Минулого 1995 року проминуло чотириста років з того часу, як 23 грудня 1595 року у Римі владики Київської Церкви Кирило Терлецький, єпископ Луцький, і Іпатій Потій, єпископ Володимирський і Берестейський, після переговорів, в імені дев’яти єпископів Київської Церкви склали перед Римською Курією ісповідання віри. Папською буллею Климента VІІІ «Великий Господь», 23 грудня 1595 р. було потверджене і проголошене з’єднання Київської Церкви з Римською — латинською. Тому, що булля «Великий Господь» не вдоволяла представників Київської Церкви К. Терлецького й І. Потія, вони неухильно домагались додаткової зустрічі з Папою Климентом VІІІ. Це не було легко, і їм довелось чекати два місяці, але таки своє досягнули. Зустріч відбулась 23 лютого 1596 року, під час якої Папа Климент VІІІ вручив нашим владикам другу буллю: «Годиться Римському Архиєреєві» («Децет Романум понтифіцем»), якою було надано права і привілеї Київській Церкві.
Після цього згадані українські владики Іпатій Потій і Кирило Терлецький повернулись в Україну, і на жовтень (16-20) 1596 р. був заплянований і скликаний собор у Бересті. На жаль, скликаний собор розбився на дві групи: на тих, що були за з’єдиненням з Римською Церквою, і тих, що були проти. Головним речником, що були проти з’єднання з Римською Церквою, був Константин Острозький, який прихилив на свій бік львівського єп. Гедеона Балабана, що був один з перших, який піддав був ідею з’єднання Київської Церкви з Римською і також прихилив перемишльського єп. Михайла Копистенського, а до них прихилилась велика частина шляхти і духовенства.
По стороні за з’єдинення Київської Церкви Римською був Митрополит Михайло Рагоза і п’ять єпископів з ігуменами, архимандритами, шляхтою і частиною духовенства. Таким чином, замість заплянованого одного собору відбулось паралельно у тому самому місті Бересті два собори, під час яких одні одних осудили і кинули клятви. Такі історичні факти стались, яким завершується чотириста років. Стоїть перед нами відкрите питання, що маємо з приводу цього робити?
Без найменшого сумніву, всі ми переконані, що поділ, розкол чи роздор не належить до позитивних явищ. Все ж таки чотириста років тому у Берест, стався розкол. Якось воно не підходить до категорії звеличання — святкувань, але належить у якійсь формі відзначити. Чотириста років одна Київська Церква розділилась на дві. Справді, болючий факт.
З другої сторони, коли тільки на хвилину застановимося над євангельськими словами, коли Христос при Тайній Вечері передбачив розділення християн і моливсь: «Щоб усі були одно, як Ти. Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони в нас одно були. Іван. 17, 21). Це є друга сторона медалі. Отже. ідучи за євангельськими словами і за що моливсь Христос — «щоб усі були одно», створило глибоку рану на тілі Київської Церкви. Можна сказати, що обидві сторони мають оправдані причини, обстоювати своє становище. Але в цій ситуації не можемо не брати до уваги молитви Ісуса Христа «щоб усі були одно…». Це, що здійснювали представники Київської Церкви Терлецький і Потій, без найменшого сумніву було в дусі ось цього «щоб усі були одно…».
Нічого не поробиш, факт — з одної сторони розкол, а з другої з’єдинення сталися, і в такому стані наші Церкви прожили чотириста років. Це справді дуже вагомий проміжок часу. на протязі якого багато чого сталось у нашому релігійно-церковному і національному житті. Це добра, а можна сказати унікальна, нагода не тільки заглянути собі в очі, але проаналізувати пройдений час і глянути відкритими і безсторонніми очима, без сантиментів, на пройдений час. Варто б зробити підсумування, що нам принесли Українська Православна й Українська Католицька Церкви? Варто б також застановитись, чому унія у своїх початках не була вдалою? Чи не була одною з причин її невдачі засекреченість? Здається нам, щодо цього акту не були приготовані ні наше духовенство, ні мирянство. Можна ще зрозуміти, чому тодішні владики у цих справах не утаємничували мирян, бо це був час, коли царгородський Патріярх Єремія II надав церковним братствам великі власті і привілеї, включно до контролі над ієрархією. До речі, це було одною з причин для єп. львівского Гедеона Балабана, який висунув думку, що він готовий визнати главенство папи, щоб тільки звільнитись від патріярхів Царгороду. Але чому про справу унії не було поінформоване духовенство, то таки для нас не є зрозумілим.
Варто б собі також проаналізувати і відповісти на питання, як це сталося так, що західні землі, себто її вірні, ще сто років після унії залишились православними, маючи повну піддержку козаччини, прийняли унію і стали католиками східнього обряду? Варто при цьому мати на увазі, що, на жаль, Козаччина боролась за православну віру, а не за українську державу. Який був фінал цієї боротьби і чи міг він у тих обставинах бути інший?
