У березні цього року у видавництві Українського Католицького Університету появився в серії «Твори Патріярха і Кардинала Йосифа» четвертий том «Історії Вселенської Церкви на Україні», що його написав на засланні Блаженіший Йосиф. Хоч з черзі цілого твору це є четвертий том, але видано його як перший, що сталося це в цей Ювілейний рік 400-ліття Берестейської Унії зі зрозумілих причин. Блаженніший належав до тих, що бачив у Берестейській Унії великий акт нашої історії, який мав вирішальну силу на хід історії нашої Церкви і народу. Блаженніший боронив Унію перед всякими нападами чужих і своїх істориків і публіцистів, цінив її як акт наших великих Владик — її Творців, бачив в Унії початок нашої доби національного і церковного відродження по європейськім і нашім середньовіччі.
Блаженніший Йосиф цінив акт Унії і дуже високо ставив її Творців, зокрема Веньямина Рутського, помимо тяжкого ферменту, боротьби і навіть воєн, які виникли внаслідок її] заключення. Коли пильно читати нарис Івана Франка про Унію в польській мові з 1895 року, легко можна побачити велику оцінку до Унії у Франка з двох мотивів: вона спричинила сильний інтелектуальний відрух (якого не було в нас за «нормальних» часів нашого християнства за нашої «візантійщини»), і з тим,і по обох боках — православнім і уніятськім — цікаву і сильну богословську полеміку, літературу. Франко любив науку і літературу, тому те цінив, студіюючи нашу не сильну літературу до тих часів. Друга річ, на яку звернув з пошаною Франко увагу у своїм нарисі, то, — і тут зацитую Франка, — «від кінця вісімнадцятого століття у тій частині Руси (Франко вживає старої назви України), яка попала під жезл Росії, почалась справжня трагедія Унії з безчисленними епізодами, виповненими сльозами і кров’ю, трагедія, яка навіть тепер не скінчилась іще». Франко дивується деяким історикам, які вважають Унію зрадою, і з полегшею вказує на молоде покоління істориків (Сембратовичі, Пелеш, Мільницький, Сарницький), які боронять Унію. Франко, — ще раз, — цінить Унію за її зворот від науково-літературного застою і подивляє її жертви в боротьбі з Москвою (що в наші часи набрало такого дивного політичного кольориту в новій вже не імперсько-царській атмосфері з новою назвою СНД!).
Оцінка Блаженішого Йосифа, яка під впливом Митрополита Андрея і галицьких науковців часів Франка була все позитивна і мала підложжя богословсько-еклезіяльне, від 1940 року скріпилась ще одним чинником, у якому Блаженніший брав участь як очевидець, і подібно, як Франко бачив-в історії Унії і її змагань «сльози і кров», Блаженніший бачив «ріки крови і гори трупів». Ціна, яку платила Унія, і її ідеали, головно зі сторони Західньої України, де вона збереглась. Це все можемо спостерегти як його погляд на Унію у його творі, який він написав частинно на своїй «шарашці» і потім на своїм засланні. Його написана ним історія Вселенської Церкви в Україні не є науковим твором, писаним з джерел і науковими методами, це твір, писаний на основі написаних уже творів поважних істориків, але з його особистим науковим поглядом, щоб дати об’єктивну оцінку великим подіям і трагічним нашої історії. Найкраще подати його власні слова, які це ілюструють, і він ставить їх зразу на початку своєї історії про Берестейську Унію і зве цей розділ «Ідеологічний підклад Унії» (ст. 199): «Здається, що рідко котра історична подія знайшла таке різнородне висвітленя і такий протирічивий підхід, як Берестейська Унія. Українські, російські, польські, німецькі, французькі й інші історики підходять до неї з різного становища і прихильно, і неприхильно її розцінюють. Найкритичніше — це прозваня Унії інтригою. Берестейська Унія — це невідрубний факт в українській церковній історії. Це звено в довгому ланцюгу століть і вислід важких змагань і внутрішньої церковної боротьби.
