Слово «унія» не потребує тлумачення, бо в останні два роки воно, можна сказати, є у нас у щоденному вжитку. А головно тому, що наближаємось до 400-літнього ювілею одної з уній, а саме — Берестейської. Власне термін «Берестейська унія» є настільки спопуляризований дослідниками, критиками, ворогами і апологетами цього християнського феномену, що нині пересічний громадянин України (навіть «уніят») не підозріває, що крім Берестейської були ще й інші унії. Вони так само, як і Берестейська, свої «хресні» імена одержували переважно від назви міст, у яких укладалися. Отже були унії Ліонська (1274), Флорентійська(1439), що передували Берестейській, але були унії, які можна би назвати постберестейськими: Марчанська (1611), Ужгородська (1646), Румунська (1698), Кукушська (Македонська) (1859). Дві перші, тобто Ліонська та Флорентійська, укладалися між Східньою (Візантійською) та Західньою (Римською) Церквами з міркувань чисто політичних. Реальна загроза турецької навали на південний схід Европи заставляла східніх патріярхів та візантійських імператорів шукати мілітарної підмоги за посередництвом Римських пашів у християнської Европи західньої. І як тільки сподівана військова допомога з якихось причин не надходила, то унії, а правильно було б сказати воєнні договори, втрачали зобов’язуючу силу бодай для одної з сторін. До речі, з таких же мотивів була заключена «Данилова унія» 1253 р. Але не одержавши обіцяної військової допомоги проти татар від католицького Заходу, Галицько-волинський князь, образно кажучи, попрощався з унією. Може найбільше вдалою можна би назвати унію Флорентійську. Це коли за основний критерій оцінки її брати добро Христової Церкви — збереження різнорідності! обрядів при єдності віри. Умови церковного поєднання були складені так, що задовольняли обидві «договірні сторони». Вони, між іншим, пізніше лягли в основу Берестейських статутів (умов). Тимчасом на південь Европи з Малої Азії насувалася нова могутня сила — Османська імперія. Під її напором 1453 р. упав Другий Рим — Константинополь. Відтоді Константинопольські патріярхи стають безправними підданими турецьких султанів та їх хапчивих везирів. Таким чином християнський Схід втрачає назавжди свою духовну столицю, свій об’єднуючий центр і загальновизнаний дотепер духовний авторитет. Усі інші негаразди, що пізніше заполонили східні Церкви, були тільки похідною від тої трагічної події.
Зрештою, незабаром усі східні Церкви опинилися в границях імперії східнього деспотизму, рабського безправ’я і здирства. У таких невідрадних умовах східні патріярхи втратили можливість контактуватись із західнім духовним центром — Римом і вести діялоги з патріярхами Заходу як рівні з рівними. Треба сказати, що всі церковні унії творилися не від добра і, по правді сказавши, слова Христа «щоб усі були одно» в більшості випадків служили тільки гаслом, були скорше лозунгами, ніж глибокими християнськими переконаннями потреби поєднання. Так само можна говорити й про першопричини унійних рухів, незалежно від того, чи це буде білорусько-українська унія з Римом, чи котрась із балканських. Всюди першопричиною таких рухів треба вважати упадок Царгороду — єдиної духовної столиці, найбільш заслуженої і найбільш авторитетної для усіх Церков східнього обряду. А головно тих, що постали на візантійсько-слов’янських традиціях. Вірні цих Церков, їх духовенство та ієрархія, опинившись у складі держав католицьких, а подекуди католицько-протестантських, в обороні своїх прав полишені були самі на себе.
