«Я залишився тим, ким був, хоч зараз зробити нічого не можу»
(зі слів Патріарха Йосифа Сліпого до одного зі співв’язнів)
Закінчення. Початок у попередньому числі
Будинок інвалідів у Маклакові – гірше за табори
Коли перший таборовий термін ув’язнення Йосифа Сліпого закінчився, його скерували на заслання до будинку інвалідів у Маклакові Красноярського краю (майже 1000 км від Москви). Тут глава УГКЦ перебував із 1953 по 1958 рік. Про це заслання він згадував як про місце, гірше від табору. У таборі людина знає, чого очікувати, а тут, в умовах «майже» свободи він був оточений «стукачами», колишніми в’язнями, яких не міг стримати таборовий конвой. Патріарх пише про це місце не інакше, як про Содом і Гоморру (пор. Бут 13, 13; 19), «страшне і жахливе кубло», де смерть чигала щодня. Втім у Маклакові йому вдалося налагодити листування зі Згромадженням сестер милосердя святого Вінкентія, з родиною та іншими священниками. Звідси він надсилав свої пастирські послання. Не дивно, що все листування перевіряли і дещо потім збиралися використати для нових засудів.
На засланні у Маклакові Сліпому нарешті випала нагода попрацювати науково. Тут він продовжив працю над раніше розпочатою в Москві «Історією Вселенської Церкви в Україні». У пригоді стали давні записи і конспекти, дещо з літератури вдавалося отримати з місцевих бібліотек, дещо надсилали священники та монахині зі Львова.
Окремої уваги заслуговує душпастирське служіння митрополита у Маклакові, де, з одного боку, йому нібито не забороняли служити, а з другого – постійно шукали нагоди скомпрометувати. Наприклад, Йосиф Сліпий згадує, що на поселенні був 80-літній чоловік, який стежив за ним, чи, бува, не хрестить і не сповідає. Часом пристаркуватий шпигун долав відстань два-три кілометри, аби знайти зачіпку. Опісля ж брав участь у богослужіннях, які відправляв Сліпий, ніби нічого не сталося, бив поклони.
За описом зі «Споминів», служби в Маклакові виглядали так: «Було в домі інвалідів кілька наших побожних женщин і один мужчина, напівдяк, які в неділю вирятували одну велику залю, в якій прасували білля, і там ми співали Службу Божу. Приходило багато людей, около ста, але начальник дому інвалідів і його заступник-піяк, партійні, донесли МВД, і воно заборонило богослуження… І я міг правити тільки в себе в кімнаті, до якої приходило кілька осіб, якщо не було нікого вдома. Я тоді сповідав і причащав дуже багато, і хрестив».
Утім, зі слів Патріарха, у в’язниці чи таборі було набагато безпечніше, аніж у домі інвалідів. Уже навесні 1957 року, якраз під час Служби Божої, приїхало кілька автівок, щоб удруге арештувати 65-літнього «злочинця». Йосиф Сліпий щойно встиг спожити Святі Тайни і закінчити богослужіння.
Друге засудження і табір віруючих
Під час другого засудження Йосиф Сліпий виступив у суді (травень 1959 р.) з такими словами: «Я прошу суд взяти до уваги, що я не злочинець, а захисник греко-католицької віри[…] Греко-Католицька Церква не заборонена, і тому служіння їй не являється злочином». Однак його знову засудили на сім років виправно-трудових таборів у Тайшеті (Іркутська обл..) та в Мордовії. Саме тоді він провів деякий час у табірному відділенні №7/1, що в поселенні Сосновка біля станції Явас.
Неформально це відділення називали «табір віруючих», бо з 1960 року тут відбували покарання засуджені переважно за релігійні переконання. До цього тут відбували покарання жінки з дітьми, котрі були народжені під час ув’язнення. Хрущовська «відлига» звільнила цих матерів, натомість треба було заповнити спорожнілий табір. Тож постановили звозити сюди усіх засуджених за «контрреволюційну діяльність» на ґрунті релігійних переконань. До цього табору також потрапляли українські націоналісти. Таким чином в’язнів хотіли ізолювати, щоб вони мали менший вплив на інших. Натомість вийшло навпаки, бо табірне відділення №7/1 стало своєрідним островом, де вірні підтримували одне одного на дусі та фактично розвивали екуменічний діалог між християнськими конфесіями.
