Україна під Покровом Богородиці
Новаторством Буцманюка і виразною особливістю його церковного малярства є дві символічні історичні композиції в бокових навах-каплицях. У правій, під Покровом Матері Божої, змальована численна група осіб із портретними рисами. У центрі «у благословній поставі з хрестом і жезлом Митрополит Галицької Землі Кир Андрій, обабіч інші владики, архимандрити й ігумени Ч.С.В.В.». Біля ніг владик– жінка на колінах, яка оплакує сина, померлого голодною смертю. Це уособлення України і нагадування про жахіття Голодоморів 1922 і 1933 років. По праву руку від владик – визначні історичні постаті, пов’язані з Центральною Україною на тлі храмів Києва, серед них: «Симон Петлюра, ген. Омелянович-Павленко, ген. Марко Безручко, Леся Українка, дід лірник». Із протилежного боку на тлі панорами Львова впізнаємо борців із Західної України: «Юліян Романчук, Євген Олесницький, Дмитро Вітовський, Богдан Лепкий, ген. Мирон Тарнавський, Олена Степанівна і Іван Боберський, а біля нього пластун».
У північній наві постає не менш масштабна «Берестейська унія», вгорі у центрі якої – велична постать першого унійного священномученика Йосафата Кунцевича, за ним – панорамний краєвид українських святинь. Серед осіб, яких зобразив художник, бачимо єрархів та світську верхівку, серед яких прихильники і противники Унії (Ісидор Київський (XV ст.), прибічник єдності християн, владики Михайло Рогоза, Іпатій Потій, Йосиф Велямин-Рутський, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, князь Василь-Констянтин Острозький, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа).
Проміжним підсумком і першою фаховою оцінкою храмового стінопису Буцманюка можна вважати статтю мистецтвознавця Михайла Островерхи (1936 р.), у якій сказано: «Тут у ясній синтезі схоплена вся наша найновіша визвольна історія. Ці образи матимуть сильне виховне значення для прийдешніх поколінь. Це вперше на всіх землях України мист. Ю. Буцманюк передає вікам нашу історію у такій ясній формі. Не переборщу, коли скажу, таку сміливу думку міг схопити і передати історії лише Ю. Буцманюк, як старшина УСС, як вояк нашої армії, який сам пережив ту історію, відчув її у всій своїй істоті реально і, як найціннійший, тривалий спогад, передає прийдешності». Недарма саме ці розписи викликали обурення представників польської громади, а в часи «визволителів» мало не були втрачені, і дивом урятовані василіянами.
На наступному етапі своєї жовківської праці художник розписував центральну частину храму. В «Календарці Пресвятого Серця Ісусового на 1939 р.», виданого у 1938-ому, зазначено що Буцманюк улітку викінчив на склепінні нави (із заходу) образ «патріарха і основника василіянського Чина: св. Василія Вел. та його родини, в якій було багато святих. На рогах цього великого образу є малюнки, що представляють монаші обіти: убожество, чистоту і послух» інадалі працює над шістьма меншими композиціями нижче на стінах. Зліва висвітлюється новіша історія ЧСВВ від віднови чернечого життя за святого Йосафата до місійної праці василіян по Добромильській реформі. Під цими сюжетами – Розп’яття (зліва) та Різдво Христове (справа), «а відтак будуть викінчувати задню частину церкви. Та це вже на другий рік, з весною». Здійснити задумане не судилося: художник встиг лише накреслити майбутнє зображення на стінах і склепінні хорів та нартексу… Втім слова Островерхи є далекоглядними: «Мальовила Ю. Буцманюка у церкві оо. Василіян у Жовкві, це досі один із найкращих наших історичних пам’ятників».
У Канаді. Запрошення до Едмонтона
Вересневі події 1939-го перекреслили здобутки, зламали долі багатьох українців, змусивши їх покинути домівки, рідних, могили батьків і вирушити в світи. Серед них була й родина Буцманюків, яка через Польщу потрапила до Австрії та Німеччини. Поневіряння тривали, аж поки за сприяння отців-василіян, зокрема єпископа Ніла Саварина, наприкінці 1950 року митець із сім’єю не переїхав до Канади і оселився в Едмонтоні. Нова монументальна праця вже чекала на нього там. Величава церква Святого Йосафата в Едмонтоні, зведена у 1939 – 1941 роках за проєктом отця Пилипа Ру, осередок початків місійної праці василіян ще з 1902 року, в 1948-ому стала катедральним храмом, який треба було оздобити.
У лютому 1951 року 65-річний Буцманюк був запрошений для праці у катедрі українським екзархом Західної Канади єпископом Нілом Саварином і тодішнім отцем-парохом Севастіяном Шевчуком. Після понад десятилітньої перерви митець узявся розписуватихрам. Недарма ті, що бачили стінопис Буцманюка в Жовкві, ченці, друзі та рідні митця відзначали схожість у програмі стінопису церков у Жовкві та Едмонтоні з різницею, що тут «ціла композиція – це історія української католицької громади Едмонтона». На мій погляд, різниця не лише в цьому.
Митець змінюється під впливом професійного та життєвого досвіду, вміє, оглянувшись на минуле, проаналізувавши теперішнє і спроєктувати його в майбутнє. Так і Буцманюк, попри подібність розписів, пішов шляхом глибшої стилізації біблійних образів. Адаптуючи їх у новому сакральному просторі, зберігав більше чистих площин, висвітлив колорит, але залишився вірним у внесенні в поліхромію і реалістичному трактуванню моментів та осіб, значення яких особливо велике в українському контексті.
