/Доповідь виголошена під час Свята Помісности у Вінніпеґу,
19 листопада 1972 року. Скорочено/
Входить в традицію нашої української канадської спільноти рік-річне відмічування свята помісности нашої Української Католицької церкви. Ми у Вінніпегу започаткували ці святкування в Катедрі св. Володимира і Ольги в 1970 р. і в той спосіб тоді ми бажали відмітити та вшанувати першу річницю IV Архиєпископського Синоду нашої Ієрархії. В минулому році ми відмічували дуже величаво вже другу річницю цього синоду враз з Всеканадійським З’їздом Рад Українських організацій за Патріярхат УКЦеркви. Сьогодні, це вже не тільки 3-тя річниця IV Синоду, але одночасно перша річниця V Архиєпископського Синоду, який своїми рішеннями доповнив ухвали IV Синоду та покликав до життя Постійний Синод нашої Церкви та вивершив нашу Церкву в Синодальне Правління Верховного Архиєпископства, яке своїм правним змістом в нічому не різниться від формального патріяршого правління Східньої Церкви.
Ці процеси росту й оформлення відбувалися і відбуваються в дусі Декрету II Ватиканського Собору про Східні Церкви та Гарантованих Апостольською Столицею постанов Берестейської Унії і відвічних традицій правління Київсько-Галицької Митрополії.
Треба тільки радіти, що Декрет про Східні Церкви, який як документ підписаний папою ввійшов в життя 21 січня 1965 р. і глянув ласкавим оком на Східні Церкви, пов’язані доґматичними та правними вузлами Апостольською Столицею і знову відновив цим Церквам ті права, які той чи інший спосіб були відняті наслідком різних політичних ускладнень. Уважаємо, що звідси й починається нова сторінка новітньої історії нашої Церкви, якою ми, українська католицька спільнота вільному світі, так дорожимо.
Другий Ватиканський Собор вніс в життя вселенської Церкви ще щось типове, чого не було впродовж століть у попередніх соборах цієї церкви. Це зворот до минулого та аналіз помилок цієї Церкви, що у висліді зродило велику ідею екуменізму. Прийшло до замирення навіть історичними і політичними ворогами цієї Церкви. Послідовно, духом екуменізму Римської Столиці повіяло теж в сторону Московської Патріярхії та її столиці Москви-Заґорську.
Українці, а зокрема українці-католики, досвідчені історією своєго народу та своєї Церкви мали і мають ціну Російській Православній церкві, яка кроваво ліквідувала та інспірувала до ліквідації Української Католицької Церкви на Лівобережжі та Правобережжі у 18 та початках 19 століття та продовжувала подібну працю згодом на Волині, Холмщині та Підляшші. В новітніх часах вона пішла кровавим наступом на Українську Католицьку Церкву вже під кермою Російської Патріярхії большевиків з наміром, щоб цю Церкву угробити на всіх землях країни. Немає тут достатнього місця згадувати ті важкі удари, які понесла ця Церква нашому народові та з’єдиненим з Апостольською Столицею, а все ж таки киньмо хоч кількома циферними даними з нашої території, щоб наглядно побачити ці колосальні втрати. Тільки в 1734 – 1754 роках належало до Української Католицької Церкви /тоді Руської Католицької Церкви/ 10 мільйонів душ. Між Дністром і Богом 1768 р. вирізано около 300 священиків. Тільки в самому Умані в тому часі вимордовано около 400 студентів Василіянського чину а їх трупами загачено всі криниці цього міста. Свої воювали зі своїми. Уся Україна стікала кров’ю.
