Сьогодні Україна є посттоталітарною, посткомуністичною, постатеїстичною країною, що задеклярувала перехід до відкритого суспільства і правової держави. А ось переходу до загальнолюдських пріоритетів у духово-моральній сфері навіть не проголошено, що ставить під сумнів не тільки виконання, але й щирість двох перших деклярацій. 20-те століття відкрито явило світові, що атеїзм є нічим іншим, як прикритою формою буття культу зла і насильства, який реалізує себе в обожненні вождів, партій та держави, а відтак з необхідністю вироджується в пряму апологію нігілізму і розпаду.
Реальністю є нині, і мабуть так буде й надалі, бо ж єдність розмаїття є однією з констант суспільства і природи, буття, загальнолюдських цінностей у формі світових релігійно-етичних систем — християнства, ісляму, буддизму, юдаїзму, індуїзму тощо. І якими би сильними не були євразійські почування деяких українських державних чинників, думається, що ні практика мусульманського обряду суннат, ні пошана до голомозості буддистських бонз, ні пієтет перед пейсами юдейських рабинів, ні трепет перед священними коровами ведизму не приживуться в Україні. Нам залишиться те, що визначено Богом, природою, історією, нашими предками, врешті-решт — тисячолітня християнська традиція.
На цьому можна було би поставити крапку, але свідоме культивування певними силами в Україні вірусів розкладу й хаосу, а також наш дивовижний талант з простого і ясного робити незрозуміле й незнане дозволяють поставити тут лише …, і тільки наявність у цій ситуації двох заінтересованих сторін Церкви і армії, точніше релігійних організацій і збройних формувань України, ініціює продовження розмови.
Згідно із міжнародніми угодами про права людини, Конституцією та Законами України віруючі не можуть бути обмежені в задоволенні своїх релігійних потреб у тій мірі, у якій це не порушує права інших людей. Сказане стосується і тих віруючих, котрі служать у збройних формуваннях. Церква ж не тільки вправі, але й у відповідності зі своїм покликанням зобов’язана надати душпастирську опіку своїм вірним, котрі перебувають у закритих суспільних структурах. Крім того, ті ж законодавчі акти говорять, що не повинні чинитися перешкоди, відбудовуватися закриті зони у ширенні релігійної науки серед людей, що також є одним з найважливіших покликань Церкви. Сьогодні релігійні організації в Україні поступово здобувають повноту своєї спасительної місії, що і зумовлює їх неослабний інтерес до розгортання душпастирської та місійної роботи у збройних формуваннях.
За словами Карла Ясперса, «Людина — це не просто істота, котра керується інстинктом, не просто місце перебування розсудку, але така істота, котра в зростанні ніби виходить за свої межі. Її сутність не вичерпується тим, що може служити предметом фізіологічного, психологічного чи соціологічного дослідження. Вона є співучасником всезагального, що тільки і робить її саму собою. Ми називаємо це ідеєю, оскільки людина є дух, називаємо це вірою, оскільки вона є екзистенція. Людина не може жити без віри. Навіть нігілізм, як протилежний полюс віри, також існує лише в своєму ставленні до можливої, але заперечуваної ним віри».* Може першими в Україні відчули й пережили це офіцери й генерали. Армія, яка тримається виключно на примусі, мертвіє і розвалюється. Щоб бути живою, вона повинна бути одухотвореною вірою. Це добре знали більшовики, і не випадково серцевиною армійского буття було виховання у військовиків готовости добровільно, а не тільки за командою, віддати життя в боротьбі за побудову комунізму — ілюзії, що була піднята до статусу вічної категорії. Сьогодні ідея комунії для всіх стала тим, чим вона завжди була у своїй суті сурогатом правдивої віри. Спроба замінити комуністичну ідею національною — нічого не дала та й не могла дати. Без заміни фундаменту дана конструкція виявляється простою підміною, яку тут же, на наших очах, перетворюється у плин життя. І лише покладання в основу новозавітнього: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15, 13), — зумовлює перехід у нову реальність, до життєздатних Збройних Сил живої У країни, яку у взаємодоповненні витворюватимуть Церква, Нація та Держава, мільйони людських «я», просвітлених вірою в живого Бога.
Щоб взаємодія Церкви і Армії в Україні із стадії інтенсій перейшла в комунікацію, потрібно виконати декілька вступних умов. Перше, зняти десятиліттями вибудовувану більшовиками стіну відчуження між Армією та Церквою, розрядити атмосферу психологічної несумісности між священослужителями і військовослужбовцями, а відтак переходити до творення симфонії, в основі якої лежатиме розуміння, що Церква і Армія покликані до одного й того ж, до подолання хаосу і підтримання порядку. Різниця ж у засобах досягнення мети — переважно духових чи насильницьких, становитиме основу їхньої успішної співпраці. Розпочати доцільно із введення в програму військово-навчальних закладів курсів релігієзнавства, державно-церковних стосунків, релігійно-церковного життя в Україні, а в програму гуманітарної підготовки сержантів, солдат гуманітарної сфери збройних формувань України повинна бути категорична заборона пропаганди зла, насильства і нігілізму серед військовиків. Якщо цього не зробити, то матимемо таку сув’язь «синьо-жовтих» замполітів із «червоними» батюшками, такий сімбіоз марновірства і скепсису, демонології та правдивої віри, що сьогоднішній директорсько-приватний бізнес в Україні виглядатиме верхом порядности та цивілізованости.
Наступним кроком буде кадрове забезпечення душпастирської опіки. На перших порах здійснювати її будуть спеціяльно підібрані парафіяльні священики (пастори). А згодом постане проблема творення інституту капелянства. Думається, що на той час Україна визначиться у своєму християнському менталітеті, закріпить його конституційно, а також буде готова перейти до професійних збройних сил. Але вже сьогодні потрібно розпочати підготовку капелянів у спеціяльній Духовній Академії. Доцільно також запровадити інститут капелянства у військових навчальних закладах, у правоохоронних органах, у всіх військових формуваннях, де немає військовиків строкової служби.
Покладення правдивої віри у фундамент духово-гуманітарної складової збройних сил із необхідністю веде до переорієнтації підготовки довійськовиків. Не йдеться тільки про те, що донедавна називалося військово-патріотичним вихованням, а про всю систему освіти в Україні. Бо ж не може так бути, щоб десятилітнє шкільне навчання, наскрізь просякнуте матеріялістичним розумінням природи і суспільства, не залишило ніякого сліду в душі юнака, і він, вже як вояк, із належною увагою та повною довірою сприйме пастирське повчання про те, що служба в армії є акт служіння Господу, що любов до Бога і людей є нероздільними. Тільки гуманізація навчально-виховного процесу, необхідним моментом якого була декомунікація, деатеїзація останнього, у підсумку стане тим підмурівком, на якому реально зростатиме взаємодія Церкви і армії в Україні.
І останнє. У травні 1994 року у Львівському музеї історії релігії під егідою Національного інституту стратегічних досліджень та Наукового центру гуманітарних проблем Київського військового гуманітарного інституту МО України відбувся симпозіюм «Духовно-гуманітарні проблеми розбудови Збройних Сил України». За рекомендацією симпозіюму була започаткована Міжцерковна рада в справах душпастирської опіки в збройних формуваннях, і тепер від нашої волі та вміння залежатиме, щоб із Божою поміччю завершити розпочату роботу.
Микола Хмільовський
завідувач відділу Львівського музею історії релігії
Львів, 1995
* Ясперс Карл. Истоки истории и ее цель. Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. Из-во полит. литературы, 1991. с. 227.