Найбільше поширеним поглядом між ворогами Унії був той, що вона є витвором єзуїтів і терору короля Жигмонта III та польського уряду, і що ціль її була політична. Поляки числили на те, що Унія — це поміст до латинізації і ополячення. Що ця калькуляція скінчилася банкрутством, потвердила історія. Навпаки, Унія не тільки не була оруддям денаціоналізації, але стала заборолом національної свідомости в народі і остоєю проти знищення українського народу, яке загрожувало саме з боку польського народу» (Курсива — Блаженнішого). Коли негативні політичні впливи на ідеї Унії у її творців скінчились з ліквідацією державності! Польщі, не перестали діяти грізні впливи з двох інших сил, які діяли в сімбіозі: царська Москва (потім більшовицька ) і її «Третій Рим». їхня дія сильна, тверда, навіть нищівна, і сьогодні діє вона і на міжнародньому полі, що знайшло своє відлуння у заявах у Баляманд. Хитро продумано, бо ми раптом в оцінці незрячих чужинців стали… переслідувати православну російську Церкву. Виглядає — перший раз в історії! Читач сам знайде в цім цю скриту хитрість, яка і далі коштує нам сліз…
Дня 24 березня цього року в Римі відбулась презентація цього твору Блаженнішого перед численною українською громадою в авлі УКУ. (Читачі «Патріярхату» знають) про появу цього твору, бо наш журнал містив оголошення про друк цього тому «Історії» Блаженнішого, просив пожертв на цей друк, на що багато читачів відповіли щедрим відгуком. Твір презентували двох редакторів, які приготовляли його до друку, — Вл. Іван Хома і о. І. Музичка. Оба співредактори зілюстрували обставини виникнення твору (більшовицькі власті, шукаючи в часі політичної кризи своєї ситуації в світі в часі «холодної війни», хотіли вжити особи Блаженнішого і якесь мінімальне «освободження» нашої Церкви, щоб зискати собі кращу коекзистенцію із Заходом і мирні відносини з Ватиканом, тому просили Блаженнішого, щоб він їм подав об’єктивний нарис історії Греко-католицької Церкви. Він це зробив, а теж історію, як цей твір зберігся в архівах КҐБ і дістався на волю для видання. По презентації твору виникла цікава дискусія і цілий ряд запитів.
В межичасі, під час приготування твору до друку, Рим, тобто Святіший Отець, проголосив з номінаціями їхніх пастирських функцій двох Владик, яких Блаженніший Йосиф висвятив в 1977 році для України, тоді ще в ярмі: Владика Іван Хома і Владика Любомир Гузар. За звичаєм Владика Іван зголосився на авдієнцію до папи, щоб прийняти дану йому Блаженнішим Мирославом-Іваном функцію Прокуратора Греко-католицької Церкви в Римі. Помимо ускладнень часу, Папа Іван-Павло II вибрав день 6 липня, який був інавгурацією наших святкувань 400-ліття Берестейської Унії в Римі. З тієї нагоди Владика Іван вручив папі цей том «Історії» Блаженнішого. У своїй презентації твору для папи Владика Іван вказав на цю головну ідею Унії не бути, немов якимсь новим твором з’єдинення, а (цитата слів Блаженнішого Йосифа): «На землях Київської Руси і слов’янських народів в давнину, ще перед появою православія, існувала вже вселенська Церква, зв’язана з Римом…». Берестейська Унія — то продовження нашої єдности з Вселенською Церквою. Владика Іван описав теж папі фрагмент допиту Блаженнішого Йосифа, коли слідчий питав його, чому постанови львівського синоду в 1946 році є неважними-ніякими, Блаженніший відповів: «Бо Греко-католицька Церква була все підчинена папі, і я, як переконаний католик, вірний папі, не можу і не хочу його зрадити, оскільки, власне, він — папа — є одинокий Намісник Христа-Бога на землі». Владика Іван висловив вдячність зависокі оцінки, які дав папа неодноразово і публічно особі Блаженнішого Йосифа як «постаті найбільш могутній ісповідника віри в наших часах…».