Коли Українська Церква XVI і XVII віків була іграшкою державно-політичних спекуляцій Польщі і Москви, то у XVIII столітті вона стала тереном терору, терпіння і пролитої крови під опікою московську царів. Цей розбій повторився ще з більшою інтенсивністю після II світової війни на Західньо-українських землях. Про ці новітні жертви згадуємо, бо вони всім добре відомі. Тому зі зрозумілих причин українці-католики не могли нічого доброго сподіватись від екуменізму під Заґорськом. Все таки в своїх серцях вони несли покору та сподівання на добру волю Апостольської Столиці, яка ніколи не повинна забувати тих мільйонових жертв крови і терпінь, які були зложені на жертівнику єдиної вселенської церкви. Не падали вони духом навіть і тоді, коли з поза кулюарів Римської Столиці в 1969 р. стали протікати вісті що Рим і Москва на спільних конференціях діляться сферами релігійних впливів. Не падали духом, бо не вірили, що свята релігійна справа же бути проміняна на марний політичний реквізит на якомусь політичному торзі. Від 1969 року до 1971 не великий шмат часу, коли то на національному соборі в Заґорську московський патріярх Пімен «проголошував» в приявності представників Апостольської Столиці уневажнення Берестейської Унії, і то без найменшого слова протесту зі сторони цих представників.
В обличчі цих важних історичних фактів та досвідчень можемо собі усвідомити, чим є для нас труд нашої ієрархії на чолі з Блаженнішим Йосифом, щоб провід нашої Церкви спочив в руках нашої ієрархії, щоб не тільки обрядові питання, але теж адміністраційні були скупчені під одним проводом, щоб була стійка єдність нашої Церкви, без уваги на те, де частини цієї Церкви не перебували б. Важливим теж те, щоб я живе тіло нашої Церкви не ділити політичними схемами і що Церква наша є одною, чи вона в Україні, чи в розсіянні. Все це атрибути нашої церковної помісности, що має за собою вже тисячлітню історію, почавши від історичного Митрополита Іларіона аж до нашого Блаженнішого Йосифа.
Ми знаємо з історії Церкви та цілого народу, що може дати ростові спільноти своя керма, що собою представляє однородній організм а теж його механічні конґльомерати, що може собою дати єдність, а що розпорошення. Це зокрема пересвідчуємось в історії нашої діяспори, де наша Церква виставлена на різні від’ємні впливи свого довкілля. Тому зі зрозумілих причин ми, мирянство, коли бачимо цю ситуацію, хочемо дати максимум зусиль, щоб ті вартості, які містять поняття помісности Української Католицької Церкви, скріпити одноцілим українським релігійним фронтом. Ми хочемо бути запліччям для тих, які хотять бачити нашу Церкву живою та невмірущою.
Такі святкові відмічування, які ми сьогодні відбуваємо, наголошують не тільки потребу такої душевної маніфестації, але є також нагодою піти глибше в проблему та шукати в ній нових відповідей на питання наших днів.
Найперше я хотів би відповісти на запит, чому Московський Святіший Синод в минулому, а тепер Московський патріярх Пімен, так запопадливо заходяться коло питання української Церкви? Чому історія нотує постійну агресію цієї Церкви на наше релігійне життя? Чи дійсно є це диктоване почуттям релігійної місії цієї Церкви, а чи може за фасадою так званого «руського православ’я» криється щось більше як сама релігія?
З історії знаємо, що церква Московщини відокремилась від Київської Митрополії в 1448 p., а вже 1589 р. був зорганізований Московський патріярхат, який не мав жодного відношення як до Української Церкви так Берестейської Унії. Це є одна історична правда. Друга є та, що Московський патріярхат став в скорому часі інструментом московської, а згодом всеросійської імперіяльної державної політики. Іншими словами, він став одним з департаментів русифікаторства нашого народа. Наша історія доказує, що жадна інша інституція російської імперії не потрапила зламати стільки хребтів українському народові та нанести русифікаційного намулу в українські води як саме Російська Православна Церква.