Доля цілих льокальних Церков або й окремих парафій здані були на ласку іновірних правителів та місцевої шляхти. До того ж безпосередня темнота рядового духовенства, симонія в ієрархічних структурах заставляли окремих світлих умів розглядатися за порятунком. Хто не витримував — ставав віровідступником і денаціоналізувався. Патріоти натомість бачили порятунок тільки в поєднанні з Апостольським Престолом, який автоматично ставав захисником уніятів уже як католиків. То інша річ, що льокальні світські власті і брати во Христі — римо-католики не завжди і не всюди дотримувались приписів, до яких зобов’язували їх «унійні» умови та папські буллі. Та як би там не було, але всі згадані вище унії (крім двох перших) врятували партикулярні Церкви візантійсько-слов’янського обряду від їх повного златинщення, а їх вірних — від втрати національної ідентичности. Це нині впевнено можемо сказати, беручи за приклад послідовників Берестейської унії, очевидно тих, що дотривали до наших днів у цій вірі. Натомість не знаходимо цього на теренах, де вона була насильно знищена цареславними режимами. Тут мається на увазі Білорусію та Східню Україну, бо власне там зав’язувалася унія в 1596 р. і там вона мала найбільше вірних. Ну, і звідти виводилася більша частина її свідомої своєї місії ієрархії, відданої справі поєднання. Також там, на північно-східніх білорусько-українських теренах, було найбільше василіянських манастирів, у яких провадилася велика просвітня робота, книгодрукування і насельники яких були великими подвижниками і пропагаторами унійних ідей. Ліквідація унії після розпаду Польщі на цих теренах російськими царями, спочатку Катериною II, а потім Миколою І та Олександром II і насильна православізація населення призвели до того, що, наприклад, Білорусь нині вирікається добровільно своєї мови, держави і навіть імени. Та ці справи не потребують спеціяльних пояснень: вони є на порядку дня і світської преси, і різних наукових конференцій, що відбуваються з наближенням 400-річного ювілею Берестейської Унії. Ну, а політичні події останніх місяців на Білорусі — це яскравий приклад того, чим є усвідомлена віра батьків для консолідації, та й взагалі для життя нації. Отже, не є дивним факт, що те, над чим так сумлінно працювали російські царі і російська Церква, починаючи від «Коліївщини» через ціле XIX ст., ліквідуючи «уніятську» Церкву там, де вона існувала, продовжили потім спадкоємці російсько-імперських традицій — більшовики, захопивши Галичину і Закарпаття. Ще йшла війна, перед окупаційним режимом стояло море проблем господарського і соціялього порядку, але він розпочав демонстрацію своєї сили з вирішення найважливішого для нього питання — з ліквідації Греко-католицької Церкви. За вказівками з Москви пішли й інші васальні режими Польщі, Чехо-Словаччини і Румунії, ліквідуючи в урядовому порядку греко-католицькі церкви, які ототожнювалися там із світовим українством.
Про ці справи можна писати багато. Але в загальних нарисах вони тепер стають відомі, бо часто порушуються у зв’язку з 400-річним та 350-річним ювілеями. Однак, повернемося до інших юній, для яких унія Берестейська послужила моделлю. Як уже згадувалось, першою після Берестейської була унія Марчанська (1611 p.). Назва її походить від місцевости під назвою Марча, де знаходився православний манастир, у якому мали свій осідок нез’єдинені єпископи сербо-хорватів. Це територія теперішньої Хорватії, що входила тоді в склад Австрійскої імперії. Трохи далі на захід від Марчі і Загребу на пограниччі з Словенією є гориста місцевість, що має назву Жумберак. Там осідали переселенці з теперішньої Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини, землі яких до початку ХVІ ст. входили в склад Мадярського королівства. Проте після битви під Могачем 1526 р. турки поступово, але вже без перешкод, оволодівали цими землями, аж поки в 1543 р. не зайняли Остригому — осідку мадярських примасів. Отже більша частина великої мадярської держави підпала під деспотичне турецьке володіння. Слов’янське населення втікало з-під мусульманського іга на землі теперішньої Хорватії (яка належала тоді до Австрії) і тут творило поселення т. зв. «ускоків» (утікачів).