Отже, в склепінні купола на середохресті едмонтонської катедри – величний і вічний образ Бога Отця, що своїми рисами, як у василіянській церкві в Жовкві, нагадує Андрея Шептицького. Нижче розміщені старозавітні пророки Ісая, Єзекиїл, Єремія і Даниїл, а також чотири символи: фенікс, голуб, семисвічник та корабель у морі. На пендантивах – традиційні зображення євангелистів з їхніми символами, подібні композиційно до жовківських. У вівтарній частині храму на склепінні змальований патрон катедри – священномученик Йосафат Кунцевич в оточенні ангельських сил. Його образ майже ідентичний розпису композиції «Берестейська унія» у храмі Христа Чоловіколюбця.
Особу святого Йосафата підтримав митець також символами у нижній частині арки святилища, над переходом до стін, розмістивши їх симетрично в орнаментальних обрамленнях. Їх є всього шість: центральний з обох боків – хрест із традиційними символами мучеництва святого Йосафата – сокирою і пальмовою гілкою, зліва поруч із ним – уже знайомі з жовківського храму, але орнаментально змінені барвінок і пальма, справа – струнка лілея і соняшник. У консі – голуб над центральним образом Христа на троні в супроводі ангелів, під яким Його повторено у вигляді Агнця на камені біля хреста, до якого з двох боків звертаються по шестеро апостолів, а орнаменти з виноградними гронами та колоссям пшениці на виступаючих архітектурних елементах підсилюють євхаристійний контекст зображення.
Північне рамено трансепта катедри присвячене Богородиці, а в південному окрема каплиця містить образ святого Василія Великого як центральне зображення у розписах до історії монашества в Україні (у Жовкві). У цьому ж рамені розгорнена тема Ісуса Христа, в якій виділяється сцена Богоявлення з промовистою силуетною панорамою василіянського осередку в Мондері. Акцент на місію ЧСВВ у Канаді підтриманий двома новими зображеннями, розробленими Буцманюком. Цікаве нове тлумачення емблеми василіян (із наголосом на місію в Канаді) – палаючий стовп, змальований на тлі кленового листка й огорнений вінком із гілок лілеї та барвінку. Симетрично до герба Чину розміщена знакова композиція, в якій поєднані митра, єпископський жезл і хрест, паломницький капелюх із 12 китицями, що також вказують на єпископський сан, на тлі лаврового вінка, ймовірно, з розшифруванням храму як катедрального.
Головна тема розпису катедри має продовження в наві (справа), де зображені засновники українського монашества – святі Антоній і Теодозій Печерські та мудрі правителі – святі Володимир та Ольга. На ролі їхніх постатей в історії України наголошує тло з ритмічним повторенням тризубів та схематичні зображення трьох храмів. Композицію завершує фігура святого Миколая, поруч із яким – собор Святого Петра у Римі та собор Святої Софії в Константинополі. Симетрично на північній стіні у характерній для Буцманюка манері – «Суд живих і мертвих» з чітким поділом на дві частини: світлу небесну, де бачимо простих людей різного віку, черниць, монахів, і полум’яну пекельну, в яку художник помістив нових мучителів України: Сталіна та Гітлера (у 1980‑их роках їх зробили менш пізнаваними відповідно до теологічних вимог).
Сучасники-ченці на розписах катедри
Вірний своїм принципам митця і патріота Буцманюк увічнює реалістичними постатями в розписах катедри Святого Йосафата в Едмонтоні, як і в храмі Христа Чоловіколюбця в Жовкві, тих ченців-василіян, які присвятили своє життя вірному служінню Богу, Богородиці та українському народу. Це піонери василіяни в Канаді, що заснували місії та звели перший храм у 1902 – 1904 роках – попередник теперішньої катедри. Мовиться про отців Платоніда Філяса та Созонта Дидика (він як парох адмінстрував зведення нової будівлі у 1939 –1941 роках), архимандрита ЧСВВ отця Павла Миськіва, з яким митець запізнався ще в Жовкві, про парохів Матвія Гуру і Севастіяна Шевчука, про місіонера отця Навкратія Крижановського. Наскрізно в орнаментальних символах прочитується думка, що непохитною вірою і відданістю василіяни здобули перемогу на далекій землі, чим заслужили безсмертя в Бога і в серцях українців.
У творчій спадщині Буцманюка поліхромія катедри Святого Йосафата в Едмонтоні стала завершальним акордом його монументальних церковних робіт. В Канаді митець не полишав і своєї громадянської справи, зокрема заснував та очолив «Братство УСС» в Едмонтоні, підтримував пластунський рух.
Десь перегукуються між собою оцінки постаті Юліана Буцманюка двома його близькими знайомими. Письменник Роман Купчинський, друг і бойовий побратим митця писав: «Над життя любив свою Батьківщину, леліяв її пісні, а в церковне малярство вкладав свою артистичну душу, щоб тим звеличати славу українського народу й історію нашої рідної Церкви»; «Пам’ять про нього як про людину і громадянина житиме довго, пам’ять про мистця-маляра Юліяна Буцманюка – довіку». А громадсько-політичний діяч Петро Саварин у прощальному слові над домовиною художника підсумував основи його життя: «Народ і мистецтво – вічні, а Ви чесно служили і одному, і другому і в однаковій мірі любили їх».
Олеся Семчишин-Гузнер, кандидатка мистецтвознавства, старша наукова працівниця Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