Тут мова може йти не тільки про манастирі, ієрархію, школи і церкви в Україні русифіковані Російською Православною Церквою. Відпоручники цеї Церкви до Канади вели таку ж саму політику серед українських піонерів та кавальцювали живий український організм. Згадаймо тільки працю архимандрита Арсенія Чеховцева /нашого малороса Чаговця/, єпископа Немиловського /також малороса/ та численних інших.
Сьогодні в Україні під кермою Російської Православної Церкви немає ані однієї української православної духовної семінарії, але російська є. В Києві в церквах відбуваються богослуження та проповіді російською мовою, зате української немає. Ми часто говоримо і пишемо про ліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви в Україні совєтським режимом, і це правда, але забуваємо при цьому додати, що в ліквідації УАПЦ принимали активну участь ієрархія і священство Російської Православної Церкви. Все це роблено не під кутом релігійних інтересів, але чисто імперіяльно російських. Коли не вдалася поїздка митрополита Філарета за кордоном, щоб з’єднати Російській Православній Церкві симпатії українських православних Церков у світі, тоді пішов шантаж цих Церков перед Константинопільським патріярхом Атенаґорасом, а згодом перед нововибраним патріярхом Димитрієм І. Все це разом говорить, що тут не йдеться про суть самого православія, а тільки про його політікум. Сміємо зробити заключення, що кожна Церква в Україні, якщо вона не матиме російського характеру по формі та змісту – буде поборювана Російською Православною Церквою, бо Церква ця в століттях свого існування несла зі собою імперіяльний дух самодержавія без огляду на те, чи це самодержавіє було царське чи пролетарське. І саме тому ведеться така важка атака цієї Церкви та її протекторів на помісність нашої Церкви та на її спроби оформити себе в патріяршу корону. Ця атака йде тайними та відкритими каналами. Але з цієї сторінки історії, як для українців католиків, так українців православних, повинна бути одна незаперечна наука. Ці дві українські Церкви мусять шукати більшого екуменізму та дружнього діялогу, як це було досі. Обом Церквам повинні присвічувати далекойдучі ідеї великого митрополита Петра Могили про один український патріярхат. Не місце тут говорити про форму і зміст цього патріярхату, бо це пісня майбутнього, а покищо хай мир і співпраця панують між цими двома дочками однієї матері Церкви.
Здавалося б, що в обличчі тих історичних проб та гекатомбних жертв Української Католицької Церкви, римо-католицький світ повинен схилити чоло перед цією ісповідною церквою, але так не є. Ми могли б багато пожалітися на адресу римо-католицьких церков наших сусідів, які безсоромно використовують наше незавидне положення. Згадаймо тільки нашу релігійну ситуацію в Польщі, де біля двісті тисяч вірних не мають свого єпископа. В українській мові не друкується не то що богослужебних книг, але навіть бідненьких молитовників. Не краща ситуація в Чехословаччині. Коли говорю про ці важкі проблеми нашої Церкви, то не на те, щоб викликувати співчуття в других народів чи Церков. Тим більше не на те, щоб ширити упадочний настрій. Навпаки, ці образи ставлю перед тих, які ще сьогодні бажають ходити чужими стежками або думати позиченим розумом, і які ще сьогодні не подали своєї руки допомоги в будові нашої помісности та нашої церковної єдности.