Восени 1960-го сюди звезли близько 450 в’язнів, серед яких дві третини становили єговісти, котрих за Хрущова переслідували особливо. Серед ув’язнених були баптисти, п’ятидесятники, католики, православні (старообрядці та послідовники Істинно-Православної Церкви). З метою перевиховання «вєрующіх» проводили спеціальні «політичні заняття», про які Йосиф Сліпий згадує так: «Треба було на них ходити та слухати нісенітниць малообразованих ідіотів».
Унікальною особливістю цього табору були молитви подяки та благословення під час трапез, а також дискусії на релігійні теми під час вечірніх прогулянок алеєю табору (пор. Рим 1, 17). Цю алею ще називали «алея монахинь», яку нібито заклали ув’язнені тут православні черниці, котрих потім розстріляли. Прогулянки також були доброю нагодою для лекцій і вишколу майбутніх священників – своєрідна таборова підпільна семінарія.
Серед греко-католицьких «викладачів» цієї семінарії були священники Степан Яворський і Степан Ревть. Навчання відбувалося переважно іноземними мовами (польська, німецька, латина), що було видом конспірації від таборових наглядачів і «доброзичливців». Серед учнів був і Григорій Цимбал з Донбасу, якого пізніше рукоположив на священника владика Володимир Стернюк. Імовірно, у викладах міг брати участь і Йосиф Сліпий, хоч, як він сам подав у «Споминах», старався не брати участі у спільних зібраннях. Але в цьому таборі йому вдалося написати кілька послань. Літургію тоді глава УГКЦ також звершував таємно.
Врешті-решт експеримент із перевихованням зазнав поразки, і вже у 1961 році табір почали розформовувати, розподіляючи в’язнів по інших таборах.
Шістдесятник Володимир Садовников у своїх записках «Від мордовських таборів до розстрілу білого дому» так згадував про Йосифа Сліпого в таборі віруючих: «Декілька разів я бачив, як він прогулювався по території табору. Це був солідний, старший чоловік з невеликою акуратною бородою, коли він йшов, то спирався на саморобну палицю. Невдовзі, приблизно через рік, його на прохання Ватикану відпустять на Захід. В таборі казали, що єпископ Сліпий дуже освічена людина і добре володіє кількома європейськими мовами».
Служіння архипастиря
Цікавим для глибшого дослідження є релігійне життя, а саме звершення богослужінь в умовах режимного таборового життя. Церковним уставом передбачено, що священник повинен звершувати літургію щонеділі (походить ще з апостольської традиції), на Воскресіння Христове, під час кожного з 12 великих свят, а також в окремі свята впродовж церковного року. Особливий устав мають монахи, які повинні звершувати богослужіння добового кола (Утреня, Часи, Вечірня, Повечір’я, Північна) та присвячувати молитві близько 8 годин протягом дня. І якщо за відповідних умов у мирний час ці постанови втілити реально, то як це здійснити на засланні, у таборовому бараку, де довкола не однодумці, а шпигуни чи недоброзичливці? У випадку Йосифа Сліпого на нього ще була покладена додаткова відповідальність – молитва за переслідувану Церкву, главою якої він був. У «Заповіті» Патріарх писав:
«Силу на цьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній! Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков […]І будете ненавидимо всіми імене мого ради: Претерпівий же до конца, той спасен будет…» (Мт 10:16-22). Як ніколи передше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете мені свідками…» (Дії 1:9)[…] Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і ісповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря».
Як уже згадувалося, літургію Йосиф Сліпий служив із пам’яті, сидячи або лежачи на койці, переважно вночі. Інколи, коли мав власну тумбочку, то Святі Дари зберігав там, тобто правив, сидячи біля цього «престолу», а дари діставав тільки на освячення та на саму Євхаристію.
Як згадано в «Споминах», у таборі на Печорі вдавалося служити навіть щодня. У цих літургіях брали участь владика Миколай Чарнецький та отець-протоігумен Василіянського чину Віталій Градюк, яких Йосиф Сліпий причащав. До речі, потім Патріарх згадає, що в якомусь із таборів владика Чарнецький багато сповідав. Він теж відправляв деяких охочих сповідатися до владики Миколая, бо за ним нібито був менший нагляд. Але й сам Сліпий інколи вділяв Таїнство сповіді, зазвичай поза бараками, подалі від шпигунів.
На великі християнські свята ув’язнені часом збиралися на спільні молитви – тоді просили богопосвячених осіб про благословення «святкової трапези». Про один із таких таборових Великоднів у Маріїнську Патріарх згадує: «Хлопці приготовили собі хліб, яйця і м’ясо та прохали, щоб я їм посвятив перед Пасхою. І після посвячення мене відвели до шпиталя». Це не минуло без уваги начальства, і Сліпого перевели до іншого, дальшого табору. А коли його одного разу посадили до карцеру, то він вирішив зробити собі восьмиденні реколекції, «щоб не гайнувати часу».
