У цілому плян продуманий і складений добре. Тема «Місце Української Греко-католицької Церкви у Вселенській Церкві» є дійсно найактуальнішою. Структура визначених у пляні проблем для обговорення не викликає заперечень. Аби лиш вдалося розглянути те, що задумано.
Одначе, на мою думку, за два дні навряд чи вдасться затвердити сам плян проведення Собору, а вже на розгляд окремих визначених положень часу не залишиться зовсім. Таким чином, два дні для відкриття Собору — явно замало.
Розділ «ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»
СТАТТЯ 4, п. І:
Треба прагнути до того, щоб у роботі Собору взяло участь більше делегатів. Адже це — школа виховання, процес активного становлення Церкви.
Визначити наперед, хто буде головуючим.
На стор. 5 зазначено, що Собор відкриває і закриває Верховний Архиєпископ.
Відразу визначити права і обов’язки головуючого.
Як формуються допоміжні служби, зокрема Секретаріят, Редакційна колегія.
СТАТТЯ 4, п. 2:
Серед гостей відразу окремо виділити Українську Православну Церкву (усі її юрисдикції).
СТАТТЯ 7:
Не продуманий такий підхід, згідно з яким «Католицькі організації, як такі, не будуть запрошені на Собор». Що мається на увазі? Якщо мирянські організації, то їх не так багато, але саме в них зосереджено найактивніших представників мирянства, які, до того ж, щось розуміють у церковних справах.
Розділ «ПОРЯДОК ДЕННИЙ»
СТАТТЯ 2: Питання Патріярхату буде обговорюватися на Соборі. Тому звідси треба викреслити твердженя, що його не буде.
Розділ «СТАТУТИ ДЛЯ ПЕРШОГО СОБОРУ ВСЕСВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ»
Що тут означає «всесвітьної»?
Над назвою нашої Церкви треба подумати дуже і дуже скрупульозно. Українська Греко-католицька Церква стала фактично світовим явищем і вона є скрізь, де моляться Бої у греко-католики.
Назва Церкви випливає із загальної проблеми про її місце і ролю у Вселенській Церкві.
СТАТТЯ 2:
Те, що Собор є тільки «дорадчим» і його пропозиції «стають законом тільки після того, як вони будуть прийняті Синодом Єпископів і потверджені Верховним Архиєпископом», зводить нанівець його значення. Навіщо в такому разі Собор?
Або: навіщо взагалі приймати на ньому якісь рішення, знаючи наперед, що вони, властиво, не є ніякими рішеннями. А вже те, що «єпископи не беруть участи в голосуванні», надає роботі Собору несерйозного характеру.
Наперед відчуваю прикру незручність обстановки, коли священики і миряни за щось голосуватимуть, а єпископи будуть дивитися збоку (чи зверху) й думати: Ну, ну! Ви собі тут вирішуйте, а ми — там — побачимо, що з тим вашим голосуванням робити. Кому потрібно в Церкві таке протиставлення? Адже Церква — єдине тіло.
СТАТТЯ 4:
Механізм відкриття і закриття Собору, затвердження порядку денного і всі інші процедурні питання треба розписати чітко, за наперед продуманим сценарієм.
СТАТТЯ 8:
Чи означає процедура голосування, передбачена у цій статті, що єпископи не голосують?
Загальний висновок
Не відомо, як будуть обговорюватися питання, винесені на порядок денний: доповідь, співдоповідь, повідомлення, дискусії?
Щодо самої тематики Собору
Послідовність розгляду основної проблеми нашого «місця» у світі, мені імпонує. Вона збігається з моїм розумінням суті справи. Тільки ч. 11 «Аспект соціологічний» я назвав би «Аспект історичний». Поняття «соціології» — ширше, а, власне, соціологічних моментів у запропонованому проекті майже немає.
Не беруся судити про «Аспект богословський» — то справа богословів. Але, як мирянин, хотів би мати точні виміри поняття помісности і вселенськости нашої Церкви. Ці поняття, як на мене, мають бути виповнені конкретними правовими нормами, а не лише віровчительною свідомістю.
Розділ III. «Екуменічна місійність Церкви»
Коли йдеться про латинізацію обряду й адміністративно-історичної структури Церкви, треба точно знати, про що йдеться. Не конче записувати це наперед у пляні, але треба знати, до яких рішень можна прийти на Соборі.
У чому має відбутися «розмежування повноважень» між УГКЦ й Апостольською Столицею і «визволення від латинізації в спробі життя і мислення».
І. Аналіза соціологічна УГКЦ
Церква в Україні.
Церква в діяспорі.
