Виступаючи за церковне єднання, Блаженніший Йосиф досліджував його догматичні, психологічні, соціологічні та інші аспекти, а водночас не оминав труднощів і перспектив. Треба наголосити, що як послідовник Великого Митрополита Андрея, страждалець за нашу Церкву не лише розробляв теоретичні проблеми унійного руху, а й виступав одним з його безпосередніх організаторів. Як виклади й доповіді, так і інші форми участи професора Сліпого у роботі Велеградських конгресів служили визначенню засадничих положень для такого з’єдинення. Особливий інтерес для історика мають дві праці Йосифа Сліпого про Велеградські конгреси. Вони подані в формі репортажів і хронік, але така форма не завадила розглянути проблеми в історичному аспекті, підійшовши до них з глобальним маштабом.
У доповіді на Унійному з’їзді у Львові (1936 р.) Йосиф Сліпий обгрунтував власний погляд на з’єдинені і нез’єдинені Церкви Сходу та догматичні різниці між ними. Підхід до екуменічної проблеми дає значною мірою частина доповіді, мета якої зформульована питально: «Які ж різниці ділять католиків від нез’єдинених?». «Щоб дійти до поєднання, — каже доповідач, — треба знайти точку розбіжності!, вглибитися в спосіб аргументування нез’єдинених і підходити до питання також із становища нез’єдинених». У той спосіб можна буде підготувати майбутній спільний Собор». Доповідач наголошує на ролі Української Церкви в започаткованому Митрополитом Андреєм екуменічному русі, її післанництві серед Церков християнського Сходу. Це прагнення, як відомо, підтвердила Берестейська унія, котра повернула нашу Церкву до Апостольської о Престолу.
Апостольський Престол серед засад до з’єдинення назвав «пізнання Сходу, любов і зберігання його традицій» (Й. Сліпий). З особливою любов’ю до українського народу ставився папа Венедикт ХV, котрий визнавав право нашого народу на власну державу, турбувався про долю України. Думки Святішого Отця про наш народ, який «стільки зумів витерпіти задля задержання свого обряду, що є одночасно заборолом його національності!», надихнули Йосифа Сліпого до аналізи ролі Церкви як творчої сили народу. «Минають вже ті часи, — пише наш великий церковний провідник, — коли на Церкву і на релігію загалом гляділи, як на втілене народництво і давню, перестарілу установу, яка в житті держав, народів, а в нашім зокрема, не повинна вже більше займати місце, а ще менше добиватися ролі впливового чинника. Сьогодні і найбільше ворожі живля ставляться до Церкви як до авторитету, опертого на незаперечній моральній могутності».
Католицька Церква не протистоїть суспільству, бо має на меті виховати людину чесну, ідейну, працелюбну, сумлінну, чуйну, з почуттям пошани до авторитету, права і справедливости, як і власної гідности. Католики мають цінувати поміркованість, працьовитість, чесність, любов до ближнього. Лише так можна відкрити дорогу до розквіту природи, пробудити потяг до знання, принести людям радість, веселість і повноту життя. Церква визнає здоровий індивідуалізм, як і бажання людини стати вищою, досконалішою і щасливішою, бо таке бажання вкладене в душу людини Богом. Служіння Богові не суперечить людській гідності, не принижує її, хоч і передбачає посвяту себе для ближнього. Гідності протистоїть підлість, до якої, за словами Йосифа Сліпого, призводять «легковаження, деспотизм, тиранія, рабство, вислуговування людським примхам і пристрастям».
Для молодої Української держави набувають особливої ваги слова Йосифа Сліпого про те, що «дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенств і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги, є противний католицькому духові, який завжди запереченню протиставить будування». Водночас католицизм не мириться з «фанатизмом і брутальною нагальністю» в громадськім житті, односторонністю та вузькоглядністю. Нарешті, католицизм стоїть «у різкім противенстві до сектанства, пересади поодиноких признак, похибок, сторін, проблем і суспільної структури».
