(Продовження з травневого числа)
* * *
Через три століття, ХVІІ, ХVІІІ і XIX, постійно обкраювали самобутність Київської Церкви, не лиш юридичну самоуправу, але теж літургічну ідентичність. Щойно Блаженніший Києво-Галицький Верховний Архиєпископ Андрей Шептицький почав спинювати цю шкідливу тенденцію. Літургічно завертав до колишньої чистоти київського обряду, а юридично назначував своїх синкелів, екзархів та єпископів по всіх традиційних теренах Київської Церкви. Цим дбав він про духовну опіку на окупованих східніх землях, наскільки лиш можна було під російською царською і комуністичною займанщиною.[1]
Цьому відродженню Київської Церкви зараз спротивилася Римська курія. Коли здавалося, що по упадку царського уряду постав на сході Европи «релігійний вакуум», Римська курія в 1920 році основно розглядала два проекти християнізації Східньої Европи. Одним проектом була діяльність Митрополита Андрея Шептицького, який здійснював відбудову Київської Церкви, закріплюючи її юридичну структуру в традиційному східньому обряді.
Другий проект польського єпископа Могилева Едварда Де Ропп передбачав поступове навертання поодиноких не-католиків під латинську юрисдикцію. На його погляд, така місія не підходила українським священикам з Галичини. Краще надавалися для такого «навертання Росії» латинські місіонери різних національностей, які могли служити Літургію в латинському або в східньому обряді, залежно від потреби. Східні «новонавернені», якщо бажали, могли зберегти свій східній літургічний обряд, але юрисдикційно, згідно з принципом територіяльности, мали підлягати одному одинокому єпископові на тім терені. Розуміється, цим одиноким єпископом був би поляк латинського обряду, бо як говорилося в цьому проекті, в більшості латинські католики в Росії — це поляки, і вони дали Католицькій Церкві вповні польську фізіономію.
Очевидно, що курія прийняла проект Едварда Де Ропп, бо він був однозгідний з дотогочасною віковою тенденцією латинської Церкви. Цей концепт місії на Сході залишився провідним мотивом поступування Римської курії до наших часів. Себто толеранція східнього літургічного обряду, але жодні поступки в юридичній самоуправі. У державній політиці цей принцип тепер називається многокультурністю, себто толеранцією місцевого етнічного фолкльору при неподільному збереженні влади в державному центрі.
У церковній ділянці принцип Едварда Де Ропп переводили між двома світовими війнами на Холмщині, Волині й Підляшшю. Запроваджували там «нову унію» латинські місіонери бі-ритуалісти, а українським священикам Галичини вступ туди був заборонений. У Галичині теж обмежували юридичну самобутність Києво-Галицької Церкви. У тодішньому конкордаті Польщі з Ватиканом Греко-католицька Церква не була окремим юридичним тілом. Згідно з конкордатом, існувала тоді в Польщі тільки одна Католицька Церква трьох обрядів: римо-католицького, греко-католицького і вірменського.
З упадком Польщі скінчився польський конкордат і провалилася «нова унія». Однак не скінчилася монополістична ментальність. У сучасному недовершеному конкордаті Польської держави знов говорилося про одну Католицьку Церкву трьох обрядів.
Цю саму ідею строгої територіяльности піднесено на II Ватиканському соборі для всіх не-східніх теренів. Себто в діяспорі всі східні вірні мали б підлягати місцевому латинському єпископові, який міг би мати для них окремого свого помічника, єпископського вікарія східнього обряду. (Однак ніхто не пропонував, що так само на східніх теренах всі латинські вірні підлягали східньому владиці). До такої повної інтеграції поодиноких східніх вірних чи парафій в латинську церковну структуру не прийшло. Далі існують у діяспорі східні єпархії, але вони добровільно включилися в місцеві єпископські конференції латинської Церкви як звичайні рядові члени тої латинської структури.
Тож зовсім послідовно, коли розпався Радянський Союз, на всіх його теренах, включно з східньою і західньою Україною, почалася розбудова латинської церковної структури. У Галичині толерується східній обряд, але й тут латинська Церква сильно розбудовується, не пропорційно до числа латинських вірних. У східній Україні та в інших краях СНД латинські місіонери поширюють «нову унію» і то вже навіть не в східнім обряді, а престо латинськім, хоч уживають для цього місцеву українську чи російську мову.