Очевидно, що в тих часах серед південних слов’ян не було ще національного поділу в нинішньому розумінні. Будучи православними, втрачали вони прямі зв’язки зі своєю церковною владою, що залишилась була на землях, зайнятих турками. Тому в нових умовах силою обставин попадали в певну залежність від латино-обрядової ієрархії. Канонічно-правна невизначеність заставляла духовенство і вірних шукати виходу з такого невідрадного становища і свого місця в австрійській католицькій державі. І за прикладом Берестейської унії знаходили порятунок у новій унії, яка згодом дістала назву Марчанської. Ініціятором її став молодий загребський єпископ латинського обряду Петро Домітрович, що сам походив із нез’єдинених «ускоків» і був добре зорієнтований в їх духовних потребах. Та все ж таки він тільки офіційно «фірмував» унійну акцію. Але протагоністом і безпосереднім проповідником церковного поєднання серед нез’єдинених включно з марчанськими монахами і їх владикою Симеоном Вратанею, був парох латинського обряду з недалекого міста Іваніч Грац — Мартин Дубравич. Він, як і єп. Петро Домітрович, походженням з «ускоків» і як окінчений богослов духовних шкіл Грацу мав широкі погляди на проблеми розбитого православія. Маючи попередні домовлення з о. Мартином, а також заохочуючий лист єп. Петра, нез’єдинений єп. Симеон Вратаня скликає 24 березня 1611 р. до манастиря в Марочі з’їзд представників мирян, очевидно, що й монахів, де й була прийнята злука з Апостольською Столицею. Потрібно було ще тільки полагодити дві важні формальності, і єп. Симеон ставав «правоправним» єпископом з’єдиненої Церкви «ускоків». Тими потвердженнями були декрет австрійського архикнязя Фердинанда, який видавав такі декрети «правом патронату», успадкованого від мадярських королів. Крім того, потрібно було ще й відповідного декрету тодішнього Папи Павла V. Прибувши до Риму, єпископ Симеон 19 листопада 1611 р. такий документ одержав. Так офіціяльно була задокументована друга льокальна унія Марчанська. Отже, в 1996 р. Марчанська унія також буде мати свій ювілей — 385-й. Наколи Берестейська та Марчанська унії укладалися всією повнотою нез’єдиненої Церкви (ієрархія, духовенство, миряни) або бодай її окремими єпископствами, то дещо інакше розпочався процес з’єдинення в Мукачівській єпархії. Тут ці процеси починалися «знизу» — в середовищах парафіяльного духовенства. Правлячий єпископ Василій Тарасович, хоч був прихильником унії, проте з причин чисто політичних не міг відкрито стати по стороні тих, які рішили приступити до поєднання з Римо-католицькою Церквою. І так 24 квітня 1646 р. 63 священики в родинній каплиці графів Другетів на замку в Ужгороді склали католицьке віровизнання на руки ягерського латинського єпископа Юрія Якушіча — другого по важності єпископа Мадярщини після примаса — архиєпископа Остригомського. Ця подія в історії Руської Церкви дістала назву «Ужгородської Унії». Хоча повноцінним актом злуки — унією її не можна вважати, позаяк приступили до неї самі священики (навіть невелика їх частина) без глави Церкви — єпископа. Умови поєднання були такі, як і Берестейські: 1) збереження східнього обряду; 2) право вибору єпископа, якого Рим тільки потверджує; 3) надання привілеїв духовенству, якими користувався римо-католицький клир. Цю унію 14 травня 1648 р. затвердив Остригомський архиєпископ Юрій Ліппай — примас Мадярщини, а восени того ж року — синод єпископів, що зібрався в Тирнаві. З різних причин канонічного і політичного характеру Папа Олександер VII зміг «вивінувати» Мукачівську єпархію з’єдиненим єпископом аж 8 червня 1655 р. Ним став о. Партеній Петрович, ЧСВВ. На той час в Мукачівську єпархію входило 769 парафій (без мараморошських). З них 456 було православних, а 313 — з’єдинених. Процес переходу нез’єдинених парафій (в тодішній офіційній термінології — «схизматицьких») до поєднання розтягнувся в часі аж до 1721 p., коли Мукачівська єпархія охопила всі парафії Руської Церкви, в тому числі й на Мараморощині.