У таких умовах Католицька Церква не залишає людини із своїми болями, хоч і не обіцяє звільнити людей і народи від терпінь. Християнин відрізняється від інших людей своїм ставленням до болю. Поперше, він має надприродню силу, аби його перенести, а, по-друге, розглядає терпіння як випробування певного часу, які згодом «стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і вдоволення, завдатком різних нагород у будучім житті» (Йосиф Сліпий). Перенесення терпінь сприяє загартуванню волі, плеканню чеснот, поміркованості!, як і поборенню лихих нахилів та уникненню грішних спокус. Католицька віра здатна відтягти людину від розгнузданості!, витягнути її з чорного песимізму і матеріялістичного багна, визначивши ясну життєву мету. Така позиція допомагає подолати страшні катастрофи. «Не треба забувати, — пише Йосиф Сліпий, — що по страсній п’ятниці завжди наступає… Світлий Великдень».
Отже, Католицька Церква може мати лише благодатний вплив на державно-громадське життя. Звідси — доконечність розглядати її, як союзника нації при творенні самостійної держави. Противники української державности добре розуміли цю ролю Церкви, тому вони вдавались до розпалювання міжконфесійних конфліктів, коли виявилось, що протидіяти її відродженню вже безнадійно. Завдання Церкви для наших умов зформульоване Йосифом Сліпим: «Католицька Церква одинока може виховати українській суспільності, українській державі всевідданих священиків, повних посвяти борців, совісних урядовців, непідкупних зарядчиків, перейнятих патріотичним духом громадян, яких і в найтяжчих, найприманчивіших спокусах піддержить і зміцнить їхня жива віра в Бога».
Католицизм намагається подолати хаос і забезпечити порядок, створити з розбитих частин величну будівлю. Для нашого народу значення Церкви не можна переоцінити, бо вона завжди давала і продовжує давати йому творчі сили, утверджувати і зберігати національні права. Вона підтримує наш народ у часи розпуки і давала йому надію. Завдяки їй наш народ створив духовні скарби в письменстві, співі, музиці, живописі, законодавстві, архітектурі. Йосиф Сліпий зазначає: «Гляньмо духом на всі наші прегарні затишні церкви і ніжні ікони, щоби відкинути і мимовільну думку боротьби і розбрат вірою». У період державотворення Україну охопила не боротьба проти віри, а якраз розбрат між віруючими. Спровоковані противниками національної незалежности міжконфесійні конфлікти між греко-католиками і православними доповнились конфліктами між прихильниками автокефалії та московського патріярхату. Намагання об’єднати православних віруючих України дало протилежний результат: відбувся ще один розкол. Парадоксально, що під одними й тими ж національними прапорами, з ім’ям одного й того Бога люди розпочали братовбивство, яке лише розхитує нашу національну єдність. Пересторогою для всіх християн нашої держави стали трагічні події на Софійському майдані в Києві 18 липня 1995 року під час похорон) Патріярха Української Православної Церкви Київського Патріярхату Святішого Володимира.
Звернення до духовної спадщини Йосифа Сліпого дозволяє спростувати протилежні погляди про ролю Католицької Церкви і навіть самого християнства в історії України. Перший погляд — це спотворення історичної правди через негативне ставлення до католицизму. У 1990 році Українське республіканське товариство російської культури «Русь» перевидало видруковану ще в 1949 році у Вінніпезі брошуру: «Історичні матеріяли». На її с. 29 читаємо «Католицизм провадив Український Нарід завсігди, до темноти, до неволі, до убожества і до приниження Далі голослівно пишеться, що католицизм «виховував завсігди або наосліп відданих Римові людей, або явних слуг, яким Рим був близшим, ніж українська справа» (там же). Не будемо вдаватись у глибини історії, бо достатньо ознайомитись з діяльністю Української Греко-католицької Церкви в XX столітті, аби побачити протилежне.