Не виключене, що згодом вони можуть стати бі-ритуальними і обслуговувати тамошні греко-католицькі громади в східнім обряді, але під юрисдикцією місцевого латинського єпископа. Блаженнішому Мирославові признали лиш персональну юрисдикцію на східні українські терени. Себто коли його не стане, таку юрисдикцію може дістати місцевий латинський єпископ. У висліді будемо мати в Україні під одною латинською юрисдикцією одну Католицьку Церкву трьох обрядів: римо-католицького, греко-католицького і рутенського, який тепер уже формується на Закарпатті.
- Намічений Собор Київської Католицької Церкви
Попередні непотішаючі міркування не є для залякування, але противно для розбудження нашої активности. Це заклик спостережливої Кассандри не допустити до знівечення Берестейського договору саме в часі відзначування його 400-літнього ювілею.
На початку цього століття самоуправа Києво-Галицької Церкви була ще більше обкраяна, але саме тоді митр. Андрей Шептицький приступив до її відбудови. Міг він покликуватися лиш на традицію та призабутий папський документ «Годиться Римському архиєреєві». Натомість ми маємо зараз до диспозиції рішення II Ватіканського Собору, досить сильні у нашу користь; до цього ще офіційне визнання рівнопатріярших прав Києво-Галицького Верховного Архиєпископа, а в останній час ще Кодекс канонів Східніх Церков з 1990 року. Не є він у всьому задовільний, але його можна дуже успішно використати для розбудови самоуправління Києво-Галицької Церкви.
Зокрема собори цілої нашої Церкви, на які годі було одержати дозвіл в часи Берестейської унії, тепер Кодекс приписує (кан 141) скликувати принаймні що п’ять років. Хоч собор є лиш дорадчим зібранням Церкви (кан 140), але завдяки своїй широкій репрезентації, у склад якої входять ієрархія, священство, чернецтво і мирянство, його постанови тяжко оспорювати. їх не може легковажити ані місцевий синод єпископів, ані провід Вселенської Церкви. До деякої міри можна порівняти собор з державною законодавчою владою, з парляментом, а синод єпископів з виконавчою владою, з кабінетом міністрів.
Собор у 400-ліття Берестейського договору, а зокрема вперше в своїй державі, мав би бути навіть чимсь більшим від парляменту. Повинен стати немов конституантою для юридичного оформлення своєї Церкви і для визначення напрямних її розвитку. Тому програма цього переломового собору повинна бути в першу чергу юридичного характеру. Приблизно можна накреслити гаку програму собору Києво-Галицької Церкви:
- Визначення характеру Киево-Галицької Церкви і її місця в часі й просторі.
- Ствердження приналежности церковних одиниць східньої і західньої діяспори.
- Накреслення розбудови структури Києво-Галицької Церкви.
- Визначення статусу самоуправи у відношенні до Вселенської Церкви.
- Усталення відносин і вимог до уряду України.
- Намічення зближення і співпраці з не-католицькими Церквами України.
До 1. Собор повинен затвердити офіційну назву Церкви: Київська Церква. Назви Церков виводяться від назви головного престольного міста. Так є Римська, Константинопольська, Александрійська та інші Церкви. Можливий додаток католицька до назви у формі «Київська католицька Церква» міг би бути лиш атрибутом для уточнення одної лиш частини тепер розбитої, а колись у минулому та в майбутньому, одноцілої Київської Церкви. Прикметник католицька не повинен бути складовою частиною офіційної назви.
Офіційна назва «Київська Церква» пов’язала б нашу Церкву в часі з 1000-літньою її історією, коли вживалась назва «Русь», а назви «Україна» ще не було. Пов’язала б її рівнож у просторі теж з цими теренами київської церковної традиції, які не позначують себе українською назвою. Терміни «Київська Церква», «київський обряд» або ширше «Візантійсько-київський обряд», були б оправдані й сприємливі також для Білорусі, Закарпаття і для виходців з Закарпаття у США, для поселенців на Балканах і в Азії.
Тим то Собор повинен ствердити, що теперішня Київська католицька Церква — це ця сама, яку зорганізував св. Володимир Великий і яка існує безпереривно десять століть.
