Ось цей хрест, якому поклоняємось, все відкриває перед нами безмежну картину життєвого шляху, що закінчувався неохопними трагічними страстями, розп’яттям і смертю на хресті Ісуса Христа. Це таке згущення фарб яскраво підкреслює кінцеві хвилини Його туземного життя і Його переходу від дочасного до того потойбічного, вічного. Цей хрест підкреслює ці особливі контрасти у житті Ісуса Христа від Його народження до Його трагічної смерти і світлого воскресіння.
Народження Ісуса Христа було народженням найбільшої Заповіді Божої — Любови, яка стала народженням Нового Завіту. І ось цей самий хрест, який був пострахом людства, став знам’ям перемоги над світом кривди, зла і всяких демонів. Не був він легким для Ісуса Христа, Сина Божого, що мав Божу і людську природи.
Ми тепер входимо у цей період, коли співаємо «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе воскресення Твоє славимо», яким є Великий Піст. Кожний піст у Христовій Церкві попереджає якесь більше свято. Чим більший і довший піст, тим попереджається більше свято. До тих більших постів, а колись вони ще були більш строгі, належить Великий Піст. Це своєрідний час, у який Христова Церква приготовляє вірних до цього великого свята, себто до того свята свят, яким є Христове Воскресіння.
Церква старається своїм вірним у цей Великий Піст відкрити панораму туземного життя нашого Спасителя Ісуса Христа. Христос своєю смертю, безмежними терпіннями, розп’яттям і смертю на хресті залишив для нас незаперечну правду про те, що наше життя на землі є тільки дочасним і що ми все повинні бути підготовані до цього невідомого переходу від дочасности до вічности.
Церква старається, щоб вірні роздумували над містерією Божого Провидіння. Ми повинні над цією містерією застановитися і разом з тим у тверджу вати свою віру у Триєдиного Господа Бога. Ось скоро сповниться дві тисячі років з того часу, коли звершувалось спасіння людства. Що ж тоді думали христовбивці? Вони переконано вірили, що коли у б’ють Христа, з часом про все забудеться і все піде у забуття. Незаперечна дійсність виявилась іншою. Христова наука, Христова любов, зрошена Його власною кров’ю і кров’ю Його послідовників-мучеників, не тільки що вдержалась і зросла до сили, але не тої сили, щоб володіти, але тої сили щоб служити ближньому, людству. Христовій Церкві ніколи не було притаманним володіти, хоч і були такі періоди, але вони були короткотривалі, бо Христос — це Любов. Тому Христовій Церкві притаманне терпіти і служити.
Ми є безпосередніми свідками, як тяжко і довго, довго терпіла Українська Христова Церква за довголітнє панування комуністичного атеїзму у колишньому Радянському Союзі. Ми в той час не переставали співати «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе воскресення Твоє славимо». Здається, що тоді, коли наша Церква перебувала у катакомбах, ми більше і сильніше вірили у правду і перемогу Христа, як сьогодні.
Хочеться сказати, що тоді наша віра була сильніша, непереможна, а сьогодні, коли наша Українська Христова Церква воскресла на своїх рідних землях, спалах нашої віри понизився. Варто у цей період Великого Посту усім нам, не тільки мирянам, але священикам і владикам, заглянути до своєї душі, до своєї совісти і застановитись над містерією нашого спасіння, що майже дві тисячі років довершив Син Божий як людина і Бог, Син Божий Ісус Христос з безмежної любови до нас, та знайти місце для себе.
Знаємо, що Ісус Христос прийшов на землю не для того, щоб володіти, але за такого його сприймали ті, що володіли, і за це його розп’яли книжники і фарисеї, бо мали страх, що Ісус посягає по їх владу, по їх верховенство.
Чи не варто у цей Великий Піст застановитись над долею Української Христової Церкви, яка поділилась на декілька деномінацій, щоб вони об’єднались і разом змагали з Святим Отцем Іваном-Павлом II і Вселенським Патріярхом Бартоломеєм у дусі «щоб усі були одно».
Це велике і благородне діло, яке варте наших навіть великих зусиль. Не тільки варто, але конечно потрібно забути те, що було, але дивитись у світле майбутнє, бо ж ідеться не про володіння, але в першу чергу про служіння для спасіння. Незаперечною правдою є, що сьогодні Христова Церква ще найбільше міцно держить у розхитаному світі моральні й етичні важілі. В тому роля Христової Церкви є постійною, від якої її ніхто не може звільнити. Маймо на увазі ось цю найбільшу Божу Заповідь — Любов, бо вона є цим твердим цементом, що зміцнює усі основи Христової Церкви і з численних Савлів робить Павлами. Знаємо, що той же самий Павло найбільше переслідував Христа, а згодом дав тверді теоретичні й практичні основи, осмислення для Христової Церкви. Змагаймо в Україні і поза Україною сущі , щоб усі ми разом щиро й віддано співали: «Хресту Твоєму поклоняємось…».
М. Г.