Другий погляд – відносно новий: він зводиться до заперечення позитивної ролі християнської Церкви на наших землях, закликаючи повернутись до поганських вірувань наших предків. Ось що пише Галина Лозко в книзі «Укрїнське народознавство» (К., 1995 р.) на с. 220: «Сучасне відродження Віри Предків є закономірним явищем і мусить зайняти належне місце в контексті європейського відродження, як процес етнізації культури, екологізації мислення і поведінки, що в цілому є шляхом до виживання людства».
У науковій спадщині Йосифа Сліпого є низка праць, присвячених славним іменам християнської Церкви. В них доводиться, що християнство на українських землях пов’язує своє розповсюдження головно з ім’ям святого Климентія, першого науковця на престолі святого апостола Петра. Як покровитель науки в Христовій Церкві, продовжувач апостольської праці святого Андрія Першопокликаного, папа Климентій вважається патроном Українського Католицького Університету. Велика ерудиція папи доповнювалася організаторською працею. Він зміг зібрати християнську громаду, яка зазнавала ще раніше жорстоких переслідувань і була розбита, та відновити духовне життя в катакомбах.
Папа Климентій правив Церквою в Римі від 92 до 100 року, як спадкоємець святого апостола Петра, пап Ліна й Анаклета. Імператор Траян заслав папу до Херсонесу на півдні України. Там, на нашій землі, він мів навернути до Христа дві тисячі поган, чим утверджував розпочате святим апостолом Андрієм розповсюдження християнства серед наших предків. Противники нової віри кинули його в море.
Мощі святого Климентія в Херсонесі віднайшли святі Кирило і Методій. Вони взяли з собою частин) цих мощів і перенесли в Апостольську Столицю. Згодом князь святий Володимир Великий перевіз решту мощів до Києва і помістив їх у найкращому тодішньому столичному Богородичному храмі. Водночас рівноапостольський український князь заповів похоронити себе і свою родину біля цих мощів. Переконливими свідченнями глибокої пошани до святого Климентія стало відтворення його образу на монетах нашої давньої держави і благословення цими мощами у 1147 році митрополита Клима Смолятича.
Наш вчений висловив сподівання, що Український Католицький Університет напише повний життєпис свого славного патрона. На питання про те, чому саме святий Климентій став патроном університету, Йосиф Сліпий відповідає: «Багато склалось на те рацій і причин, з яких назвемо лише кілька. Найперше, св. Климентій є перший папа високоосвічений і вчений, як свідчить його послання до Коринтян. Зі смертю апостолів закінчилося Об’явлення, а почалося його передання і наукове опрацювання. Таким чином, благословенна аргументація св. Климентія є початком християнської, вселенської, богословської науки. Друге, св. Климентій вперше зв’язаний з Україною, як римський папа і, по виступі св. Андрея, він є свідком її єдности з Вселенською Церквою. Ця традиція кріпшала, продовжувана херсонськими мучениками-єпископами… Ось чому св. Климентій, як великий свідок церковної єдности в Україні, став і патроном нашого університету, щоб боронити його від усіх противників, не тільки безбожників, але також і псевдохристиян у цьому світі. Вже саме ім’я папи повинно здержувати і опам’ятовувати не одного з них від нападів і ворогування на університет. Св. Климентій був в Україні об’єднуючим чинником церковного і наукового життя».
Йосиф Сліпий дає таку характеристику святому Климентію як вченому: «Лист, який він писав до коринтян, свідчить, як сказано, що він був високоінтелігентною і освіченою людиною. Бо св. Петро був рибалка, Лін і Анаклет так само були звичайними громадянами. Вони стали священиками й єпископами, бо не боялися визнати Христа і не боялися також виступити в його обороні. Очевидно, відразу між тодішніми вченими і філософами не знайшлися ісповідники. І св. Климентій був перший».
Для українського народу святий Климентій став втіленням єдности Церкви. Доводиться зараз лише здогадуватись, якою була би історія Української Церкви, якби монгольська навала не порушила климентіївської традиції на нашій землі.