Ми знаємо незаперечні факти, що московське православ’я все було і залишилось на послугах царів, цариць і червоних вождів, і сьогодні ця ситуація не змінилась. Російське православ’я знищувало всяко і фізично українських уніятів, але, на жаль, в цьому їм свідомо чи несвідомо допомагали українські повстанські загони Залізняка і Гонти, які вирізували католиків. Серед народу залишилось враження, що різали римо-католиків-поляків, на жаль, це були українці-уніяти. А герой і геройство Тараса Бульби — це вже був вершок не тільки антикатолицизму, але в загальному антихристиянства. Коли батько вбиває сина, бо він католик-зрадник… Чи справді це приклад для наслідування?
Варто також поставити питання, чому київські владики бажали з’єднання з Римом? Правдоподібно, вони краще бачили і розуміли, у якій ситуації знаходилось візантійське християнство і які в той час мала вже пляни Москва, себто московська Церква? Чи в тому часі існувала Українська Православна Церква, як помісна Церква, чи була українською по назві, а російською по суті. Що ж можна було вимагати від такої Української Православної Церкви, у якій виклиналось українських героїв, гетьмана Мазепу? Мабуть і посьогодні Українська Православна Церква Московського Патріярхату під керівництвом Митрополита Володимира Сабодана дальше виклинає Івана Мазепу, до речі, під його юрисдикцією сьогодні перебуває Печерська Лавра у Києві, у якій, на жаль, перебувають і виховуються скрайні московські шовіністи. До речі, як Печерська Лавра у Києві, так і Почаївська, це два найбільші манастирські релігійно-церковні російські антиукраїнські і ворожі до України осередки, які називають себе «Українська Православна Церква Московського Патріярхату». Хіба ж це не кпини? Та ж у тих монахів і зокрема монашок, які дишуть ненавистю до всього, що тільки українське, не видно християнських прикмет, а їх ненависне сичання є тільки запереченням християнства. Згадую про це, бо сам особисто мав нагоду бачити і все це пережити. Про це я і розказав під час авдиєнції Митрополитові Володимирові Сабодану, а свідком цієї розмови з Владикою Володимиром був о. Валерій Шкарупський.
Стереотипним виглядає твердження, що, мовляв, владики Київської Церкви пішли на з’єднання з Римською Церквою з матеріяльних мотивів, а також, що римо-католики уважалися вищої кляси люди? Що владики Київської Церкви вимагали рівних прав, це є правдою, але чи це було причиною до унії? Владики бачили дійсний стан християнського центру, яким був у той час Царгород. Магометанський світ окупував Царгород, і царгородський патріярх був позбавлений вільної дії. Для підтвердження цього факту слід навести слідуючу цитату з праці о. Ігоря Мончака «Самоуправна Київська Церква»,де на сторінках 16 і 17 написано: «То ж, коли 1589 року в його поворотній дорозі з Москви звернулася Київська ієрархія до патріярха Єремії з заявою, що «…треба старатися про справжню єдність з Латинською Церквою, щоб потім мати від неї поміч відповідно до потреби, на що патріярх відповів, що ця думка є святою та що щасливими повинні почуватися ті, яким не заборонено її виконувати, але не вільно це робити тим, які підлеглі туркам задля різних небезпек…».
Поставлене питання нашими владиками Патріярхові Єремії і його відповідь є багатомовні. Тут цей матеріялістичний стереотип ніяк не підходить. Також пізніші факти життя цього не підтвердили. Зрештою тут можна нагадати видатного антиунійного активіста і неперевершеного полеміста з приводу Берестейської Унії Мелетія Смотрицького. Він один з тих, який стояв близько до змовників убивства єп. Йосафата Кунцевича. Він сильно поборював Берестейську Унію, перед ним відкривалась кар’єра і владича мітра з сяючими самоцвітами, але вкінці Мелетій Смотрицький відмовився від кар’єри і мітри і приєднався до уніятської Церкви. Згадаймо його неперевершений твір «Тренос» — плач. Хіба ж його потягнула не матеріяльна сторінка, бо ж він дуже добре бачив, у якій ситуації знаходилась уніятська Церква. Отже, ні більше, ні менше не матеріяльна сторінка була ніби вирішальною причиною до унії з Римом.
Основною причиною до з’єднання Київської Церкви з Римською була Москва, Київська ієрархія добре знала пляни Москви і старалась втекти, щоб не бути нею проковтненою. Знаємо, як неканонічно — шантажем формувався московський патріярхат, як царгородський Патріярх Єремія був «любовно» задержаний в Москві, аж поки не визнав Московського Патріярхату, який, хоч насильно, але став «канонічним». Також знаємо, як Царгород продав Київську Митрополію Москві. Отже, яка альтернатива була в тій ситуації для нашої Київської Церкви? Москва намагалась нашу Церкву проковтнути, що згодом і сталося, просити ласки у Царгороді, який нас продав, не було сенсу, практично залишався тільки Рим, себто латинська Церква, щоб залишитись окремою українською Церквою східнього обряду.