Правда, це ще не була повноправна єпархія, і ще довго яґерські єпископи латинського обряду будуть уважати мукачівських з’єдинених владик своїми обрядовими вікаріями. Але вже була підготовлена добра матеріяльна база і необхідні передумови для створення повноправної самостійної єпархії «руського» обряду. Такий момент наступив старанням єп. Івана Брадача 19 вересня 1771 p., коли то папською Буллею справа Мукачівської з’єдиненої єпархії була остаточно розв’язана. Варто відмітити, що в різних документах тих часів, які виходили з рук мадярських примасів або цісарського двору чи римської курії і стосувалися церков східнього обряду на Закарпатті (в тодішніх його границях) вони, ці церкви, а властиво обряд називався «руським» («рутенум»). Цей факт нині багато говорить сам за себе. Мараморощина належала тоді до семигородських (трансільванських) князів Раковціїв — мадярів-кальвіністів. До Мадярського королівства, яке входило в склад Австро-Угорської імперії, вона була прилучена після знаменитої перемоги над турками під Віднем 1683 р. Населення Мароморощини складали в більшості русини (українці) та румуни, що були в меншості. Тут, забігаючи вперед, скажемо тільки, що етнічна приналежність Мароморощини дала про себе знати тоді, коли після переходу православних парафій на унію в 1721 р. руські парафії увійшли до Мукачівської єпархії, а марморошські румуни воліли визнати над собою духовну владу фогарошського з’єдиненого владики з «румунської унії». Ця унія була врочисто проголошена 7 жовтня 1698 р. в м. Алба Юлія, а 5 вересня 1700 р. ратифікована синодом. Потвердження першого єпископа Атаназія Ангела Апостольською Столицею наступило аж 1701 р. Осідком його було м. Фогараш. Число румунських з’єдинених парафій збільшувалось, і вже в 1748 р. був утворений Великоварадинський Апостольський Вікаріят, що в 1777 р. був піднесений до гідности єпархії. Року 1853 засновані ще дві єпархії: Ґерла і Луґож. Того ж таки року папа Пій IX своєю Буллею оснував румунську з’єдинену митрополію, у склад якої увійшли вищеіменовані єпархії. Умови, на яких зав’язувалася ця унія, а також історичні та політичні обставини, що змушували православне румунське духовенство шукати порятунку для себе і своїх вірних, були подібні до тих, які існували на Україні перед 100-ма роками. З тою, однак, різницею, що православіє в Семигороді було загрожене кальвінізмом, який тут став офіційним віровизнанням пануючої мадярської верстви. Варто при нагоді згадати, що румунське православ’я було візантійсько-слов’янського походження, до якого дако-романське населення пізнішої Румунії приєдналося ще тоді, коли його землі належали до середньовічного Болгарського Царства.
Наймолодшою церковною унією є Македонська або Кукушська, заснована 1859 року в містечку Кукуш, що 50 км. на північ від Солуня. Тепер це територія Греції. Але в ті часи вона ще входила в склад Турецької імперії. Виконуючи духовну опіку над християнами східнього обряду імперії, з доручення турецьких султанів, константинопольські патріярхи та їх відпоручники на місцях (митрополити, єпископи) впроваджували в богослуження, проповіді та школи тільки грецьку мову, плекаючи скриті надії відродити колись Візантійську імперію. Розбуджена національна свідомість балканських слов’ян, що почали в XIX ст. боротьбу за своє визволення з довговікової турецької неволі в Македонії перенеслася також в площину церковно-громадського життя. Засилля грецької мови, що стала проникати і в побут македонців, а що найгірше — безсоромне здирство правоправящих грецьких владик, головно учителів та священиків, шукати якогось захисника чи союзника в обороні перед загрозою повної денаціоналізації. Царгородські патріярхи та солунські митрополити, благальні просьби македонців про надання їм єпископів своєї національности залишали без відповіді. В такій ситуації провідники національного руху щораз то більше звертали свої погляди в сторону Вселенської Церкви. Посередниками між македонцями і Апостольським Престолом виступили оо. Лазаристи, католицькі місіонери, які провадили свої місії в Царгороді, Солуні та Охриді. Центром унійного руху, який очолив Дмитрій Маладинов та Нако Станишев, стало вищезгадане містечко Кукуш. Тут на народніх зборах 13 липня 1859 року була проголошена найпізніша з церковних уній, що дістала назву Кукушська. Про це був повідомлений Папа Пій IX відповідним листом, який кукушани передали до Риму солунськими місіонерами-Лазаристами.
Подібно, як і в усіх попередніх поєднаннях, про які вже говорилося, македонці застерегли собі право зберегти свій візантійсько-слов’янський обряд та вибір єпископа. Доля не дуже була ласкава до кукушських уніятів. Їх часто баламутили місіонери російської синодальної Церкви або греки і болгари, тому вони то відступали від Вселенської Церкви, то знов повертали в її лоно. До сьогодні залишилось в поєднанні всього п’ять парафій, на південному сході Македонії, на болгарсько-грецькому пограниччі, недалеко від містечка Кукуш.