Ще одним провідником церковної єдности на землях наших предків став папа Мартин І, якого після вислання з Риму катували в Константинополі і засудили на кару смерти. Лише заступництво царгородського патріярха допомогло звільнити його. Відтак папа відбував заслання у Криму, де помер як мученик у 655 році.
З тими папами Йосиф Сліпий логічно пов’язує святого Максима Ісповідника. Як і папу Мартина І, його після Лютеранського синоду заслали на береги Чорного моря. Там він зазнав надлюдських мук. Йому відрубали праву руку і вирвали язика, та святий Максим ще довго мучився на засланні й помер у 662 році. Слуга Божий Андрей Шептицький порушив питання аби проголосити святого Максима Учителем Церкви.
Йосиф Сліпий підкреслив, що «та трійця піддержала церковну єдність», яка пізніше ще затіснилася і ще розвинулася за Володимира.
У творчій спадщині Йосифа Сліпого важливе місце посідають праці про визначних сподвижників Унії. Одна з них називається «Творче обличчя і гріб Київського митрополита і Царгородського патріярха кард. Ісидора».
Кардинал Ісидор — це, за словами автора праці, — «одна з найчільніших постатей свого часу». Життя і подвижницька церковна діяльність цього «великана духа» ще вимагають копітких досліджень істориків. Навіть рік народження Ісидора подасться в проміжку десятиріччя — від 1380 до 1390 pp.
Наш вчений підкреслює надзвичайну природню обдарованість та ерудицію Ісидора, чому сприяло не лише його замилування в літературі, а й подорожі. Митрополит відвідав широкі простори Київської митрополії, яка охоплювала тоді територію України, Білорусі та Московії. До нього на Київському митрополичому престолі сидів прихильник Унії Гарасим, якого за наказом великого литовського князя Свидригайла було спалено на вогнищі. Після цього трагічного випадку царгородський патріярх Йосиф ІІ іменував Ісидора київським митрополитом. Не давши благословення на престол Йоні, якого прислав до Царгороду великий московський князь.
Приїхавши до Києва, митрополит Ісидор вирішив відвідати Москву. Там він переконав великого князя Василія Васильовича в доцільності своєї участи в Флорентійському Соборі. Лише завдяки Ісидорові у Флоренції був прийнятий Унійний Декрет «Хай радіє небо» 6 липня 1439 року.
З Флорентійського Собору Ісидор повертався як папський легат, а вже в дорозі його наздогнала вістка про іменування кардиналом. Йосиф Сліпий пише, що «поява Ісидора злагіднювала усюди ворожнечу між католицькою і нез’єдиненою Церквою». Його вітали в Перемишлі, Львові, Холмі, Києві. Князь Олелько Володимирович віддав Ісидорові «софійські добра», а Печерська лавра визнала зверхність кардинала.
Як папський легат Ісидор прибув до Москви і так у катедральному храмі Успіння Божої Матері врочисто проголосив Флорентійський Акт, за що був ув’язнений за наказом великого князя Василія Васильовича і пробув у в’язниці кілька місяців. Мабуть, великий московський князь не хотів стягати на себе сором і звинувачення в смерті папського легата.
Невідомо, коли Ісидор вимушений був покинути Київ і повернутись у Царгород, хоч його аж до смерти називали «кардиналіс Рутеніс». Як патріярх царгородський Ісидор пізніше організував боротьбу проти турків. Антитурецьку боротьбу Ісидор продовжував до смерти, переїхавши після захоплення Константинополя турками на Апенінський півострів.
З наукових праць Патріярха Йосифа випливає однозначний висновок, що Берестейська Унія 1596 року не була якоюсь випадковою подією, бо вона лише завершила півторатисячолітнє магнетування українських християн до Апостольського Престола. На заваді до єдности Української Церкви з Ватиканом були чужі сили: спочатку — монгольські завойовники, а відтак — антикатолицька політика Москви. Повертаючись до цих джерел, українці-християни ще і ще раз підтверджуватимуть тяглість наших церковних традицій.
