(Закінчення з травневого і червневого числа 1996 р.)
Кодекс канонів Східніх Церков (кан. 143) вимагає, що на собор слід скликати:
а) усіх єпископів, настоятелів чернечих згромаджень і манастирів, ректорів католицьких університетів та вищих семінарій;
б) з кожної єпархії одного пресвітера й одною з ченців;
в) з кожної єпархії двох мирян, хіба що статути визначують більше.
Перша група (а) — це члени Собору з уряду, а дві групи (б) і (в) — це вибрані делегати.
Статути Собору, ухвалені Синодом єпископів, повинні уточнити, в який спосіб вибирається делегатів групи (б) і (в). Вони не повинні бути просто підібрані й номіновані єпископами або чернечими настоятелями, бо тоді це було б лиш особовим збільшенням групи (а), а не репрезентацією усіх верств Церкви, так, як має бути на Соборі.
Зокрема, при виборі чернечих делегатів треба устійнити мінімальне число ченців або чернечих домів у єпархії, які могли б вибрати окремого делегата з єпархії, а нечисленні мають вибирати спільно з ченцями іншої єпархії. Треба теж подбати, щоб були делегати з різних чинів. Статути собору повинні забезпечити свобідний вибір пресвітерів, ченців і мирян. При виборі мирян допоміжну ролю могли б мати мирянські організації. Статути повинні теж устійнити участь настоятельок жіночого чернецтва, делегаток черниць і мирян-жінок.
При теперішньому поширенні нашої Церкви кожна з трьох груп начислювала би около півсотні учасників. Статути повинні устійнити й зрівноважити ролю кожної групи. Цей автор у жовтні 1995 року предложив деяким владикам Пропозиції на Синод єпископів. Між іншим, автор пропонував, щоб для зрівноваження ролі трьох груп учасників собору:
- у тематичних соборових комісіях кожна група буде по-рівному заступлена;
- під час собору кожна з трьох груп може деколи діяти як окрема комісія;
- постанови собору приймається більшістю голосів кожної групи, себто тільки ці постанови уважатимуть за важні, на які погодяться усі три групи.
Єпископат не брав до уваги пропозицій на Синод, так само як не узгляднював пропозицій на Собор. Пізнати це з опублікованих по Синоді в пресі Загальних положень. Порядку денного [чи радше: Загального порядку] і Статутів для першого Собору всесвітньої УКЦ 1996. Весь цей матеріял майже вмістився на половині газетної сторінки.
Кількість учасників Собору узалежнюється від розміру залі, яка була б до диспозиції у Львові і яка давала б можливість закрити незапрошеним особам доступ до залі. У цих Загальних положеннях є теж турбота про електричне обладнання, щоб забезпечити можливість зупинити будь-якого доповідача… відключенням мікрофона. Про участь мирян написано в положеннях так: «Миряни обох статей будуть особисто запрошені їхнім Епархіяльним Єпископом після консультацій з радою пресвітерів та з парохами. Католицькі організації, як такі, не будуть запрошені на Собор». Про кількість цих запрошених подано в Статутах для першого Собору таку норму, яка не є вповні узгоджена з новим Кодексом: «Один священик з кожної Епархії і двоє мирян, обраних Пресвітерською Радою і ще додатковий священик й миряни, якщо є зайві місця, яких призначує Епарх». Отже репрезентацію священиків і мирян на Собор підбирають собі єпископи довільно, а про репрезентацію рядового чернецтва взагалі нічого не сказано.
Про заключні соборові постанови чи резолюції є деяка неясність у Статутах для першого Собору. У точці 2 кажеться: «Собор УКЦ є дорадчим органом всієї Церкви… Тому під час Собору Єпископи не беруть участи в голосуванні». Дещо нижче у точці 8 сказано: «Учасники будуть запрошені висловити голосуванням своє рішення з приводу питань, обговорених на Соборі». Чи це означало б, що на Соборі можуть голосувати тільки не єпископи, але лиш тоді, коли буде догідно їх запросити голосувати?