Собор повинен теж авторитетно ствердити обсяг території Київської Церкви. Себто єпархії, які входять у склад Києво-Галицької Церкви і на які простягається самоуправна влада голови цієї Церкви, підтверджена декретами папи Климента VІІІ «Годиться Римському архиєреєві» і Пія VІІ «У Вселенської Церкви» з 1807 року.
«Де факто» цією територією є терени всіх цих єпархій, які в той чи пізніший час були причетні до рішень Берестейських синодів. Так то поміж іншим, Холмська єпархія прийняла Берестейські рішення вже 1596 року, Смоленська 1625, Мукачівська 1646, Перемишльська від 1691, а Галицько-Львівська єпархія щойно 1700 року.
«Де юре» територія Києво-Галицького Верховного Архиєпископа простягається також на північні терени Київської Церкви, які папа Пій II виділив 1458 року в окрему так звану «горішню» (Московську) митрополію, але підчинив її Київському Верховному Архиєпископові. Фактично на теренах Московської «горішньої» митрополії не міг діяти Київський архиєпископ. Вперше щойно в травні 1917 року Владика Андрей Шептицький установив у Петербурзі, як на місійних теренах, екзархат Києво-Галицької митрополії.
До 2. Відносно єпископів на нових поселеннях є деяка неясність у Кодексі, бо вони зобов’язані брати участь у синодах і соборах, але не є вповні зобов’язані до їх рішень.
Собор повинен з’ясувати, що всі єпископи візантійсько-київського обряду, разом з підлеглими їм церковними одиницями, де б вони не існували, є інтегральними членами Київської Церкви і зобов’язані до виконування всіх рішень, які відносяться до даної частини Церкви. У справах, які не відносяться до терену котрогось позатериторіяльного єпископа, цей єпископ не бере участи в рішеннях чи в голосуванні.
До 3. II Ватиканський Собор у «Декреті про Східні католицькі Церкви» (точка 9) рішив, що синоди єпископів Східніх самоуправних Церков мають право творити нові єпархії в межах своєї території. Послідовно за цим Кодекс канонів Східніх Церков з 1990 року уточнив це право (кан 85), пишучи, що голова самоуправної Східньої Церкви за згодою синоду єпископів своєї Церкви і порадившись з Апостольським Престолом, може засновувати митрополії і епархії, міняти їх розмежування, об’єднувати, ділити, анулювати, міняти їх ієрархічний ступінь і переносити єпископський осідок. Отже, згідно з законом, ініціятором і суб’єктом розбудови структури Київської Церкви є її Блаженніший Голова, за згодою свого синоду єпископів, а не аж Римський Престіл.
Розлогі простори Київської Церкви є тепер дуже зрізничковані, і тому доцільним є, щоб собор доручив голові Церкви поділити їх, за згодою синоду, на кілька митрополій. У нових митрополіях треба поступово творити нові єпархії, залежно від їх розвитку.
Київська митрополія, з осідком голови Київської Церкви, повинна охоплювати лиш єпархії Правобережжя: Києва, Житомира, Вінниці та Кам’янця-Подільського. Від Київської митрополії треба відділити Галицькі єпархії: Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Дрогобича і Зборова в окрему Галицьку («Греко-католицьку») митрополію.
Карпатські єпархії Мукачеваі Коломиї-Чернівців можна б об’єднати з новою єпархією Хусту в окрему Мукачівську митрополію. Західні єпархії: Перемишля з виділеною від неї єпархією Сянока і старинна єпархія Холму творили б Перемишльську митрополію.
Відновлені давні єпархії Луцька, Володимира-Волинського й Острога входили б у склад Луцької (Волинської) митрополії. На Лівобережжі новостворені єпархії Харкова, Полтави, Донецька і старинну Чернігова треба б об’єднати в Чернігівську митрополію.
У міру того, як відроджувалось би релігійне життя на Білорусі, треба б відновити старинні єпархії Полоцька, Вітебська, Пінська і Смоленська в одну Полоцьку митрополію.
Київська Церква має обов’язок подбати теж про її терени, які входили колись у склад Київської Церкви, а тепер є в Росії. На нашій місійній території треба відновити екзархати, встановлені Митр. Андреєм Шептицьким і Митр. Йосифом Сліпим, як теж створити нові.
Щодо теренів західньої діяспори, які, згідно з канонічним законом, належать до компетенції Римського престолу, Собор повинен доручити Синодові єпископів доложити зусиль, щоб екзархати західньої Европи перетворити в єпархії і разом з давньою Крижевецькою єпархією об’єднати в Крижевецьку митрополію. Подібно з єпархій Бразілії, Аргентіни й Австралії створити одну митрополію для південної гемісфери.
