Людина поглинута виром світу «суєтного» і стала заручницею власного прогресу, поспіху, поверховості. Мораль та поняття добра переціджені фільтром псевдоправ та псевдосвобод, і тому в чистому стані Законотворця і Бога не проходять.
Діагностика на основі спостережень
Людське буття нині швидко набирає прогресивних обертів, намагається сягнути Евересту власного «Я». Його мрії далекоглядні, а, молитвуючись шаблонами, сьогодення стирає підошви, щоб сягнути уявного життєвого успіху. Фактично матриця сучасності перепрошита на людську особистість із виразним акцентом на задоволенні її емоційних та тілесних потреб. Такий стан речей з тривогою сповіщає про прогрес не так у сфері життєвого комфорту, як у наростанні віддалі до свого Творця та запропонованої Ним моделі життєвого успіху-щастя.
Наші душевні «сенсори» ледь-ледь пеленгують «тихий подув вітру», втрачають чутливість духовного. Почути тихий голос Творця, коли навколо звучать фанфари і бубни особистих потреб, нереально. Ми часто виправдовуємося, що Боже об’явлення, котре походить згори, дуже непросто «інвентаризувати». Мова стає безсилою, аби окреслити міру Його діяння, наші словесні коди, розум знемагають, «димують», силкуючись величинно представити та сприйняти Божий промисел. Звідси й висновок, чи радше плачевний діагноз: якщо Бог такий недосяжний і комплікований, значить примітивізуємо, спрощуємо до знемоги. І так, не знайшовши Дороги, Правди і Життя, створюємо собі ментального ідола, покроєного, розфарбованого нашим інтелектом, інтронізованого в уяві, кишенькового «аладдіна». Зі слів одного філософа, «Моя уява, мій досвід – найвища святиня». Саме тому людина починає поклонятися не Богові, а своїй уяві про Нього, фактично самій собі. Его стало Еверестом людських устремлінь і водночас найвищою точкою, з якої починається наше падіння.
Гординя – отрута для сімейного життя і не тільки
Йдемо далі та поглянемо, що кажуть медики, психологи і священники про причини розлучень. Не секрет, що це моральна проблема сьогодення надскладної категорії. Проаналізувавши внутрішній світ, ментальність, цінності людини ХХІ століття, видається, що вагомою причиною таки є гординя (усі її можливі прояви: егоїзм, себелюбство, марнославство, зарозумілість тощо). Гординя еволюціонувала, укріпилася, проросла на суспільно сприятливому ґрунті різних свобод, прав, котрими ми, скромно кажучи, вже захлинулися та стоїмо на межі анархії. Людина не терпить людину. Людина (чоловік чи жінка) або втратила, або не має сили, бажання, навичок прийняти, порозумітися, любити іншу людину. Ліміт часу терпеливості до іншого катастрофічно скоротився. Людина майже не здатна допустити розвитку життя іншої особи у своєму життєвому просторі, а тому виштовхує її або втікає.
Саме тому подружні стосунки часто спотикаються об різні форми особистого егоїзму. Однак хибно вважати, очікувати, що інший зобов’язаний давати тобі любов і опіку. Перш ніж отримати, маєш давати. Гординя дезорієнтує людину, бо вектор спрямованості веде з даром любові не до іншого, а завихрюється в напрямку до самого себе. Що більше, той, кого я покликаний любити, стає опонентом, конкурентом, винуватцем нещастя. Гординя не вміє поступатися, вона бундючна, прикра, вперта. Вона, на противагу думці святого апостола Павла в його «гімні любові», бешкетує в серці носія, не терпить, не хоче, чи радше не вміє, бути лагідною і довготерпеливою, вона заздрить, чваниться, надимається, шукає свого, поривається до гніву, задумує зло, тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє з неправди.
Що кажуть духовні вчителі Церкви
Коли заглибитись у духовну спадщину святого Івана Ліствичника як учителя аскетичного життя, то він розкриває тему егоїзму-гордині лаконічною тезою-визначенням: «Гордість – це відкинення Бога, нехтування людей, породження похвал, відігнання Божої помочі, причина падінь, джерело гніву, звинувачення чужих діл, суддя нелюдяний, противник Божий, корінь богохульства».
«Гордий не терпить чиєїсь вищості, – пише в своїх творах святий Єфрем Сирійський. – Тоді він або заздрить, або стає суперником братові своєму. Суперництво і заздрість підтримують одне одного, тож хто має одну з цих пристрастей – має обидві». Далі святий Єфрем підсилює сказане такою реплікою: «Хто їх має, того мучать успіхи інших; а хто ні, той не сумує з чужих успіхів. Такий не бентежиться, коли вшановують іншого; не непокоїться, коли звеличують когось, а не його, бо всім віддає перевагу, всіх вважає вищими за себе».
Знаходимо в поданих думках святих отців правдивий образ стану внутрішнього світу людини ХХІ століття. Людство поетапно відходить від Бога і вважає себе богом свого життя. Відтак, зазнавши наруги зла над собою, відчувши свою безпорадність та немічність, втративши співбрата, сімейного подруга, зі стогоном плаче, прагнучи повернутися до Творця.
То як дати право Богові чи ближньому на наше життя, коли ми самі фактично стали богами для себе? Починати потрібно з покори, яка є початком смиренномудрості. «Нехай смиренномудрою буде твоя відповідь, мова твоя хай буде простою й привітною в любові Божій, – повчає святий Єфрем. – Смиренномудрість послушна, покірна, скромна, шанує малих і великих… Істинно смиренна людина вважає себе найбільшим грішником, який нічого доброго не зробив перед Богом; всюди й повсякчас у всьому докоряє собі, нікого не ганить і не знає на світі людини, яка б більше від неї самої згрішила […], нікого не осуджує, не принижує не обмовляє, весь час мовчить і без наказу і або крайньої потреби нічого не говорить».