Ще більшу неясність і непевність про вислід Собору кидає процедура підготовки, визначена Порядком денним і проголошена у деяких часописах щойно в лютім 1996 р. Верховний Архиєпископ та Синод вибирають тему Собору, яку не можна міняти. Тоді до кінця січня 1996 р. єпископи мали надіслати інформації всім парафіям, а до кінця березня опінії парафіян мають повернутися до єпархій для сортування матеріялу, щоб врешті до 1 червня 1996 р. вислати ці опінії до Львова. Там підготують резюмовий огляд, який затвердить Верховний Архиєпископ і Синод Єпископів ще перед Собором. Ця процедура, яка не спрацювала вже на першім етапі, засуджена на невдачу. Навіть якщо спрацювала би вона аж до затвердженого резюмового огляду, то який тоді вклад учасників Собору?
Виглядає, що як Порядок денний, так і Статути для першого Собору зложені не з думкою про ефективний вислід Собору, а радше «на експорт» для заспокоєння публіки. Чей же на Синоді в листопаді 1995 р. владики рішили, щоб відбути тільки торжественне та офіційне отворення цього Собору та взяти під дискусію тільки одну точку. Брати «під дискусію» без рішення — це завдання конференції, а не собору. Подібне негативне наставлення до відбуття справжнього Собору в 1996 році було на постійнім Синоді в липні 1995 р. Щобільше, вже з самого початку, як тільки проголошено при кінці 1994 року про намічений Собор, його трактовано зовсім побіжно, як одну кінцеву точку Берестейського ювілею, без належного зрозуміння важности Собору самоуправної Церкви.
Такий погляд зразу висловив архимандрит Вл. Любомир Гузар. В офіціозі Львівської митрополії «Мета» ще з 18 квітня 1995 року опублікував він свої «Рефлексії до підготовки Патріяршого собору», які потім передруковано в інших періодиках. Уже тоді він писав: «У повідомленні [про розпочаття підготовчої праці] Собор поставлений на друге місце після передбачених святкувань Унії. Мав би бути немов закінченням святкувань… Собор… повинен мати своє окреме існування, свою організацію. Інакше таку преважну полію, як Патріярший Собор, зведеться до якоїсь грандіозної академії чи зібрання… Ми беремося до справи… і не встановляємо навіть приблизно рамок… Яка є властива ціль нашого проектованого на 1996 рік Собору?… Заключення Собору повинні б бути дуже конкретними… Програма Собору як найбільш серйозного чинника для розв’язування проблем нашої Церкви включає дуже важну справу… а саме — місце УГКЦ у Вселенській Церкві… [що] заторкує дуже важну справу нашого відношення до Римського Апостольського Престолу… Підсумок: 1. Встановити точний календар Собору. 2. Визначити дуже виразно ціль Собору… 3. При допомозі широкої консультації зацікавити Собором… 4. Встановити пріоритети… 5. Винести дуже практичні і реалістичні заключення».
На жаль, ці суттєві рефлексії одного з владик попали на «глухе вухо», так само, як пропозиції, подані Синодові на заклик ієрархії. Наш єпископат, заповнений ідеєю Берестейського ювілею, все інше підпорядковує підготовці до ювілейних святкувань.
- Берестейський ювілей, Синод ієрархії і Собор Церкви
У звідомленні покійного Вл. Мирона Дацюка, ЧСВВ, з Синоду єпископів у листопаді 1995 p., поміщеному в Едмонтонських «Українських вістях» з 17 січня 1996 p., написано: «Головною точкою програми Синоду було, щоб докладно уложити всі святкування, пов’язані з Ювілеєм 400-річчя Берестейської та 350-річчя Ужгородської Уній. Передовсім вражає назва ювілею як двох окремих уній, послідовно за цим ювілей двох окремих Церков.
Український загал був занепокоєний, коли 25 березня 1995 року Римський архиєрей Іван-Павло ІІ звернувся окремим посланням до Мукачівського владики з нагоди ювілею 350-ліття Ужгородської унії поруч з 400-літнім Берестейським ювілеєм. Комісія зв’язку й інформації закарпатських українців у CШA вислала у вересні 1995 року спеціяльного листа протесту до Папи, пишучи, що «лист Вашої Святости розриває церковну єдність українців греко-католиків, які живуть в одній державі,… наносить шкоди самій Греко-католицькій Церкві… очікуємо виправдання спричиненої нам кривди».