Феноменальним овочем всіх вищезгаданих уній є Крижевська греко-католицька єпархія, що постала на базі окремих греко-католицьких парафій всіх п’ятьох поєднань. Ці парафії виникали на території бувшої Югославії внаслідок різних як політичних, так і економічних обставин, що панували тут в часи, коли ці землі ще входили в склад габзбургської Австро-Венгрії. Варто при нагоді заради об’єктивности відзначити, що саме цісарсько-королівський католицький двір у Відні дуже багато приложився до впорядкування церковної адміністрації та й взагалі церковного життя християн візантійсько-слов’янського обряду, з’єдинену з Вселенською Церквою, які в силу різних політичних подій на протязі ХVІІ-ХІХ століть опинилися в границях тодішньої Австро-Угорської держави. Між іншим, навіть сама обрядно-віровизнанева дефініція цього християнського феномену, що нині має назву «греко-католицизм», також вийшла з віденського цісарсько-королівського двора. Тут два рази виникала ідея і подавалася на розгляд до Риму про створення окремого Греко-католицького Патріярхату. Але сильна опозиція зі сторони Мадярського єпископату і світських властей не давали можливости довести до реалізації цієї великої ідеї. Нині греко-католики бувшої цісарсько-королівської Австро-Угорщини розійшлися по своїх національних державах. Поутворювалися або творяться національні Церкви греко-католицького обряду. Майже для кожної з них мовою богослужень замість церковно-слов’янської стала мова національна. Але єднає їх усіх спільна візантійсько-слов’янська літургічна традиція, обрядова тотожність та врешті-решт і спільна історія, а також причини та витоки тих процесів, що передували творенню церковних поєднань. Тому справа утворення єдиного понаднаціонального греко-католицького патріярхату є, здається, справою актуальною на недалеку перспективу. Наразі таких бажань не видно зі сторони окремих національних греко-католицьких Церков. Навпаки, деякі з підозрою споглядають одна на другу, маючи до себе якісь претензії як ще не територіяльного та політичного порядку. Але це справи проминаючі: вони є завжди до полагодження. Натомість екуменічні діялоги, які вже більше десяти років проводять католики з православними, та баламандські резолюції заставляють греко-католиків подумати про самозахист, оскільки Вселенська Католицька Церква постійно робить поступки Православію (головно російському ) коштом греко-католицизму. Є дуже сумнівним, чи можна буде утворити греко-католицький патріярхат на базі одної національної митрополії навіть при умові, що вона нараховує яких 4-5 млн. вірних. Але екуменічний греко-католицький патріярхат, про який колись думали у Відні, знов проситься на порядок денний, помимо того, що католицько-православні діялоги так уперто і не по-християнськи заперечують «уніятизм» (а значить — греко-католицизм) як метод поєднання. І навіть не стараються запросити когось з «уніятів» до дискусійного «круглого стола» та й заслухати їх рацій на свою оборону.
Здається, що в найближчому часі не зміниться ставлення православно-католицьких «екуменістів» до «уніятизму», і це буде служити нагодою і першопричиною до пошуку якогось внутрігреко-католицького порозуміння і об’єднання у свій власний патріярхат. Якими дорогами мали би йти партикулярні Греко-католицькі Церкви до осягнення такого канонічно-правного статусу, то це вже інше питання. Але з ростом інтелектуально-богословської сили УГКЦ (на що маємо наразі лиш надію) — найбільшої серед інших національних Греко-католицьких Церков, це питання само по собі буде назрівати. В своєму не так уже далекому минулому Митрополичий Львів з його Академією, високоосвіченою і діяльною церковною елітою, пресою, різними громадсько-релігійними інституціями та організаціями під проводом Великого Митрополита був тою притягаючою силою, куди посилали на студії питомців навіть з Болгарії, Чехо-Словаччини, Югославії та інших країн. Ба, навіть волинська та холмсько-підляська православна молодь, зражена польсько- та москвофільською орієнтацією свого духовенства, вирушала на студії до Львова в греко-католицькі духовні Семінарію та Академію набиратися не тільки богословських знань, але й українського патріотизму. Факти промовисті особливо сьогодні, коли то гура-патріоти з «козацької церкви» будують ідеологію своєї автокефалії на ненависті до Великого Митрополита і його Церкви, бо, мовляв, вона не українська, а польська. В ті часи Галицький Митрополит Андрей був найвищим авторитетом серед ієрархії та духовенства всього греко-католицького світу.