Власне, аналіза дана історична, а не соціологічна, тому назву треба поміняти. І не лише тому. На соціологічний аспект ще прийде час потім.
Відмінності між «восточниками» і «западниками» полягають переважно у різному розумінні й тлумаченні літургійно-обрядових канонів. Тому треба створити Комісію, яка би займалася цими питаннями, навіть незалежно від Собору.
В обох розділах містяться положення, які мають частковий характер, а тому не варто їх давати в проспект тематики, що має принциповий, основоположний характер. Чи варто, наприклад, говорити на Соборі про ставлення діяспори до України і тому подібні справи?
Найважливішим тут є:
а) проблема організаційної структури, дисципліни і послуху в Церкві;
б) миряни в Церкві;
в) що то означає: наша Церква є наслідницею Церкви св. Володимира-Хрестителя?
г) основи «прадідної київської традиції» (Йосиф Сліпий), на яких Українська Церква знову може стати єдиною.
У цьому розділі відсутня одна з найважливіших проблем сучасного становища Церкви; наша Церква мас сама канонізувати своїх святих, як це робилося до 1596 року (що випливає з її помісности).
Аспект пасторальний
Найважливішими тут є дві останні точки (положення 58 і 59).
Назва Церкви — найосновніше. «Київський обряд», «Візантійський обряд» — такі назви не треба навіть дискутувати, вони не точні, адже Церква — не лише обряд.
Щодо назви «Київська Церква», то при всій її привабливій універсальності вона не відображає нинішніх наших реалій. Адже є вже Церква «Київського Патріярхату».
Окрім того, ми не можемо ні на мить забувати, що зміна назви Церкви — це революція у свідомості її пастви, і до цієї справи слід поставитися якнайобережніше, бо це може призвести до нових роздорів.
Дискутуючи над цим питанням, треба мати на увазі історичну перспективу: чи ми дійсно прагнемо і віримо в те, що Українська Церква може бути і буде колись єдиною? Що ми відродимо Церкву Свято-Володимирського охрещення, про що мовиться в документах Синодів і чого прагнуть наші миряни? Якщо так, то маємо врахувати цей аспект уже сьогодні у назву, яку треба тривалий час «обживати», аби люди могли до неї привикнути.
Світлої нам’яти Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий користувався назвою «Українська Церква». Обидва слова мають бути опорними пунктами у назві. А якщо потрібно шукати ще якихось визначень — уточнень, їх можна шукати спільно.
– Радію безмежно із тверджень, що міститься у пунктах 59-67: Територія УГКЦ є скрізь там, де живуть і моляться Богу українські греко-католики. Наша Церква сама творить для них парафії і єпархії, сама висвячує і призначає єпископів (Як це робили наші найбільші Душпастирі і Мужі — Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий).
Визнання Патріярхату
СТАТТЯ 72;
Соборові, звісно, треба прийняти офіційне звернення до Апостольського Престолу в Римі про визнання Київсько-Галицького Патріярхату Української Церкви. Одначе, нам треба утверджувати у свідомості всієї Церкви усвідомлення того, що ми маємо самі, не чекаючи підтвердження, розбудовувати нашу Церкву на патріярших засадах. Усвідомлюю, що Церква не може у своїх діяннях послуговуватися мотивами політики (Церква — категорія духовна), але й нехтувати ними також не може. Наша Церква має усі підстави аби ставати субстанцією сильною і вольовою, аби змусити себе поважати, а не вічно випрошувати.
СТАТТІ 73-74;
Знову йдеться про територію. Це повторення попереднього. Таке трапляється і в інших розділах. Отже, проблематику треба клясифікувати чіткіше.
СТАТТЯ 77:
Якщо в основі «возз’єднання поодиноких Церков Київської традиції» ми поставимо необхідність перебування «в єдності з Римським Престолом та в приязних стосунках з Константинополем», то це не матиме успіху. Адже Українська Православна Церква діяспори вже взята під юрисдикцію Константинопольського Патріярха. Йдеться про те ж і щодо православ’я в Україні. Отже, це греко-католики можуть (і повинні) мати приязні стосунки з Царгородом, а православні прагнуть канонічного підпорядкування. Разом з тим, вони, православні, наскільки я знаю, в найближчому прийдешньому навряд чи визнають Рим і підпорядкуються йому.
Собор мав би запропонувати формулу екуменізму суто українського, виробленого на нашому історичному ґрунті. Елементи такого екуменізму (в контексті екуменізму світового, зокрема, Баламандської резолюції) уже проглядаються, їх лише треба обдумати й узагальнити. І Собор має дати цьому поштовх.
Михайло Косів