Варто пригадати собі, що після Берестейської Унії Російська Церква огнем і мечем знищувала уніятську Церкву. Для цього вживалась військова сила. На це є ціла низка незаперечних документів. Російська Православна Церква все була імперіялістичною Церквою. Такою вона залишилась і по сьогодні. Яскравим прикладом може послужити факт, що Естонська Православна Церква відірвалась від Москви і створила свою незалежну Естонську Православну Церкву. Після довгих заходів Царгородський Патріярх Вартоломей рішився взяти Естонську Православну Церкву під свою юрисдикцію, і через те Московський Патріярхат зірвав офіційні зв’язки з Вселенським Патріярхом Вартоломеєм. Про це появилась обширна стаття у «Нью-Йорк Таймсі» за 28 лютого 1996 р. Це говорить багато. Тут можна б згадати нашого Патріярха Філарета Української Православної Церкви (КП). Так довго, як Владика Філарет був разом з Російською Православною Церквою, був добрий і без скази, але як тільки зірвав з Московським Патріярхатом, зразу став поганий, неканонічний і т.д. і т.п. На жаль, не християнські принципи, але сила Росії визначувала і визначує неканонічний, насильно присвоєний московський патріярхат «канонічним».
Не тільки можна, але також конечно потрібно поставити питання, а чим була негативна унія нашої Церкви з Римом? Звичайно, на це питання найкраще могли б відповісти наші брати-православні. На нашу скромну думку, одиноким негативом був сам розкол Київської Церкви. Водночас слід відмітити, що у цьому поділі лежить уся суть позитивів Української Католицької Церкви, яка задержала свою ідентичність. До речі, Римо-католицька Церква не забрала нам ні клаптика нашої землі і не мала таких намірів, не забрала нашої історії, не арештувала, не засилала й не вбивала наших людей. Правда, можна їй пришити латинізацію, але все ж таки це робили поляки, тоді коли сама Апостольська Столиця була проти цього й навіть забороняла прозелітизм. Але коли ж ідеться про латинізацію, то в ім’я правди слід сказати, що наша Церква сама латинізувалась, приймала латинську практику, бо за всяку ціну бажала втікти від московського православ’я.
Ми дуже добре знаємо, що сьогодні серед деякої частини наших вірних, священиків і владик-католиків, а зокрема серед деяких василіян існує прямо зоологічна ненависть до самого слова «православний», «православ’я», що ми засуджуємо. Звичайно, це не сталось без причини. Ці люди пережили і пам’ятають, як жорстоко поводилось з ними ось це «казьонне» московське православ’я. Така є дійсність.
Незалежно від всього чотириста років з дня поділу Київської Церкви, себто Берестейської Унії варто обидвом: Українській Православній і Українській Католицькій Церквам, якщо не разом зійтись, то поодиноко самі для себе спокійно і розсудливо розглянути ці історичні факти і сказати собі правду у вічі, яка б вона болюча не була. Знайти ці корені, які би нас єднали. Час зняти клятви, які були кинені в той час! До речі, різниці між латинською Католицькою Церквою і Православною Церквою були значно більші, ніж наші, між Українською Католицькою і Українською Православною Церквами, а вони знайшли спільну мову і зняли з себе клятву, у якій прожили довгі століття, і здавалось, що так залишаться на завжди. Дійсність показалась іншою. На жаль, наші Церкви, які сьогодні мають свободу і незалежність і можуть діяти, як тільки бажають, ще до цього не спромоглись зняти з себе клятв). До речі, нас, себто наші Церкви, по суті, нічого особливого не ділить, за винятком назви. Біда тільки в тому, що чомусь у нас ці прикметникові назви стали основними, замість більше наголошувати Христову Церкву. До речі, Святіший Отець Іван-Павло ІІ підказав і наголосив, що слова «православний» і «католик» не є собі протиставні чи суперечні, а, навпаки, об’єднуючі, бо за словами Папи, всі ми, католики і православні, є православними по вірі і всі ми католики і православні є католиками по любові. Чудова синтеза понять, і варто б з того виходити, принаймні тим, які такої синтези бажають і її шукають.
Незаперечним залишається факт, що Латинська Католицька Церква на чолі з Папою Іваном-Павлом II до цього змагає Його листи: «Світло Сходу», остання енцикліка «Щоб усі були одно», його спрямована дія проходить у напрямі, щоб християнський світ зустрів двадцять перше століття у єдності, як одна Христова Церква. Така настанова, в тому напрямі безперебійно ведена праця заслуговують на беззастережну і повну піддержку для її успішного завершення.
Це вимога, і за це молився під час Тайної Вечері перед страстями, муками, розп’яттям і Воскресінням наш Спаситель Ісус Христос. Вслухаймось у Його слова: «Щоб усі біли одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Гобі, щоб і вони були у нас об’єднані».