Бачимо, що духовні учителі одноголосно переконують у повчаннях, що гріх гордині є тим, з чим постійно треба сперечатися. Дебати у власному сумлінні – ось та щоденна невидима «брань», яку ведемо «спасіння нашого ради». Саме тому Бог дарує нам унікальну здатність, своєрідний талант – ненависть, гнів. Це, хоч як не парадоксально звучить, дар Божий для душі, який виконує ту ж саму функцію, що імунна система для організму – розпізнати бактерію і вмить виробити антитіла, щоб її вбити. Така ж дія ненависті та гніву щодо гордині і будь-якого іншого зла. Людина сьогодні робить колосальну помилку, адже виражає ненависть і гнів не на гріх, зло, злого духа, а на іншу людину (чоловіка, дружину), Бога. Абсолютно безпідставно! У нас «збився приціл», ми в запамороченні не того атакуємо, та не в тому причина нашого неуспішного життя.
Зробимо правильні акценти: людина в жодному випадку не може бути ціллю наших атак, бо не виступає нашим ворогом. У нас закладені чудові навики, таланти дарувати одне одному любов, доповнювати, робити щасливими. Фактично Божі здібності через вливання чеснот у душу людини і далі виражаються в творінні. Творець послуговується нашими серцями, руками, устами, розумом, щоби клопотатися про своє творіння, освячувати і творити з ним боголюдську спільноту. Саме тому праведник, даючи право Богові на своє життя, стає джерелом добра, любові й справедливості в цьому світі. У подібний спосіб грішник, даючи лукавому право на свою долю, стає знаряддям розбрату, ненависті, несправедливості. А тому не ненавидьмо людину, а гріх і його джерело, відкалібруймо правильно «приціл» свого гніву – нехай він буде спрямований виключно до ворожого стану!
Здатність до самокритики возвеличує людину
Відволічемося на мить, щоби поглянути й на вчинок святого пророка і Предтечі Івана Хрестителя, який перебував у в’язниці і фактично готувався прийняти смерть, адже як пророк противився злу й несправедливості тогочасного царя Ірода. Іван посилав учнів до Ісуса Христа, який на той час активно проповідував Царство Боже, щоби перепитати, чи «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?». Хіба недостатньо було до того здобутих знань, досвіду аскетичного і молитовного життя в пустелі, зрештою, особистої зустрічі з Христом на Йордані, аби у вірі праведній покинути цей світ? Ні, ця людина ставить у своєму сумлінні іспит, активує самокритику, не довіряє своїй голові, бо наші сентенції часами обтяжені різким коефіцієнтом власного незнання, самонавіювання (щоб не сказати – божевілля), мороком егоїзму, безпідставною самовпевненістю. Тому Іван Хреститель як праведник і аскет випробовує себе, сумнівається у власній непомильності та, отримавши неоднозначну відповідь від Христа («Ідіть і сповістіть Йоана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через мене не спотикнеться»), був введений Ним у ще важчий іспит віри, вірності, боротьби, яка твориться в нашому нутрі. Він, відрікаючись від свого та допускаючи Боже, успішно складає цей іспит, і тому сьогодні нам, поки живим, пропонується як ідеальний взірець самокритики. Його віра – витривала, любов – довготерпелива, серце – віддане, розум – самокритичний. Він обирає Бога як мірило цінностей життя.
Іван Предтеча духом відчув, що про наше буття, нашу сутність більше відомостей має той, хто їх продумав до найменших дрібниць. Навіть не просто продумав, а сотворив, вдихнув життя. Людина є вінцем Божого творіння, найдосконалішим єством всесвіту, яке Бог знає до найменшої молекули. Таку істину він прийняв, і нам потрібно прийняти. Бо не з волі випадку, а завдяки любові ми постали до життя.
Звідси робимо висновок, що коефіцієнт духовної успішності людини прямо пропорційно залежить від уміння подобатися Богові станом своєї душі та готовності зі смиренням погодитися на Його більш перспективний план щодо нашого життя. Бо не твердолобістю, а відданістю і довірою стаємо щасливими. Ти або пройдисвіт власного егоцентризму, заручник і маріонетка амбіцій лукавого, або син доброго й зацікавленого у твоєму успіху Небесного Отця.
Завершальні акценти і напрямні
Моя гординя, непомильність, амбітність є мороком та безвихіддю. Вихід лиш один – спілкування з Богом та іншою людиною. У них пізнаємо правду, дуже часто гірку щодо нас. Критика іншого і самокритика – хоч і полин, однак лікувальний. Ми їх потребуємо, щоби не втратити глузду і духовно зростати. Не моя планета є центром всесвіту, а Творець. Він є нашим Сонцем, довкола якого людські «планети» рухаються визначеними орбітами любові та доброти.
Гамірно довкола сьогодні, коли займаюся «богомислієм», у тиші стою перед ликом Спасителя. Акустично пеленгуючи Його красномовне мовчання, спокій Божого Слова, мушу проголосити фантазіям повний нуль, вимкнути фон, вкоренити тишу, стати слухачем серця. Бо якщо «у смиренні Його суд над ним відбувся», то і я дозволю Йому без слів промовити, прийму Його критику, дам право на своє, але не моє життя, на не свого себе. «Боже, навчи нас молитися», розуміючи, що «…молитися як слід не вміємо, якщо Ти, Господи, Святим Твоїм Духом не навчиш нас» (Часослов. Сьома молитва Утрені).
о. Олег Харишин, духівник тернопільського осередку «Українська молодь – Христові»
