«Радо помістимо відмінні думки на порушені теми». Такий заклик читаємо в журналі «Патріярхат» за квітень 1996 р. відносно статті «Нестроєніє в Українській Православній Церкві» автора Івана Гречка — Львів, у тому ж числі поміщеної. Звичайно, порушені теми у вище згаданій статті не можуть читача залишити обоятним. Тут зразу ж таки треба подякувати редактору Миколі Галіву за його відвагу порушувати такі і їм подібні теми на сторінках журналу. Бо ж справді, не глядівши правді в вічі, якою гіркою вона б не була, не можна ані прозріти, ані душею зріти… А в тій вищезгаданій статті направду є дуже гірка правда! Зразу після прочитання прийшли мені думки нашого мудреця Г. С. Сковороди:
«Блаженний той, хто святість серця, себто своє щастя. не сховав у ризу, але у волю Господню».
«Тільки та людина може бути працівником для встановлення Царства Божого на землі, яка вірить у Бога і закон його — любов до ближнього».
Не можна збудувати словом те саме, що розвалювати ділом. Це означає давати правила до будови корабля, а будувати телігу. Без святого життя не можна стати провідником (Євангелії), хіба мавпою його».
Правда! Подумала я. Але ж зразу появився у думці докір Спасителя: «Чому дивишся на скалку в оці брата, колоди ж у власному оці не відчуваєш!» (Лука, 6:41).
Ну, і стає інша правда перед очі, як ми можемо бути прикладом для православних братів, коли в нас в УГКЦ стільки неполадків?.. Ось хоч би таке: чому коли Патріярх Йосиф Сліпий підписувався Патріярх, його більшість єпископів і священиків називали «самозванець». Чому не поминали його як патріярха? Він знав усі наші канонічні приписи і гордо ставив свій підпис, піднімаючи свій нарід і Церкву на належне місце! Чому, коли миряни об’єдналися в патріярхальнім русі за благословенням св. п. Патріярха Йосифа, лише кілька єпископів й священиків прилучилося? Чому??? Чому й досі патріярхальний рух ігнорується, а наш кардинал Мирослав-Іван Любачівський не бажає, щоб його поминалося у часі літургічних відправ як Патріярха? Чому?
Чому Папа Іван-Павло II так ніби щиро біля труни св. п. Патріярха Йосифа заявляв, що він, мовляв, боровся за справедливу справу, а вже 11 років, як Блаженніший в Бозі спочиває і 4 роки, як УГКЦ вийшла з підпілля, а про патріярхат і чути не дуже то хочуть! Чому?.. І так без кінця у нас тих чому??? Ось тим трьом єпископам, яких Патріярх Йосиф за всіми канонічними правилами УГКЦ висвятив (одного з них уже Господь покликав до себе) чомусь не дозволили бути діючими?.. Хіба ті всі «чому» можна перерахувати.. (Вже визнано, Ред.).
Отак, дорогі брати і сестри, перед нами стають живими пророцтва нам Богом даного пророка Тараса Григоровича : «Її окраденую збудять». Ось сучасний образ України і наших церков. Обікрали її вщент! Зробили душу її пусткою і збудили… Глядівши на її вікові рани, а їх безліч усюди, нераз хочеться несамовито крикнути: «Брати! Брати!! Брати!!! Докорами ж один одному ран не залікуємо, а ще більше роз’ятримо»… І знову в думці не дають спокою Тарасові слова: «Свої діти гірше ката її розпинають!».
А все ж у тому сумному усьому я чую клич Христа! «Прийдіть до Мене всі втомлені і обтяжені, і я облегшу вас!» (Матей 11:28).
Так! Я вірю, що Він нас кличе: «Прийдіть до мене, всі українці! Католики, православні, протестанти, ви всі поранені життям, прийдіть і перше: «Вгамуйтесь і пізнайте, що я Бог, що вознісся на землі між народами» (Пс. 46:11).
Прийшла нам пора вгамуватись у Його мирі і відпочити від тої гарячки розбрату! Господь нас тримає у своїй руці і веде нас уже століттями, ми мусимо у це повірити! Бо інакше нас уже давно б стерли з лиця землі. Він нас веде до побіди, постійно пригадуючи нам, що: «Думки бо мої — не ваші думки, і дороги ваші — не мої дороги — слово Господнє» (Ісая 55:8).
Скільки у Нього милосердя до нас! А чому ми не хочемо бути милосердними одні до других? Якщо ми справді християни, то мусимо серцем почути Його: «Ідіть отже і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви» (Матей, 9:13).
О, як багато нам треба щодня учитися у Його віковічній школі! Треба вірити, що хто йде з Христом, у того й побіда! Не лише Бога на лозунги ставити і гарно відбувати різні церковні паради, а діяти в тій вірі, щоб наша віра молодому поколінню могла на ділі оце передати: «Ті колісницями, ці кіньми, а ми ім’ям Господа Бога нашого сильні! Ті похитнулися й упали, ми ж стоїмо! Тримаємось міцно! (Пс. 20:8, 9).
Пригадаймо одні другим оці слова апостола Павла: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову» (До Галатів, 5:1).
«Дбаймо отже, запопадливо про те, що веде до миру та до взаємного збудування!» (До Римлян, 14:19).
Отож, хочу вірити, що такі теми заставлять нас чесно себе запитати: чи ми справді є діючими християнами під кожним оглядом, чи ми лише номінальними є??? Бо християнські засади є найпевніші і найкращі, але їх треба практикувати щодня, інакше наша віра буде мертва… А з мертвою вірою далеко не зайдем. І це та правда усім нам, на яку треба чесно відважно глянути, до якої б конфесії ми б не належали то: «З Богом жартувати не можна. Що хто посіє, те й жатиме» (До Галатів, 6:7).
Нам ні Рим, ні Москва, ні Візантія не дасть на це відповіді, мусимо брат з братом знайти дорогу до миру, а дорогу знаємо — Христос є та єдина Дорога Правди і життя для усіх. Нам треба лише дати собі щирий запит, чи справді ми хочемо тою дорогою іти? І дати чесну відповідь. Вже таки прийшов для нас той час, що християнство — то не є лише гарні традиції народу, а що то є наше «бути чи не бути»!
Мотря Фаринич
Гамілтон, Канада