Замітне, що в «Апостольськім листі» папи Івана-Павла ІІ «Наближається день» з дня 16 листопада 1995 р. говориться тільки про 400-ліття Берестейської унії. Рівнож у Слові Папи на останнім Синоді наших єпископів, у якому брали участь теж закарпатські владики, нема жодної згадки про окрему «Ужгородську унію». Натомість Блаженніший Мирослав у своїм Слові на відкриття Синоду 16 листопада тричі повторив про 400-ліття Берестейської і 350-ліття Ужгородської Уній. Так само на закінчення Синоду 24 листопада 1995 р. говорив голова нашої Церкви у своїм «Слові» до Римського архиєрея про дві унії.
Дивним і незрозумілим є теж вирізнення закарпатців у «Загальних положеннях» про Собори, які видано по останнім Синоді Єпископів, вичислюючи учасників та запрошених на Собор, окремо вирізнюється українців з єпархії Ужгороду (мало б бути: Мукачева, бо нема Ужгородської єпархії), Пряшева і Крижевців та їхніх єпископів. Чи Мукачівську єпархію з її єпископами не уважають за складову частину нашої Церкви? А що буде з неукраїнцями, русинами Мукачівської єпархії? Чи їх апріорі виключається з Собору?
До речі, так звана «Ужгородська Унія» не була окремим юридичним актом уже з тієї причини, що переводили її самі священики без свого тоді ув’язненого єпископа. Інакше треба б признати законними всі модерні «воз’єднання», переведені по арештуванні єпископів. В Ужгороді 1646 року священики Мукачівської єпархії визнали вже існуючий Берестейський договір. Більш схожою на окремий юридичний акт є «Перемишльська унія», переведена 1691 року Перемишльським владикою, а ще більше «Львівська унія», здійснена 1700 року на Львівськім єпархіяльнім соборі. Насправді це є лиш місцеві визнання «Берестейської унії».
Щоб узгляднити ці місцеві поступові приймання Берестейських рішень, цей автор у своїх «Пропозиціях на Синод єпископів» пропонував таку офіційну назву святкувань: «Ювілей 400-ліття Берестейського договору та його 350-ліття на Закарпатті та 300-лігтя в Галичині». Однак, цієї пропозиції, так само, як теж інших, Синод не прийняв або й не брав до уваги.
Замітне, що Папа Іван-Павло ІІ у своїм «Апостольськім листі» каже, що «акт з’єдинення не означав переходу на латинську традицію… [Київській] Церкві признано право управління власною ієрархією зі своїм устроєм, а також право зберігати свою власну східню літургійну та духовну спадщину». Пізніше у своїм «Слові» на Синоді єпископів Папа згадав про «труднощі та непорозуміння, з якими УТКЦ була змушена зустрінутись протягом цих чотирьох століть історії, щоб зберегти непорушною власну ідентичність».
Виглядає, що мається на думці лиш літургічну античність, а не юридичну. Папа у своїм «Слові» назвав Синод «зустріччю», а про намічений Собор ні згадки. «Два важливі питання, — сказав Папа, — є нова євангелізація та екуменізм». Подібно Блаженніший Мирослав на відкритті Синоду заявив. «Наші Синоди повинні мати передусім духовний і пасторальний вимір». Для уточнення додав: «Треба виробити серед нашого духовенства і народу почуття вірного послуху… [є] потреба літургійної катехизи… ми повинні виховувати у справжньому екуменічному дусі». Тільки при кінці цієї проповіді є одна згадка юридичного змісту: «Ми ще раз і ще раз проситимемо Святішого Отця, щоб, не зважаючи на всі труднощі, визнав Патріярхат нашої Церкви». Подібно в заключнім слові Блаженішого Мирослава до Папи на закінчення Синоду наголошується тільки духовний і екуменічний аспект і «для цього бажаємо за рік відбути перший Собор в історії УГКЦ».