За час неволі митрополитові навіть вдалося вділити ієрейське руколоження отцеві Володимиру Марґітичу із Закарпаття. Це відбулося в 1960 році під час другого заслання в Мордовському таборі, де обидва відбували термін. Власне отець Володимир був представником тих, що здобули богословську освіту у «таборовій семінарії». Ще перед свяченнями він листувався з Патріархом, коли той був на засланні у Маклакові. Так Сліпий отримував інформацію про стан Греко-Католицької Церкви на Закарпатті.
«Ми Вас митрополитом не робили та й не можемо Вас заперечувати»
Повертаючись до початку статті, пригадую оте «не любив розказувати». Справді, багато було прикрощів і бруду в табірному житті, особливо якщо зважати на те, що людська пам’ять – це обмежений ресурс для зберігання інформації. Проте, виходячи з психології сенсу і богослов’я «життя разом» та пам’ятаючи про третій метод Божого Провидіння в історії, ми ніби перемістилися від теоретичного уявлення про життя релігійних громад в ГУЛАГу до його цілком предметного образу, який подає приклад служіння Патріарха Йосифа Сліпого. Блаженніший упродовж 22 років неволі стояв перед викликами арелігійності та псевдохристиянства, коли за удаваною релігійністю крилися лицемірство та підступність.
Промовистою є фраза одного генерала з Києва під час бесіди з Йосифом Сліпим. На його пропозицію щодо «налагодження контактів» із Ватиканом Патріарх запитав прямо: «Чи признаєте мене митрополитом, чи ні?». Відповідь була така: «Ми Вас митрополитом не робили та й не можемо Вас заперечувати». Генерал софістично відповів на запитання, але не думаю, що він міг зауважити потужний богословський підтекст, який підводить риску під цілим терміном ув’язнення та переслідування Йосифа Сліпого, а з ним і УГКЦ. Він залишався главою Церкви і в бараку, і в бушлаті, і серед бандитів на етапах, і будучи обпльованим у домі інвалідів. Його гідність не залежала від зовнішніх обставин, не трималася на широко розбудованій інфраструктурі чи єрархії Церкви. Він ніби постійно будував Церкву: спочатку всередині себе, на реколекціях у карцері чи під час Служби Божої на койці. Влада Патріарха йому була дана не від людей, а від Бога (пор. 1 Кор 15, 10-11), підтвердженням чого в особливий спосіб стало його табірно-етапне випробовування.
Внутрішнє Царство, яке Йосиф Сліпий будував від часу навчання в семінарії та свячень до 92 літ, не могло не перемогти зовнішнє мракобісся. Висловлюючись мовою монахів Сходу, внутрішнє ділання ми можемо простежити в усіх прикладах життя ув’язнених християн: чи то православних, чи католиків, протестантів, навіть єговістів. У кожного був свій шлях, бачення і метод, проте всі вони не відхилялися від спільного курсу – per aspera ad astra («крізь терни до зірок»). До речі, це гасло Йосиф Сліпий обрав для свого єпископського герба ще до початку переслідувань. Для ісповідників віри ХХ століття ув’язнення в таборах і тюрмах було радше нагодою для вправляння у чеснотах і поштовхом до мученицького наслідування Христа водночас. У зовнішній неволі вони залишалися вільними внутрішньо, роблячи зусилля сприйняти дійсність як спонуку на духовну віднову, а не причину для нарікання на тяжку долю вічно переслідуваних релігійних громад.
Уже під час другої розмови з київським генералом Йосиф Сліпий вимагав від імені Католицької Церкви бодай мінімальної свободи для богослужінь, навіть мовилося про дозвіл на богослужіння в таборах.
«Чи моє звільнення означає повернення свободи Греко-Католицької Церкви так, як було рішено в Москві?» – таке сміливе та справедливе запитання Йосифа Сліпого свідчить про твердість духу і про те, що колишній в’язень ніколи не був колишнім Патріархом. Різниця лише в тому, що у певний момент життя Блаженнішого літургія та все архиєрейське служіння сконцентрувалися не у видимому храмі чи на печатках і підписах під важливими документами, а у Внутрішньому Царстві. Патріарх називав час у таборах втраченим, але чи це дійсно було так, як гадаєте?..
Ніна Поліщук