Собор повинен теж доручити Синодові ієрархії обирати єпископів на нові або опорожнені єпископські престоли згідно з Кодексом канонів Східніх Церков, кан. 181, пар. 1.
Київська Церква має давнє партикулярне право, затверджене римськими архиєреями Клементом VІІІ і Пієм ІІ, про яке говориться в кан. 182, пар. З цього ж Кодексу, свобідно вибирати й призначувати єпископів на своїй території, без обов’язку звертатися у цій справі до Римського Престолу.[2]
Перш усього потрібно вибрати окремого Галицького митрополита, щоб цим робом звільнити Блаженнішого Київського архиєнискоиа від турбот про Галицьку митрополію.
Треба відмітити, що ані Галицький митрополит, ані ніхто інший, не міг би бути «коадьютором», себто помічником з правом наслідства, Київського архиєпископа-митрополита. Згідно з законом, наслідника патріярха (чи Верховного Архиєпископа) вибирає.
Треба відмітити, що ані Галицький митрополит, ані ніхто інший не міг би бути «коадьютором», себто помічником з правом наслідства, Київського архиєпископа-митрополита. Згідно з законом, наслідника патріярха (чи верховного архиєпископа) вибирає синод єпископів щойно як опорожниться патріярший (чи архиєпископський) престіл.
До 4. Ще 1629 року секретар Конгрегації поширення віри, монс. Франческо Інголі писав, що патріярша гідність не додасть [Києво-Галицькому] митрополитові хіба лиш ім’я, бо він уже має право висвячувати єпископів у своїй області, а в цьому полягає головно й по суті патріярхальне право, як видно з 6 канону першого Нікейського собору.[3]
Ватиканський Собор рішив у Декреті про Східні Католицькі Церкви в 11 точці: Тому що патріархальна установа є в Східніх Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати. Для Києво-Галицького митрополита патріярхат є не лише традиційним видом управління, але він уже від століть має по суті патріярхальне право. Тому до деякої міри це є повинністю найвищого церковного проводу визнати патріярший титул цьому Києво-Галицькому престолові, який уже віддавна має патріярхальне право. Отож Собор повинен вимагати, а не тільки просити, визнання патріяршого титулу.
Головна різниця між патріярхом і верховним архиєпископом є ця, що нововибраний патріярх потребує одержати від Римського Архиєрея «Церковну спільність», а Верховний Архиєпископ потвердження. У Берестейських артикулах договору була вимога, щоб єпископ, вибраний на Київського архиєпископа, не потребував потвердження, а тільки на місці складав заяву послуху Римському Архиєреєві. Цієї вимоги папа тоді не прийняв. Заява послуху є чимось посереднім між потвердженням, а «церковною спільністю».
Собор повинен тепер до своєї вимоги визнання Київського патріярхату долучити «компромісову» пропозицію. Себто, щоб єпископ, вибраний на Києво-Галицького архиєпископа, потребував лише зложити перед папським нунцієм чи делегатом заяву послуху. Модерні середники комунікації уможливлюють нунцієві зразу узгіднити становище Риму.
До 5. Греко-католицьку Церкву неканонічно ліквідував уряд УРСР 18 червня 1945 p., коли Уповноважений уряду УРСР у справах Руської Православної Церкви, П. Ходченко повідомив інспіровану урядом «Ініціятивну групу», що її «санкціонується… як єдиний тимчасовий церковно-адміністративний орган, якому надається право керувати в повному обсязі існуючими греко-католицькими парафіями в західніх областях України».[4] У березні 1946 року відбувся в католицькім ще храмі св. Юра собор Руської Православної Церкви, бо його переводили вже єпископи й священики Московського патріярхату.
Тож собор повинен авторитетно ствердити, що Греко-католицьку Церкву в Галичині неканонічно ліквідував уже в червні 1945 року Уряд УРСР, і тепер собор повинен вимагати від уряду України, як спадкоємця Уряду УРСР, офіційної регабілітації Греко-католицької Церкви в Галичині та повернення її майна.
Собор повинен теж вимагати від Уряду України, який прийняв акредитованого папського нунція, встановити для обопільних зв’язків амбасаду України при Ватикані.