Зовсім категорично виключено юридичний аспект розбудови нашої Церкви в «Порядку деннім» (точка 2) Собору, що його опубліковано по цім Синоді єпископів: «Проблеми… церковно-адміністративні (Патріярхату) … при всій їх важливости не стануть темами Собору , де предметом обговорення мають бути тільки церковні, душпастирські та релігійні справи». Отже, Собор, який згідно з Кодексом канонів Східніх Церков, кан. 140, скликається для «полагодження справ більшої ваги… а також церковної дисципліни», обмежує наш єпископат до справ меншої важливости, до душпастирства.
Відносно дат, з якими зв’язується Берестейський ювілей, згадує Папа у своїм «Слові» тільки 23 грудня 1595 року, коли «осягнено повну єдність», і 16 жовтня 1596 року, коли «урочисто проголошено в Бересті унію». Про дату 23 лютого 1596 року, коли папським декретом «Годиться Римському архиєреєві» потверджено самоуправу Київської Церкви, навіть не згадав ані Папа Іван-Павло II, ані Блаженніший голова нашої Церкви.
Першою датою, 23 грудня 1595 p., виправдував Блаженніший Мирослав у своїм заключнім «Слові» до Пани це незвичне перенесення нарад Синоду поза свою територію: «Відбуваємо цей Синоду Римі,а не у Львові, щоб пом’янути цю подію, коли 400 років тому… наших попередників прийняв Святіший Отець саме в цій залі, Саля Клементіна». Так, це в цій залі 400 років тому Папа приймав попередників наших сучасних владик немов єретиків, звільняв їх від клятв, а потім заявив, що все духовенство і вірних Київської Церкви «приймаємо, з’єднуємо, долу чуємо, приєднуємо і втілюємо в єдність з Святою Римською Церквою», а на всі східні церковні обряди «дозволяємо, погоджуємося, допускаємо».
Не лиш наради Синоду для започаткування Берестейського ювілею, але саме святкування цього ювілею рішив Синод єпископів перенести далеко від своїх вірних, аж до Риму, до латинської базиліки св. Петра, на 6 і 7 липня 1996 року. Не важно, що небагато вірних Київської Церкви приїде заповнити колосальний простір базиліки, важніше, що святкування буде з участю Римської курії. Чи не буде це наглядним підтвердженням закидів не-католиків, що «унія» веде до латинського Риму, до втілення у Римську Церкву? Фактом святкування «унії» в Римі зовсім невтралізується заклик Папи до нашого Синоду: «Сприяти зусиллям примирення між вірними католиками і православними», як теж запевнення Блаженнішого у відповідь Папі про «готовість працювати для єдности всіх християн».
Тяжко також зрозуміти «Звернення» Блаженнішого глави Церкви до української молоді, видане 20 жовтня 1995 р. саме перед Синодом, щоб відбувся у Львові з 10 до 14 липня з’їзд «Українська Молодь Христові» для відзначення «400-ліття та 350-ліття Ужгородської Уній», коли владики виїдуть тоді визначувати «дві унії» у Римі?
Правда, по всім цім мають бути ще святкування у Львові у жовтні 1996 року, себто точно в 400-літні роковини остатнього трагічного Берестейського синоду. Того синоду, яким властиво кермували три польські шляхтичі, папу репрезентували три польські єпископи з українських земель, і у висліді цього прийшло до розколу Київської Церкви. Невідомо, чи прийде до подібної латинської у части в 400-літнім ювілею того синоду і вслід за цим закріплення розколу Київської Церкви. Воно дуже можливе, якщо в супроводі евентуальної візити Папи в тім часі на У країну приїде численне польське духовенство.
На окрему увагу заслуговує «Меморандум від Синоду владик», який вручив Блаженніший Мирослав Папі на закінчення Синоду. Понад половина тексту — це компіляція висловів Папи Івана-Павла ІІ при різних нагодах, а з четвертину тексту займає компіляція висловів Митр. Андрея Шептицького. В останній четвертині тексту є деякі згадки з минулого історії. На закінчення, як підсумок усього, є заява: «Оцим Меморандумом засвідчуємо перед Вашою Святістю нашу відданість». Чи ж справді Синод не мав жодних інших справ передати Папі «для запам’ятання»? Чи, може, це було лиш «зібрання» а не Синод?