Папа через свого Державного Секретаря подякував за подарований твір Блаженнішого Йосифа, підкреслюючи свою оцінку «для ініціятив, які служитимуть для поглибленого пізнання історії віри в українськім народі, засвідчена в такий многозначний спосіб постаттю вірного Пастиря і відважного Митрополита Йосифа Сліпого».
Ці рядки пишу, коли щасливо прогомоніли молитви і пісні подяки і радости в Римі в час святкування 400-ліття нашої віднови вселенської єдности. Здається мені, що особистий і об’єктивний погляд на значення Унії в нашій історії і в наших часах, і в теперішнім екуменізмі у Блаженнішого Патріярха Йосифа повинен мати вплив на наші студії часів Берестейської Унії, а навіть наших ініціятив в спізненні дуже нашій екуменічній активності. На жаль, по стільки історичних досвідах і переживаннях, з яких ми повинні були зробити такий великий капітал зі значення Унії в нашій історії (як це мудро ідейно і практично політично зробили, наприклад, жиди зі свого голокосту за нацизму, а ми з нашого трагічного голодомору в 1933 році нічого не зробили…), ми, виглядає, не вміємо читати знаків історії, до чого так накликував II Ватіканський Собор.
У наших студіях у зв’язку з 400-літтям Унії появилось багато гарних ініціятив, історичних праць і розшуків, зокрема зі сторони молодих наших істориків, створився ентузіязм у зв’язку з тими святкуваннями, ми ними можемо щось здобути, але, з другої сторони, появились, і то між нами, традиційні історичні песимісти, які не тільки у всьому добачають наші неповодження, а ще більше ворожі затії, хитрощі, які нас долають і не допускають до нашого розвитку. Справжній песимізм, і подекуди і стилі, він навіть злющий, хоч песимізм по своїй вдачі буває звичайно мелянхолійний. Дошукуємось всього, що тільки, за народнім висловом, було нам «вітром в очі». Дошукуємось тільки ворогів, що нам шкодили і шкодять, а ми тільки чекаємо, щоб вони зникли »як роса на сонці». В собі ніяких помилок не бачимо, наших промахів не бачимо, нашої незарадности не спостерігаємо, шукаємо тільки, «хто це зробив»… Часто дивуватись треба, коли це пишуть історики. Я не є за істориками-фантастами і мрійниками. Знаю і розумію мову історіографії. Але сидіти собі у багатому Чікаго чи навіть в політично бурхливому Монтреалі і Оттаві і вимагати, щоб все так само діялось при кінці шістнадцятого століття і в розпаленому пожежам і повстань і воєн сімнадцятому столітті серед нас, слов’ян, як сьогодні діється серед англо-саксів чи інших вдачею цілковито різних народів від нас, — то хотіти нагинати історію до якогось русла, якого з минулого не можна вже завернути, так як і не можна уплянувати політичного майбутнього згідно зі своїм бажанням і уважати його як певну майбутню дійсність. Таких істориків і екуменістів, на жаль, маємо, і вони доброму імені Унії радше шкодять, чим користають з її історичного значення. 400-ліття Берестейської Унії повинно бути лекцією, оптимістичною оцінкою історії (зокрема, коли, як богослови, вважаємо себе томістами!), практичними висновками навіть з негативних сторінок тієї історії (наприклад, у тому, що ми зробили в Літургії, а не зробили це нам наші «вороженьки»). Твір Блаженнішого Йосифа може багато нас навчити: Унія — то діло умів українських Владик для рятунку Церкви і народу. Про тих, що хотіли використати Унію для своїх політичних хитрих цілей, можемо сказати словами Христа до нещасної жінки: «Де ті, що тебе обвинувачували» (Ів. 8, 10). Де вони всі історично сьогодні (хоч деякі ще діють і то злющо діють проти Унії!), а де сьогодні Унія зі своїм народом, що його вона зберегла національно і церковно?! Унія натерпілась дуже. Це трагічний, але славний факт. І Унія вдержалась і оставила великих мужів нашої Історії. Не будьмо істориками, що відповідають: але якби було сталося так, як не сталося, то було би краще…
о. І. Музичка
