Церквою в CШA і діяспорі, очоленої Блаженнішим Митрополитом Костянтином і його побратимами в єпископстві… Вселенський Патріярхат висловив свою готовність визнати і прийняти під свій духовний омофор усю нашу Церкву в США і діяспорі, залишаючи непорушними своєрідну ідентичність, статутну суцільність й адміністративну незалежність наших церковних структур.
Таким чином, наша Церква входить у повну спільність з родиною Православних Церков у світі, маючи, як наслідок цієї спільности, той потрібний світовий форум, на якому ОДИН ГОЛОС Української Православної Церкви буде всіма почутий. А почувши його, всі змушені будуть рахуватися з позицією нашої Церкви». Кожен, хто знає силу і значення християнсько-демократичних ідей у політиці сучасного світу, знає, що то означає: бути почутим і змусити рахуватися з собою через утвердження своєї національної Церкви.
Після констатації цієї принципової позиції Царгороду щодо Українського Православ’я в діяспорі, відбуваються події, які безпосередньо стосуються України. У січні минулого року Архиєпископ Антоній приїхав до Києва для переговорів з нашими духовними проповідниками. Відбулися зустрічі й розмови з Патріярхом УАПЦ Дмитрієм (Яремою) і Патріярхом УПЦ-КП Володимиром (Романюком). Обом керівникам було докладно зреферовано ситуацію, яка склалася щодо Українського Православ’я у Константинополі й запропоновано з’єднатися в Україні в одну Православну Церкву і діяти спільно з Церквою діяспорною, як у часи Патріярха Мстислава. Консультації були проведені також з усіма правлячими українськими православними ієрархами у світі. Одначе, до єдности Православ’я в Україні не дійшло. У Царгород єпископи діяспори, настоятелі чернечих манастирів, представники духовенства і мирян поїхали самі, без нас. Процедура поновного введення Української Православної Церкви до складу Вселенської Православної Церкви відбулася в суботу, 11 березня 1995 року у патріяршому храмі Св. Юрія Переможця (Змієборця). Сама процедура,як і все, що з нею пов’язане, були такими величними, зворушливими, урочистими, що нам, українцям, варто було б про це видати окремий збірник матеріялів. Тут же передам лише найнеобхіднішу інформацію.
Насамперед відбувся відповідний чин богослужіння, після якого кожен з восьми представників Константинопольської Патріярхії повторював щодо кожного з присутніх наших єпископів підтвердження: «Аксіос» (себто — Гідний). Після цього бібліотекар Патріярхії вписав імена наших ієрархів у Диптих-книгу приналежности. Вселенський Патріярх Вартоломій І поблагословив те, що сталося, після чого кожен з єпископів відслужив індивідуально чин свого повернення в лоно Вселенської Церкви. Як закінчувався чин богослужіння, зачитувалася патріярша грамота про титулярний статус цього ієрарха, визнання його призначення на єпископський Престіл, який він займав досі, а він, своєю чергою, зачитував свій лист згоди і вірности Патріярхові.
Наступного дня, в неділю, 12 березня, відслужена спільна Літургія Василя Великого, на якій здійснилося євхаристійне поєднання Українського Православ’я в діяспорі із Вселенським Православ’ям. У спільному богослужінні взяло участь дванадцять константинопольських митрополитів і єпископів на чолі з Патріярхом Вартоломієм І. Молитва «Отче наш» співалася українською мовою.
Таким чином, Українська Православна Церква знову повернулася до свого природнього історичного стану. Але, на жаль, превеликий, повернулася лише її частина, та, що поза Україною. Звертаючись із привітанням до присутніх, Патріярх Вартоломій І сказав: «Цей день… є великим в історіях Православ’я і Української Православної Церкви в діяспорі. Ви зробили довгу подорож, багато страждали, ви підіймалися на Голготу. Але ви також несли (зі собою) віру і рішучість Іова. Сьогодні ви повернулися додому, до Церкви-Матері і Церква-Мати не може стримати своєї радости, зустрічаючи вас, гідних синів і дочок тих прадідів, які прийняли хрещення Христа, принесене Царгородом до Києва, і вітаючи вдома після багатьох століть. Сьогодні біль і страждання зникли, і в церкві є велике зцілення. Сьогодні ви подолали Голготу і воскресли. Тепер знову ви вплетені в тканину канонічної православної церкви… Молимо вас продовжувати з відданістю вашу тяжку місію — надихати православне життя у ваших вірних і давати любов до нашої спільної віри, до своїх традицій, звичаїв і мови, і до цього всечесного Престолу святого апостола Андрія (що є ще в Україні)».