Стає прикро й соромно читати такий сервільний текст офіційного меморандуму синоду ієрархії самоуправної Церкви. Нагадує він часи диктатури, коли найбезпечнішим запевненням кар’єри було безконечне повторювання висловів «непомильного вождя».
У звідомленні з Синоду в листопаді 1995 р. подано, що Владика М. Гринчишин зреферував справу канонізації ісповідників і мучеників нашої Церкви. Написано там: «Виглядає, що вже в наступному році будуть проголошені святими наші Підляські мученики, про що старається передовсім польський єпископат». Воно дуже ймовірне, що старання польського єпископату увінчається успіхом, так як увінчалася успіхом польська інтервенція у канонізації св. Йосафата 1867 року. по безуспішних зусиллях Київської ієрархії понад два століття. Канонізували тоді Йосафата як польського громадянина, який постраждав за єдність одної Католицької Церкви Польщі з толеранцією різних літургічних обрядів. Себто за «унію» по думці Пйотра Скарги, а не за скріплення Київської Церкви у Вселенській єдності. Тому то в польській каплиці Вашінгтонської катедри знаходиться тепер зображення св. Йосафата між польськими святими.
Ще легше буде представити наших мучеників Підляшшя. яке тепер під Польщею, як польських святих. У часі переслідування за католицьку віру одні згинули, а інші стали римо-католиками і є поляками. Отже все католицьке населення Підляшшя — це поляки, римо-католики вижили, а греко-католики згинули. Логіку завжди можна дещо нагнути.
Більш небезпечною є проблема можливих відвідин Папи в Україну. Появився навіть окремий «Меморандум» у цій справі. Написано там, що «такий візит став б поштовхом до духовного і морального відродження… викликав би симпатії і прихильність до України… був би спонукою навіть для матеріяльного й технічного відновлення тих місцевостей, які б він відвідав. Папа Привіз би зі собою в Україну духовні дари… проголошення Патріярхату Греко-католицької Церкви (а чому не Києво-Галицької?), створення нових єпархій і митрополій (згідно з Східнім кодексом, кан. 85,. пар. 1, нові єпархії творить голова самоуправної Церкви за згодою синоду, а не папа), беатифікацію Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького та, можливо, інших угодників».
З цих духовних дарів правдоподібним є лиш беатифікація підляських угодників. Беатифікація Вл. Андрея, якого ідеєю було скріплення самоуправи Києво-Галицької Церкви, а теж проголошення Патріярхату означало б крутий поворот політики Риму. Для цього немає зараз жодних спонук, бо услужливі прохання нікого не спонукують. Духовне відродження чи прихильність до України християнських держав могло б бути, якщо Києво-Галицька Церква була б собою. А так, як тепер є, то може вийти противне.
Блаженніший Мирослав у своїм «Слові» на закінчення Синоду сказав до Папи: «Такі відвідини стали б для нашої Церкви, для Римо-католицької громади та для всіх християн в Україні подією великої підтримки, піднесення і заохоти». Вл. Михайло Гринчишин, ЧНІ, ще ясніше вказав, який оборот набирає справа папських відвідин: «Для нашої акції у справі візити Папи включити підтримку й допомогу Римо-католицької ієрархії в Україні».
Чи уявляють собі наші владики, як ця «допомога» Римо-католицької ієрархії буде виглядати? Таж і без цього постійно нарікають на гегемонію латинської ієрархії в Україні.
Коли 30 березня 1991 року Блаженніший Мирослав вертався тріюмфально на Україну, велике число польського духовенства, більшість єпископату Польщі під проводом свого кардинала збиралися без жодного порозуміння, а навіть повідомлення української ієрархії, вітати у Львові кардинала Римської Церкви Мирослава-Івана. Тільки енергічні протести Високопреосв. Вл. Володимира Стернюка разом з Преосв. Юліяном Вороновським через польського консула у Львові до пізньої ночі, аж далеко поза північ, здержали в останнім моменті польське духовенство, зібране до від’їзду у Варшаві. А то могла бути прикра конфронтація обуреного українського населення з духовенством Польщі, яке своєю масовістю просто поглинуло б і закрило українських владик.