До 6. Треба запросити ієрархію українських, а теж не-українських Православних Церков як гостей на Собор і заздалегідь поінформувати їх про програму Собору.
Старатися зорганізувати з представників усіх українських Церков спільний комітет зв’язку для полагодження всяких спільних і спірних справ.
Належиться упевнити не-католицьку ієрархію, що розбудова Київської Католицької Церкви по всій Україні не є з наміром конкуренції. Всеукраїнське її поширеня потрібне, щоб вийти з регіонального концепту, що Католицька Церква — це справа Західньої України, а православна Східньої. Таке територіяльне обмеження лиш закріпляє церковний поділ. Остаточною ціллю взаємного зближення є об’єднання поодиноких Церков Київської традиції в одному «компромісовому» Київському православно-католицькому патріярхаті, по думці Веньямина Рутського, Петра Могили та Андрея Шептицького.
Ці пропозиції на Собор Києво-Галицької Церкви предложено, разом з широкою аргументацією поодиноких точок, у червні 1995 року деяким владикам в Україні та в діяспорі, зокрема Вл. Юліянові Гбурові, який має завдання підготовляти собор. Це була відповідь на повідомлення в офіціозі Львівської митрополичої єпархії «Мета» з дня 14 грудня 1994 р. про підготовку до собору, з закликом Вл. Юліяна Гбура подавати пропозиції.
Відтоді відбулись у липні наради Постійного синоду, а в листопаді того ж 1995 року переведено Синод усіх єпископів нашої Церкви. Виглядає, що ні на одних, ні на других нарадах владики не брали цих пропозицій під увагу. Немає офіційного комунікату з цих обох синодів. Зрештою, останнє офіційне звідомлення про працю чи рішення наших синодів маємо з Синоду в лютому 1983 року в офіціозі «Благовісник», рік XXI, Рим 1985.
Про синоди 1995 року довідуємося лиш із звідомлень нечлена Постійнго синоду, вже покійного Вл. Мирона Дацюка, ЧСВВ, поміщених у Едмонтонських «Українських вістях» з 30 серпня 1995 р, і 17січня 1996 р. З цих звідомлень виходить, що владики розглядали Собор лише побіжно, як останню з точок Берестейських ювілейних святкувань. У першому звідомленні так і написано: «Програма цих святкувань ще не усталена, але певним є, що в тому часі відбудеться… також намічений Патріярший Собор»… Однак зараз дещо дальше можна знайти деяке протиріччя у такім твердженні: «Владика Юліян уважає, що Собор не може бути проведений воднораз, а частинами. У наступному році могла б бути одна тільки сесія, а дальші сесії розложити на наступні роки аж до 2000 року». Він також уважає, що Патріярший Собор міг би бути узглядений під двома аспектами, а саме Богословським та Душпастирським.
Ще більше знецінено зміст наміченого Собору на нарадах Синоду всіх єпископів у листопаді 1995 р. і практично відсунено його «ад калєндас грекас» («до ніколи»). У другім звідомленні Вл. Мирона Дацюка написано: «Щодо Собору, то Владики … рішили, щоб відбути тільки торжественне та офіційне отворення цього Собору та взяти під дискусію тільки одну точку, заторкуючи нашу Церкву, а цей Собор відтак продовжувати в наступних роках».
Причину такого відложення Собору так висловлено у цім звідомленні: «Владики завважили, що залишається замало часу, щоб його гідно приготовити та перевести, бо до цього часу ще майже нічого не зроблено в цім напрямі». Цим ствердженням у листопаді 1995 року Синод кинув собі самому звинувачення за бездіяльність. Уже рік раніше повідомлено про намічений Собор, і Синод повинен був уже виконати свою частку підготовки.
Кодекс канонів Східніх Церков з 1990 року велить, що собор повинен мати свої статути, ухвалені Синодом Єпископів (кан. 145). Від 1982 року існує постійний Секретаріят Синоду Єпископів, а від двох років працює у Львові юрист патріяршого трибуналу. їх завданням було підготовити проєкт статуту Собору, а Синод повинен був уже давно простудіювати й ухвалити статут Собору для своєчасного підготування Собору. Тому заздалегідь треба устійнити поіменний склад учасників Собору і наперід повідомити всіх про програму Собору, щоб могли вони підготовитись до ефективної участи.
(Далі буде)
