Надрукування в березневому «Патріярхаті» статті В. Пайташа з Перемишля, в якій автор обстоював м. ін. запровадження, відновлення чи збереження по наших церквах деяких «латинізмів» з метою робити греко-католицькі Богослуження більш атракційними для людей, викликало досить бурхливу реакцію з боку читачів журналу. Поміщені на сторінках чергових номерів місячника листи приносять багато влучних (хоч не. завжди нових) завваг на заторкнену Пайташем тему. Проте, мабуть, один важливий аспект цього питання не діждався таки належного висвітлення. Йдеться про суто культурний бік справи.
Наші візантійські богослуження зі св. Літургією включно, формувалися в зовсім відмінному культурному середовищі. їхні творці могли свобідно черпати зі скарбниці античної культури (мається на увазі як греко-римську, так і давньоєврейську спадщину). Вони знали Святе Письмо і твори клясичної літератури, вони були дітьми приблизно цього самого культурного світу, що й античні велетні духа (це відноситься передовсім до творців Літургії патристичного періоду). Отже, їхній твір, що вже є наша Божественна Літургія та інші богослужби, попри запроваджені протягом сторіч зміни надалі залишається дитиною трьох культурних кіл: греко-римського (з яскравою перевагою грецьких елементів), давньоєврейского та орієнтального (тут слід зокрема підкреслити внески сирійської культури). Про цей прямий зв’язок нашої Служби Божої зі світом античної культури можна було б писати дуже багато, я ж згадаю тільки про два факти:
1) помітний вплив давньогрецької драми на побудову Літургії; 2) насичення Служби Божої візантійського обряду біблійними мотивами і цитатами зі Св. Письма.
Додаймо, що не лише творці Літургії, але також і ті, для кого вона була творена в такому саме вигляді — це також були спадкоємці античної культури. Мова Біблії чи передових літературних творів тої епохи була їхньою мовою. Вірні розуміли її напевно краще, як тепер.
Нині ж ситуація зовсім відмінна. Цивілізаційно світ пішов вперед, натомість рівень культурности в народі не піднісся так помітно. Що торкається античних джерел нашої культури (в тому й церковної), тут стався (особливо в Україні) радше великий відхід від них. Сьогодні люди належать до культури телебачення, відео та масової преси. Св. Письмо чи, скажімо, творчість Гомера — речі для них дуже далекі, практично нераз зовсім по суті невідомі. Наведу тут один характерний приклад. Часто пишеться й говориться про те, як популярні були у візантійському суспільстві всякі дискусії на актуальні релігійні теми, як навіть простих перекупок на торгових площах Візантії хвилювали проблеми типу: чи Христос має одну чи дві природи? Сьогодні ж богослов’я і його тонкощі не дуже-то цікавить українських спадкоємців візантійської традиції. Здається мені, що наприклад суперечки між греко-католиками та православними в Україні відбуваються з використанням не так релігійно-богословської, як просто політичної аргументації: православні закидають «уніятам» тяжіння в бік Варшави, а ті відповідають звинуваченнями в москвофільстві. В кожному разі я не бачив, щоб хтось сперечався, наприклад, за епіклезу.
Навіть якщо змальована мною вище картина надто песимістична, то однак не можна не помічати того, що культура творців Літургії та культура сьогоднішнього українського суспільства — дуже різняться між собою. Це створює трудність пересічному українцеві розуміти Службу Божу, сприймати її, як щось своє та зрозуміле. Але — на мою думку — це також дає можливість, щоб через участь в літургійному житті Церкви зростала не лише побожність людей, але також їхній культурний рівень, так різко знижений внаслідок передовсім більшовицького панування. Це можливість не лише теоретична — адже літургійне життя Української Церкви було на протязі століть однією з найосновніших форм культурного життя нашого народу в цілому. Культуротворча сила літургійного життя проявлялася також у тому, що публічна молитва Церкви ставала джерелом інформації для видатних творців української культури. Чому нам, отже, не повернутися на цей історичний шлях?
Для цього, однак, потрібні деякі передумови. Фактом є, що літургійне життя в нашій Церкві виглядає ненайкраще. Прояви його падіння відомі: брак однообразности у відправах, довгі та нудні проповіді, поганий спів, непотрібні перерви, штучна театральність замість щирої побожности і т.д. Наслідки теж всі знаємо: порожніють церкви. Виходом з цієї обставновки не є, однак, гадаю, запровадження суплікації чи заборонених «Уставом Богослужінь» з 1994 р. звінків. Хворобу треба лікувати, усуваючи її причину. А причиною не є східній характер нашої Літургії, або тут ні при чому — лише недбалість, але слаба підготовка священослужителів… та й не тільки їх.
В цьому контексті слід теж уважно приглянутися до причин популярности римо-католицьких відправ серед греко-католиків в Україні. Я б направду не наважився все тут скидати на те, що в латинників коротша Літургія, що є лавки та що клякається на Освячення та перед Причастям (в наших церквах, наскільки знаю) люди теж клякають двічі в часі Літургії — хоча, звичайно, не повинні). Думаю, що велику ролю відіграває те, що латинські священики, які приїжджають з Польщі, неодноразово є більш ідейні, ніж місцеве греко-католицьке духовенство. Це прошу не розуміти як звинувачення нашого духовенства в безідейності. Я хочу тільки відмітити, що сам факт, що хтось покидає батьківщину, вибирає місійну працю в далеко гірших під оглядом рівня цивілізації умовах, де душпастирство забирає багато часу (потрібно доїздити до кількох храмів, які неодноразово треба теж ремонтувати), де треба вивчити як не дві (українську й російську), то принаймні одну чужу мову — засвідчує високу ідейність такої особи. Очевидно, приїздять в Україну та інші постсовєтські країни також і священики «меншого калібру» — ті, здається, не довго витримують і швидко повертаються. Важливим є також питання освіти: в латинників вона краща, з відомих причин.
Підсумовуючи: вихід з кризи не в пасивному сприйманні чужого, але у турботливому плеканні та розвиванні рідного. Ні дзвінки, ні суплікації не зроблять наші храми і відправи більш атракційними, лише ревні, побожні та висококваліфіковані священики, підтримувані активними, релігійними мирянами. Коли наше духовенство поступатиметься латинському щодо ідейного та інтелектуального рівня — не поможуть жодні латинізми чи хоча б найбільші скорочення. Навпаки — коли в наших церквах правитимуться дбайливо і побожно наші візантійські Літургії та виголошуватимуться змістовні, короткі проповіді — вірні, можливо, «всяку житейську відложать печаль», поринаючи в літургійну молитву Церкви.