Свідченням цьому можуть бути урочистості у Львові та в с. Підлютому (літній резиденції Митрополита) з нагоди 70-ї річниці з дня народження графа на Шептицях Романа-Олександра Шептицького. Це окрема велика і важна для майбутнього нашої Церкви тема, і її варто би розкрити от хоч би тому, що в цьому році обходимо також урочисто (на міру наших можливостей) 130 річницю його народин.
На закінчення хочеться сказати, що всі питання «уніятських» Церков, що поставали в різних часах і при різних обставинах, а також всі інші справи, які випливають з духа самої ідеї християнського православно-католицького поєднання, та все, про що говориться вище, є надзвичайно актуальним для нас у зв’язку з наближенням ювілейних дат: 400-річчя Берестейської та 350-річчя Ужгородської Унії. В нових політичних реаліях, що заіснували в Україні, в умовах ведення неприхильного нам «екуменічного» діялогу між католиками та православними, ідеї та ідеали греко-католицизму, як християнського феномену, вимагають нового осмислення. Ми мусимо самі за себе сказати, хто ми — греко-католики і яка ми Церква — Східня чи Західня. Мусимо також пам’ятати і рахуватися з тим, що нинішній греко-католицизм не є (та й не був) привілеєм тільки українців, і тим більше західніх, як це повсюдно, але безпідставно трактується. Ареал його є значно ширший і виходить далеко поза межі українських етнічних територій. Але всюди він поставав і донині існує на базі спільного кореня — візантійсько-слов’янського обряду. А що найбільшою з-поміж льокальних з’єдинених Церков була Церква Руська, тому, як уже згадувалося, в старинних документах кожна із них називається церквою «руською». Отже, маємо спільну історичну плятформу для консолідації і спільного діяння на оборону своїх прав і закріплення свого місця в християнській койнонії. Без такого внутрігреко-католицького поєднаня «уніятизм» (греко-католицизм) завжди буде розмінною монетою на всяких розполітикованих «екуменічних» торгах. Матеріяли, зібрані в книжці проф. з Любліна о. Вацлава Гринєвича «Косціоли зіостржане» (Діалог католіцко-православни) 1980-1991, Варшава, 1993), який був учасником цих «діялогів», а тимбільше, Баламандські резолюції — є яскравим і переконливим підтвердженням сказаного.
Зрештою, до такого поєднання і утвердження греко-католицизму, сказати б, вселенського, змагав митрополит Андрей, засновуючи нові єпархії на базі заокеанських парафій, наставляючи екзархів «Руської Церкви» для Білорусії та Росії, скріплюючи в «руськости» багатонаціональну греко-католицьку Крижевську єпархію, не форсуючи при тому терміном «Греко-католицька Церква «Українська»». Він прекрасно розумів, що таким прикметником, який дуже до вподоби нам, українцям, можна тільки відсторонити від спільної справи греко-католиків не-українців. На всі свої дії в напрямі розширення ареалу і консолідації греко-католицтва Митрополит умів домогтися документальної апробати зі сторони Апостольської Столиці. Маючи, крім інших докторатів, також і докторат права, він добре знав і цінив вагу документів. А тимбільше тих, які виходили з ватиканських дикастерій. Ми ж тепер, допоминаючись своїх прав у Римі, більше покладаємось на емоції, чим на переконливу силу відповідних документів. Може й тому програємо в більшості випадків. Про ці та й про інші подібні справи мусимо пам’ятати напередодні 400-річчя та 350-річчя українських уній. Приклад і настанови Великого Митрополита мають стати для нас дороговказом не тільки у справах, так би мовити, унійних. Але також у справах екуменізму (головно внутріукраїнського), стосунків Церква — держава й ін. Цього вимагають нові політичні умови, в яких з ласки Божої знайшлася нині наша Церква і наш народ.
Львів
Іван Гречко
Голова Клюбу Греко-католицької інтелігенції «Обнова»
