Церква — це не тільки священики. Це — також миряни. Лише їх спільною щоденною працею можна досягнути її розквіту. А наша зболена, поруйнована, але жива Українська греко-католицька Церква потребує особливо ревної співпраці духівництва га світської інтелігенції.
Багато може зробити у цьому напрямку створений нещодавно Світовий християнський конгрес мирян, серед засновників якого мені пощастило бути. Але велика у цій важливій справі роля окремих осіб. І мирян, і священиків. Про двох із них я хотів би хоча коротко розповісти читачам «Патріярхату».
Це — розповіді про двох Василів, двох земляків, двох «ВС» — знаменитого українською артиста театру і кіно Василя Симчича і визначного церковного діяча отця митрата Василя Семенюка, який є генеральним вікарієм Тернопільської єпархії та ректором Тернопільської вищої духовної семінарії імени Патріярха Йосифа Сліпого.
Розповідь перша «Христос ся рождає!»
«… П’ятнадцять літ немає з нами батька, та коли стаю молитися, благаючи в Бога допомогти У країні, бачу перед собою його», — каже син видатного кіноактора, викладач Коломийської музичної школи, а тепер ще й директор славетного Народнього Дому в Коломиї Зиновій Симчич. І в цих схвильованих словах, як у краплі щонайчистішої гірської джерельної води, відбито ідеал взаємин свідомої української інтелігенції з Церквою.
Як жаль, що Василь Симчич не дочекався вільної України та свободи рідної Церкви. Помер у плюгаві дні більшовицької безбожницької зверхокупації, проте завжди залишався вірним своїй Церкві і своєму народові. До того ж, спілкуючись з людьми, в тому числі з найвидатнішими діячами культури і мистецтва, Василь Симчич практично не приховував своїх релігійних переконань. А це впливало на інших, бо йшло з уст самото Симчича.
Правда, загальне визнання і широка популярність прийшли до нього доволі пізно, хоч вже з середини 50-х років він грав ролю Терлецького у кінофільмі «Іван Франко». Справа в тому, що більшовики десь наприкінці 50-х чи на початку 60-х років ліквідували прекрасний Коломийський державний театр, в якому грав В. Симчич. Проте, на відміну від інших провідних артистів, він не хотів покидати своє улюблене місто і працював режисером й актором народнього театру, створеного на уламках старого театрального гурту.
На жаль, народній театр не мав потрібних субсидій для великих і частих вистав, не мав гастролей. І ому про нього, як і про його лідера мало хто знав. До речі. Коломийський державний театр відновлено.
Але ось настало друге, так би мовити, пришестя Коломийського актора в кіно. І люди ахнули: «Звідки він? Як могло стільки часу існувати без нього українське кіно?».
Я ж уперше побачив його на екрані у знаменитому фільмі довженківців «Білий птах з чорною ознакою», а перед тим мені захоплено розповідав про гру Симчича у цьому фільмі наш видатний артист Богдан Ступка. І дотепер у пам’яті моїй не згасає погляд його мудрих, зірких і таких сумних очей, очей священика. Це був. до речі, чи не перший кінофільм,) якому не лаяли священика.
Це, звичайно, заслуга творців фільму, але якби не Симчич, священик не був би таким глибоко духовним, який буквально випромінював несхитну віру в Христа Спасителя і любов до українського народу, з яким ділив його долю у боротьбі із знавіснілим московським окупантом.
А ще були «Тіні забутих предків», «Камінний хрест»…
А який був би Василь Симчич тепер! Скільки би він зробив для народу, відверто співпрацюючи з вільною Українською Церквою! Зрештою він зробив свій особливий вклад у розбудову своєї Церкви. У батьківському селі Симчича Середньому Березові на ниві Христовій працює його внук, молоденький греко-католицький священик, що є сином талановитого музиканта, викладача Івано-Франківського музичного училища, Олеся Симчича. Звідки у сина і внука взялась ця не знищена атеїстичною школою та керівною партією любов до Бога проскрибованої Церкви, як не від діда Василя. Тепер із Світу Вічности він благословить свого онука. І я певний, що молодий отець Симчич буде незвичайним священиком. Адже навколо нього — біополе діда, особливо сильне тепер, у наші нелегкі, але благословенні дні.
Бо особистість В. Симчича була воістину вражаючою. Мій брат Олег, який завідує відділом того ж музучилища, згадує, як у 1976 році вони з Олесем Симчичем і своїми дружинами поспішали «Жигулями» з Ужгорода до Коломиї на Різдво, бо на них чекав Олеся батько. Борони, Боже, не спізнитися. А тут мете снігом, завірюха не пускає. Як переїхати маленьким автомобілем перевал? Здається, що ось-ось їх знесе у прірву.
Молилися і знали, що там далеко у Коломиї, молиться за них батько. Зачали колядку… І раптом почули тихий, але густий голос Василя Симчича. Здавалося, що до них наближався Христос.
Коляда продовжувалась у гостинній українській хаті Симчичів у Коломиї. А там зібрався цілий гурт гостей, переважно артисти і музиканти. Брат згадує: «У Симчичів ми ночували. І раптом зранку з другого поверху сходить величний, срібний, як Мойсей, Василь Симчич.
«Христос ся рождає!», — вітає нас бадьоро і радісно. Мені перехоплює дух. Дивлюся в його веселі і разом із тим печальні очі, слухаю його і прошу: «Боже, дай так щоб голос звучав вічно, щоб очі ці завше вчили нас дивитися на світ Божий з правдою і надією». І згадую свого батька з його повним віри «Христос рождається!», яке я чув з його живих уст ще два роки тому. Я певен, що Симчичеве різдвяне вітання вплинуло на всіх нас, навіть на тих, кому не щастило чути його у рідному домі, або ж на тих, хто його надто страхався…».
Хата Симчичів була духовною пристанню для усієї творчої патріотичної України. Сюди приїжджали як до вчителя, як до батька, як до друга. Дуже часто це були світочі української культури, діти українського православ’я Іван Миколайчук, Ніна Матвієнко, Борис Івченко, Юрій Іллєнко. Своєю вірністю УГКЦ, настановленням та високою релігійною культурою Симчич породжував у них глибший інтерес і симпатії до понищеної більшовиками катакомбної Церкви. Хоч проповідей він не виголошував.
Думаємо про Василя Симчича, якому 8 січня цього року виповнилося б вісімдесят один рік. Думаємо з вдячністю як про одного з мирян, без яких не може існувати Церква.
Я був у хаті Симчичів у Середньому Березові всього один-єдиний раз, коли господаря вже не було на цьому світі. Слухав розповіді пані Симчичевої і думав, що дух Василя Симчича справді вічний. Бо інакше б ми не сиділи тут з кінорежисером Борисом Савченком, кіноактором Іваном Гаврилюком, іншими акторами. Адже Василя Симчича, господаря, ніби вже нема. Питаю ще у гір: «Чи Василь Симчич є?». І гори відповідають безконечним «Є,є,є…».
(Далі буде)
Ігор Герета,
Викладач Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Патріярха Й.,Сліпого,
директор Інституту національного відродження України,
голова комісії обласної Ради з питань культури й духовности.
1 січня 1996 року
Адреса: 2822001, Тернопіль,
Патріярха Мстислава, 1
Інститут національного відродження України, тел. 2-07-86