Був час, що ми знаходили зрозуміння та допомогу у Святішому Престолі. Однак це, що діється останньо на цьому достойному форумі, переходить всякі міри чорних дум. Ще недавно читали ми листи про неможливості встановлення патріяршого правління в нашій Церкві. Акцент переставлено на Верховне Архиєпископство, бо ж воно навіть в світлі канонів Східньої Конґреґації має всі правні дані на зреалізування. Ми всі пригадуємо собі, коли в 1963 році в дні 23 грудня появився Декрет Східньої Конґреґації, в якому було сказано, що Митрополит Галицько-Львівський є Верховним Архиєпископом і що верховні архиєпископства /в світлі Клері Санктітаті/ користаються такими самими правами, що патріярхи. Для цього навіть цитовано канони 324 до 339 з Клері Санктітаті. Наша Ієрархія, яка є виразником бажань і почувань народу, працювала по цій лінії. Вона відбуває низку синодів, які кінчаються ухвалами Четвертого і П’ятого Синодів. Все це робиться також у згоді з постановами акту Берестейської Унії, в дусі Декрету про Східні Церкви та врешті згідно з постановами самої Східньої Конґреґації. Врешті наша Ієрархія виносить однодушні постанови про Синодальне Правління Верховного Архиєпископства, щоб вкінці зі секретного листа нунціїв Апостольської Столиці довідатися, що Ватикан повністю заперечує Помісність Української Католицької Церкви. Консеквентно мусимо ствердити, що такого реґресу ідеї і думки в нашій історії та історії нашої Церкви не нотовано досі зі сторони Апостольської Столиці. Того рода листи, хай їх і підписують найвищі достойники, близькі до Святішого Отця, вносять тільки неспокій в народі та створюють «одіюм популі», яке канонічне право надзвичайно поважно трактує. Ця одіозність посилюється тим більше, що тенор листа Секретаря тану Еміненції Війо спрямований на оскаржування нашої Ієрархії. Можливо, що помиляємось, бо оперуємо не ориґінальними документами, а тільки пресовими комунікатами. Але як можна пояснити такий пасус про наші синоди, що «Така нарада повинна відбутися з належним пошануванням доґматичних вимог Католицької Церкви та без пересуду компетенцій Апостольської Столиці».
Ми всі з преси знаємо, скільки заяв відданости складала публично наша Ієрархія Апостольській Столиці та її Голові Святішому Отцеві.
«Вестерн Кетолік Репортер» обширно писав недавно про Ватиканську бюрократію. Ми думаємо, що це за м’який вислів на адресу тих, що опрацьовували листа для Еміненції Війо, а який, як видно, підписав опрацьовану матерію без більшого вглиблення у справу. Там не тільки бюрократизм, але груба іґноранція.
Коли роздумуємо над тим усім, що є довкола нас у третю річницю IV Архиєпископського Синоду та першу річницю V Архиєпископського Синоду, приходиться повторити євангельський вислів «і зненавидять вас ради імени моєго».
І ми горді за нашу ієрархію, ми горді за нашу страдну Церкву, що ставить чоло неправді на Батьківщині та таврує лож у вільному світі й одночасно шукає шляхів оборони свого «я». Близько чотири сотні років переслідують її, тортурують, вона стікає кров’ю там на рідній землі, але у вільному світі вона цвіте, розвивається. Саме ради цього дальшого розвою відбуваються синоди та схвалюються життєві постанови. Покликується до життя Перманентний Синод, щоб провадив цю Церкву серед небезпечних Скил та Харибд нашого часу.
Усі ми, вірні нашої Церкви, в цей момент єднаємось думками в цілому світі та клонимо наші голови перед живучими смолоскипами нашої віри, що їм на ім’я українські катакомби. Сьогодні світ мало знає про них, бо дехто не хоче знати, але історія ще про них заговорить так величньо, як заговорила про перших християн.
Ми в розсіянні сущі також спішимо в це велике свято з нашими думками до нашого Первоієрарха Верховного Архиєпископа Блаженнішого Йосифа, про якого Іван Франко сказав би:
«Блаженний муж, хто йде на суд неправих
І там за правду голос свій підносить,
Що безтурботно в сомнищах лукавих
Зацілілі сумління їх термосить.»
Це він – цей Блажен Муж серед «ґвалту й гуку стоїть, як дуб серед бур і грому». Якщо так стоятимемо ми, мирянство, духовенство на чолі зі своєю Ієрархією, нас не зломлять жадні буревії і не подолають єхидні кручі. Тільки так можемо крокувати до досконалости та тріюмфу нашої Церкви. Ми свято переконані, що сила Божої Справи мусить взяти верх!