Дорогі земляки усіх християнських віровизнань! Адже ці слова треба знати. Вивчити на пам’ять і повторювати кожного разу, коли поміж нами виникають якісь міжконфесійні суперечки. Бо невже ми так і залишимося «славних прадідів великих правнуками поганими», й не станемо «гідними синами і дочками тих прадідів, які прийняли хрещення Христа, принесене Царгородом до Києва?» Не хочеться вірити, що ми назавжди загублені во злобі.
Братове — православні! Чому ви не просите своїх ієрархів та ієреїв не сваритися між собою, не виявляти одні до одних неприязнь та непримиренне неприйняття, чому ви їх не ублагаєте об’єднатися, аби і нам знову бути «вплетеними в тканину канонічної православної Церкви», стати часткою світового Православ’я, плекаючи «любов до нашої спільної віри, до своїх традицій, звичаїв і мови»? Кажучи про спільність віри, не маю на гадці, аби всі злилися в одну-єдину Церкву, позаяк це сьогодні неможливо, а виконую, заповіт Патріярха Йосипа Сліпого, висловлений у його Посланні «Про поєднання у Христі», в якому сказано, що навіть між Українськими Православною і Греко-католицькою Церквами немає «суттєвої догматичної різниці», а «розкол і поділ є піддержувані тільки зовні», а тому «нам треба всім станути на київській прадідній традиції». Якщо так розуміють можливості нашої релігійної єдности найвищі авторитети Греко-католицької Церкви, то що ж говорити про різні юрисдикції Православ’я, між якими не те, що «суттєвих догматичних», але й жодних, ну абсолютно ніяких, різниць немає, окрім амбіцій окремих ієрархів, які взаємно себе не сприймають. А терпить від того Україна. Та навчімся ж прощати один одному — не наше діло вершити суд там і в тому, де має силу Всевишній.
Нещодавно я мав щасливу нагоду брати участь (разом з академіком Ігорем Юхновським) у св. Літургії, яку відправляв Архиєпископ Української Православної Церкви Київського Патріярхату Високопреосвященніший Андрій Горак. І для мене абсолютно переконливою й доречною прозвучала у проповіді Владики апеляція до історії, пов’язаної з римським громадянином і легіонером Савлом, який переслідував перших християн, був причетний до каменування і загибелі першого християнського священномученика Степана, а згодом став одним із найглибших, найпроникливіших, найбезстрашніших проповідників науки Христа, став Апостолом Павлом. Якщо ми справді віримо у силу Євангелія, якщо сприймаємо за дійсну реальність Діяння Апостолів, то чому наші погляди звернені лише у біблійне минуле, чому робимо з Святого Письма мертву догму, а не свідчення Бога Живого, що проявляє свою силу «і нині, і повсякчас, і во віки віків»? Адже релігія не просто віра, це нормативи нашої щоденної поведінки, мірило наших життєвих учинків. Чому ж не користуємося цим мірилом сьогодні, осмислюючи діяння наших сучасників»? Чому лише осудження, а не розуміння і прощення проявляємо до одною лише Філарета, якого російське Православ’я (вкупі з КГБ) саме тому «здало»» що він став безповоротньо на шлях української свободи — і духовної, і державної?
… Відповідаючи на привітання Патріярха Вартоломія І, Митрополит Констянтин сказав: «Сьогодні більш інтенсивно, ніж колись, ми відчуваємо трагедію поділу всіх християн взагалі. Всі ми, православні діаспори, можемо тепер щиро радіти досягнутій єдності наших братів у спільній вірі. Загоєні не тільки болючі рани минулого, а й подано також приклад для наслідування багатьом деномінаціям і фракціям поділеного християнства… Ми переконані, що наш братній заклик буде почутий, взятий до уваги і здійснений іншими Православними Церквами з такою самою щирістю, з якою ми їх закликаємо. Нехай Пресвяте і Пречисте Тіло і Кров Христа, яких ми сьогодні радісно сподобилися причаститися зі спільної чаші віри, умиє усіх нас від скверни минулого». «Умийтеся! Образ Божий багном не скверніте!» — закликав нас ще в минулому столітті наш національний Пророк Тарас Шевченко. Умиємося? Очистимося від скверни минулого, накиненої нам чужині ями, чи так і ходитимемо заюшені брудом взаємної ненависти? Буде почутий заклик наших братів з-за океану тут, в Україні, чи таки залишимося й далі оглухлими від глупоти? Історія не простить нам нашого нинішнього нерозуміння її суті, бо не було ще такого сприятливого моменту для Української Церкви, який складається на світовій арені сьогодні.
