До редакції нашого журналу надійшло цікаве нове видання: «Україна в описах західньоевропейських подорожників другої половини XVIII століття» авторства Олекси Вінтоняка, як праця Інституту Української Археографії та Джерелознавства ім. М. Грушевського (Львів, 1995, Мюнхен).
Це 140-сторінкова брошура малого формату (14 х 19) в серн історичних досліджень.
Від Інституту висловлена думка, що «Праця д-ра Олекси Вінтоняка (Мюнхен) у систематизованому вигляді подає широку й розмаїту картину економічного, культурного та геополітичного становища в Україні другої половини ХVІІІ ст.» (ст. 4).
В такому ж дусі написана передмова д-ра Я. Дашкевича. в якій пригадав мемуари чужинецьких авторів про Україну і її населення. Додав Я. Д. і коротке вияснення політичних обставин в Україні в другій половині XVIII ст. Зміни, зв’язані з розвалом Польсько-Литовської держави, «поступовий відступ з українських земель Туреччини, ліквідація кримського ханства» і наступ в Україну Австрії і Росії стали, — каже Я. Д., — основною причиною того, що українськими землями почали цікавитись політично з різних боків».
Чи таке розуміння постановки на Сході Еврони і чи такі аспірації у замислах подорожніх, що про них говорить праця О. Вінтоняка, — це питання, на яке відповість читач.
На зміст праці О. В. складаються мемуари з їх різноманітними спостереженнями, записами і враженнями подорожників, що в тому часі відвідували землі України. Властиво це не були подорожні, яких цікавила екзотика европейских земель. їх подорожі мали за мету обслідити проблеми, поставлені урядовими особами.
О. Вінтоняк називає чотирнадцять імен чужинців і двох безіменних подорожніх (ст. 19-140), що побували на землях України і залишили мемуари з тієї подорожі.
Допоміжним й інтересним є реєстр біо- і бібліографічних даних, поданих О. В. про подорожніх, які є предметом обслідження в праці О. Вінтоняка. Подані їх професії і в деякій мірі причини їх подорожей Україною. В тих мемуарах це є Малоросія.
На зміст праці О. Вінтоняка складаються п’ять розділів: 1-ий природа України; 2-ий населення України; 3-ій матеріяльна культура; 4-ий духовна культура; 5-ий сучасне й майбутнє України в очах західньоевропейских подорожників другої половини ХVІІІ ст.
Завершується праця автора тристорінковими висновками.
Дослідча студія автора є поясненням і систематизацією завважень, думок і спостережень чижинецьких подорожніх, занесених до їх мемуарів. Не є ясним, чи ті подорожні були вільними обсерваторами, чи мали другі призначення. їх спостереження і думки, як признає автор, були зумовлені їх професіями і службою для панівних кіл Росії і Польщі. їх морфологічні, геологічні і метерологічні спостереження вкладаються у вартісний капітал для дослідників. Ті спостереження, радше схоплені поверховно, дуже загально. Зауваження політично-етнічного характеру були блудні, бо випливали з неправдивих інформацій російських і польських панівних кіл. Наприклад Кампенгавзен записав у своїх мемуарах, що січове братство було окремою нацією. Він, як і другі подорожні, захоплювались екзотикою запорожців, їх соціяльними та історичними традиціями, їх, однак, не розуміли, як частину історії українського народу.
Один з інтересних розділів є 4-ий, де реферовані релігійні, культурно-освітні і частково політично-національні питання. Один з подорожників зауважив, що війни з Туреччиною і татарами «унеможливлювали духовне піднесення країни» дальше зауважив, що «священики, які за княжих та козацьких часів були носіями духовної культури, тепер є мало освічені» (ст. 88). Відвідуючи південну частину України, яку вони називають частиною Росії, спостерігають подорожники глибоку релігійність населення міст, сіл, слобід. У кожній місцевості вони знаходили по одній або дві й більше церков. Не тільки церкви, але й манастирі. Побудовані на високих узбіччях рік, з прорубаними у вапнястих скалах келіями і коридорами. Вони, цілком певно, збереглися з часу нападів татар, де переховувались монахи (ст. 90). Деякі манастирі окружені були садами і господарствами.
Це вказує на манастирську передкомуністичну економіку.
Відрадним явищем є те, що чужинецькі подорожні спостерігали в українському населенні міст і сіл різницю з російськими поселеннями. Спостерігали вищу побутову культуру, глибоку релігійність та зберігання моральних традицій християнства.
Чужоземні подорожні зауважили безгосподарну економіку російських і польських панівних кіл, але не входили в розгляд тієї проблематики.
Міркуючи над питаннями уявлення чужинецьких подорожніх про Україну, про її майбутній розвиток, О. В., на основі мемуарів, які він розглядає у своїй праці, не зміг скласти якусь ясну картину.
Покликуючись, однак, на німецького філософа і письменника Йогана Гердера (1744-1803), котрий міг і не бути в Україні, — каже О. Вінтоняк, — але у своїй праці («Журнал моїх подорожей в 1769 р.») зазначив, що «Україна стане колись новою Грецією… і постане культурний нарід: його межі простягнуться до Чорного моря, а звідтам у далекий світ» (ст. 107).
Вкінці можна зауважити, що праця О. Вінтоняка не вказує на привичне схиляння українських дослідників перед чужинцями, як беззастережними авторитетами, хоч вона наснажує читача до висновків, що минуле України, особливо давноминуле, і його народу мало досліджене. Все ж той народ відстояв двотисячолітні наступи і ступає мужнім кроком у майбутнє.
Б. Коваль