Зараз немає енергічного Вл. Володимира. Ще заки він став немічним стариком, його безцеремонно відсунули від влади. Зрештою, хто може спротивитися масовому приїздові духовенства з Польщі вітати свого зверхника папу-поляка? Тим більше, що наш єпископат сам проситиме про «допомогу Римо-католицькій Ієрархії в справі візити Папи». Самі запрошуємо собі гостей, на яких постійно нарікаємо, що поводяться в українській державі, як господарі нашого дому. Тим більше в асисті свого папи своєю чисельністю «допоможуть» нам збліднути в їх тіні. В очах наших не-католиків станемо тоді непривабливим придатком до польської латинської Церкви, перекреслюючи всякі вигляди на екуменічне зближення.
Правдоподібно теж папа не омине нагоди наголосити римо-католицьку присутність по всій Україні і мабуть спершу відвідає «по дорозі» польські дієцізії в Східній і Західній Україні, а наприкінці теж греко-католицьку у Львові.
Преосв. Вл. Михайло Гринчишин, ЧНІ, вже навіть подав маршрут папи: Київ, Ужгород, Львів, Зарваниця. Це такий же маршрут, як префекта Конгрегації для Східніх Церков кардинала Ахіля Сільвестріні в часі його візити України від 7 до 14 жовтня 1993 р. З Києва поїхав він спершу на Закарпаття, де фактично вже оформлено три юрисдикції: римо-католицьку, греко-католицьку і рутенську, а звідтам через Львів до Польщі. Блаженніший Мирослав вітав префекта Конгрегації щойно 12 жовтня в Галичі на границі Львівської єпархії. Немов би хотів сказати, що юрисдикція Блаженнішого обмежується до Львівської єпархії, і він не є верховним зверхником, ані справжнім митрополитом, навіть над сусідніми єпархіями Галицької митрополії. Тимчасом кардинал Сільвестріні сам візитував по всій Україні, як безпосередній зверхник цілої Католицької Церкви України, усіх трьох обрядів: римо-католицького, греко-католицького і рутенського.
Промовиста під цим оглядом є фотографія всього нашого єпископату в ризах, зроблена після св. Літургії в соборі Святої Софії в Римі, під час Синоду єпископів УКЦ 19 листопада 1995 р. Бракує там тільки Блаженнішого Мирослава, його центральне місце займає префект Східньої Конгрегації кардинал Сільвестріні, а дещо збоку зараз нунцій Ватикану архиєп, Антоніо Франко. Дивно, що на таку офіційну знимку погодився наш єпископат, а ще дивніше, що опублікував її на першій сторінці вінніпезького часопису «Поступ» за 10 і 17 грудня 1995 року, без жодного пояснення відсутности Блаженнішого. Хіба що наш єпископат на тім же Синоді в Римі «де факто» погодився перейти з-під зверхности Блаженнішого Києво-Галицького верховного архиєпископа (не кажучи вже патріярха) під безпосередню залежність від префекта Конгрегації для Східніх Церков.
У висліді всього сказаного можемо тепер уже недвозначно відповісти на запити, поставлені в нашому артикулі з жовтня 1995 року. У заголовку того артикулу було питання; «Чи відбудеться Собор 400-річчя Берестейських синодів?». Після Синоду єпископів у листопаді 1995 року можемо ясно відповісти, що не відбудеться, бо торжественне та офіційне отворення Собору з дискусією над одною точкою без прийняття резолюції голосуванням, це не є Собор, а радше оговорення якоїсь конференції.
Закінчується той артикул питанням до проводу нашої Києво-Галицької Церкви: «Куди ж ведете тепер нашу католицьку Києво-Галицьку Церкву , яка так мужньо й жертвенно видержала східню ворожу навалу?». На основі останніх фактів можемо відповісти, що наш церковний провід, може не так свідомо, як радше підсвідомо своєю безініціятивною інерцією зійшов на шлях безпосередньої залежності Києво-Галицької Церкви від Римської курії у формі одної Католицької Церкви України в трьох обрядах: римо-католицькім, греко-католицькім і рутенськім з домінуванням римо-католицького.