Повернувшись із Константинополя до свого катедрального осідку в Савт Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерсі) Митрополит Констянтин говорив перед зібраними священиками і паствою проте, що закордонне Православ’я «надто довго намагалося допомагати Україні з позиції власної слабости», але тепер ситуація змінилася. Визнанню Української Православної Церкви Вселенським Православ’ям ніщо тепер не заважає, необхідно лише однієї передумови: позбутися внутрішніх роздорів і розсварености. Блаженіший Констянтин сказав: «Згідно з думкою наших ієрархів в Україні і нас, ваших ієрархів, таке визнання мусить дати Церква-Матір Царгородська, а не Московська, яка сама є духовною дочкою Київської Митрополії».
Переді мною проект «Статуту Европейської Міжпарляментської Асамблеї Православ’я» (ЕМПА). До цієї міжнародньої організації Комісія Верховної Ради з питань культури і духовности послала свого представника — народньої о депутата Володимира Кулінича, але фракція комуністів, укупі з О.Морозом настирливо прохає туди другого секретаря ЦК КПУ Катерину Самойлик. їдуть на засідання Асамблеї і соціялістка Ніна Марковська. Проект статуту складений російською стороною і підтриманий Грецією. Власне, на основі релігійного альянсу між Росією і Грецією й була утворена ця Асамблея, а всі інші православні держави запрошені до неї найімовірніше для масовости. має ця міжнародня релігійна структура далеко не релігійні (чи, точніше, не лише релігійні) наміри. Процитую положення, в якому відразу визначена мета Асамблеї: «Всебічно використовувати роль Греції і Російської Федерації відповідно у Европейському Союзі і Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою вивільнення й укріплення об’єднуючої сили Православ’я» (стаття статуту). Отже Греція буде представляти інтереси Росії в Европейському Союзі, а Росія інтереси Греції у Раді Европи ООН. Вже проглядаються спільні позиції Росії і Греції на Балканах, щодо подій в Югославії, на Кипрі і багато чого іншого.
Таким чином, у світі утворюється (уже утворилася) нова релігійно-політична ситуація, заснована мовбито на релігійних засадах, у якій Константинополь відсувається на задній плян. Натягнуті стосунки поміж Москвою і Константинополем склалися відразу ж після визнання останнім Української і Естонської Православних Церков. Доктор Неоніла Личик, яка була учасницею урочистостей у Константинополі, згадує у статті «Під омофор…» («Свобода», 12 квітня 1995 p.): «Довідуємося, що від московського патріярха прибули післанці, які хотіли зупинити визнання нашої Церкви». Константинополь на це не піддався. Константинополю необхідно на когось опертися у сучасній ситуації. Таким опертям для Вселенської Православної Столиці може бути Україна. Україні це також потрібно і, повірте, не лише з точки зору релігійних інтересів. Ось переді мною повідомлення агенства ЮПІ за 30 жовтня 1995 p., в якому передано інформацію про «Першу військову угоду між Росією і Грецією», де сказано: «Вперше у своїй історії, підписавши угоду про співробітництво у військовій галузі, Росія та Греція тим самим узаконили тісніші стосунки між членом НАТО і колишнім учасником Варшавського договору». «Угода відкриває нову сторінку у відносинах між Грецією та Росією і чудові перспективи для співпраці у військовій галузі», — сказав міністер оборони Павло Грачов.
«Угода передбачає поставки озброєнь з Росії, запасних частин, спільне виробництво озброєнь, їх модернізацію, а також технічне навчання», — повідомив грецький міністер оборони Герассімос Арсеніс.
Невже комусь іще не зрозуміло, що у православному світі створюється нова релігійна вісь поміж Атенами і Москвою, посилена військово-політичним альянсом двох держав, які належать до різних (донедавна — непримиренно-ворожих) військово-політичних бльоків, і, що це дуже і дуже серйозно: адже ж величезні простори України з величезною кількістю релігійних громад (понад шість тисяч) належать сьогодні до Московської Патріярхії, а решта православних сваряться між собою.
Невже не зрозуміло, чому «наші» комуністи, які використовують будь-які засоби, аби знову затягнути Україну в російську політичну орбіту, стали раптом такими «побожними» і проявляють посилений інтерес до православних релігійних церковних справ, прагнуть закріпитися у Міжнародній Православній Асамблеї (у них взагалі хвороба на різні Асамблеї)?
Невже не розуміємо, куди нас втягують, і знову станемо іграшкою (розмінною монетою) у чужій грі? І невже не зрозуміло, що патріяршому Константинополю, як ніколи протягом усіх попередніх століть, потрібна незалежна Українська Церква, а Україні потрібен Константинополь? Якщо не зрозуміємо важливости нинішнього історичного моменту у цьому аспекті нашої долі, якщо прогавимо свої реальні можливості — потомки нам цього не простять. Господи, пошли нам розуму!
