Ця доповідь була виголошена на 18-му Конгресі українців-католиків Канади в Едмонтоні 29 червня 1995 року
Не знаю, чи збіг це обставин, чи просто припадок. Саме цього місяця (червня) минає 400 років, коли всі єпископи Української Православної Церкви Київської Митрополії устійнили і виготовили листу умов, згідно з якими були готові привернути єдність з Римським Престолом. Це були т. зв. 33 Артикули, які мали нормувати відношення нашої Церкви з Римським Престолом на майбутнє. їх підписали всі єпископи Київської Митрополії без винятку, на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою. Ці Артикули не тільки становили умовини відношення між київською і римською Церквами, вони дуже чітко, а це дуже вагоме, зберігали і забезпечували ідентичність і самоуправність Київської Церкви. А самоуправність «суї юріс» Церкви полягає в тому, що вона не обмежується самою обрядовою відмінністю, але має владу керуватися власною дисципліною і власним церковним правопорядком.
Вже восени цього ж (1595) року вибрані представники-єпископи Київської Митрополії, Іпатій Потій і Кирило Терлецький, вибралися в далеку дорогу до Риму, щоб там перед тогочасним Головою Вселенської Церкви Папою Клементом VIII в імені всієї Київської Митрополії і всіх її владик заявити готовість привернення поєднання з Римським Престолом.
Після довгої подорожі кінною валкою, яка тривала шість тижнів, пізньою осінню, давнім шляхом римських легіонів, прибули наші єпископи до Риму і вже 15 листопада явилися перед Святішим Отцем і передали йому узгіднені умови поєднання та супровідне письмо митрополита і всіх єпископів. Так почався передостанній етап процесу привернення єдности, який тривав більше як один місяць.
Після перегляду, аналізи і узгіднення усіх предложених документів Святіший Отець велів скликати загальну конгрегацію усіх присутніх кардиналів (33) в суботу, 23 грудня 1595 p., до Ватиканської Залі Константина для свідчення і прийняття присяги та ісповіді віри єпископів-делегатів Київської Митрополії. Учасниками були ще численні церковні достойники й державні представники.
Формальний ритуал урочистого довершення цього акту відбувся повною урочистістю римського церемоніялу, і на цю пам’ятку Папа наказав вибити пропам’ятну медаль та видав окрему буллю «Магнус домінус ет лаудабіліс німіс», сповіщаючи всьому світу про цю подію. В додатку Папа Климент VIII окремої декретом «Бенедіктус сіт пастор Ілле бонус» від 7 лютого 1596 року, звернувся до митрополита Михайла Рагози, щоб він скликав усіх єпископів Київської Митрополії на окремий синод для офіційного одобрення цього діла та його торжественного проголошення всім вірним митрополії.
Вибрані єпископи-делегати, Іпатій Потій і Кирило Терлецький, не скоро покидали Рим, але своєю настирливістю добилися ще того, що 23 лютого 1596 р. Святіший Отець Климентій VIII окремим декретом «Децет Романум Понтіфіцем» («Годиться Римському Архиєреєві» ) визнав самоуправність нашої Церкви. Треба ствердити, що цього декрету (наскільки відомо) ніхто не анулював і він правно дійсний по сьогодні.
Залишилося ще торжеств енне проголошення цього привернення церковного єднання, а воно відбулося на окремому синоді Київської Митрополії, що був скликаний до міста Берестя на 6-10 жовтня (16-20 за н.ст.) 1596 року. Перед самим синодом два єпископи, Львівський і Перемишльський (під пресією найбагатшого і найбільш впливового українського магната, князя Константина Острозького, до речі, одного з ініціяторів поєднання) відтягнули свою ранішу згоду, стали з ним в опозицію і причинилися до розколу синоду на два табори: тих, що були за поєднання, і тих, що стали проти поєднання. Проунійне крило продовжувало наради в катедральній церкві св. Николая, а антиунійне крило в забудованнях князя Острозького. Обидва синоди проголосили один одного неправосильним, обидва кинули на себе клятву.
Проунійне крило під проводом митрополита, шістьох єпископів, трьох монаших архимандритів, частини шляхти, духовенства, вірних та в присутності представників Римської Церкви і польської держави торжественно проголосили церковне привернення поєднання Православної Церкви Київської Митрополії з Римським Престолом.
Було це привернення єдности з римським проводом Вселенської Церкви, а не унія з Латинською Церквою. Будь-який обрядовий уніформізм був для нашої ієрархії немислимий і протиприродний, бо ж саме обряд в умах нашого народу уважався тотожністю Церкви.
Ось так приблизно виглядає сконденсований зразок берестейської події з 1595-1596 років.
Ця подія є дуже важною в історії нашого народу, бо поперше: незаперечним лишився факт привернення церковного поєднання з Римським Престолом, за яким Київська Митрополія формально і канонічно (хоч не в цілості) стала частиною Вселенської Католицької Церкви і, подруге — ця подія, як ніяка інша, викликала найбільшу та найдовше тривалу внутрішню боротьбу, яка поділила наш народ на два табори, що залишились посьогодні: на католиків і православних.
Багато про цю подію писалося і говорилося, по-різному і всіляко її пояснювали на протязі вже чотирьох сторіч. В більшості це були полемічні писання противних собі сторін і дії гострого взаємного поборювання, які творили ворожнечу, недовір’я, брак пошани, обвинувачення у зраді тощо. Все це витворювало атмосферу, яка ніяк не сприяла національній єдності. На жаль, ще й сьогодні загал наших вірних дуже мало про цю подію знає, як теж про її причини, умови поєднання і наслідки. Ці й багато інших питань потребують кращої обізнаности, осмислення і розуміння, якщо бажаємо як слід належно і корисно відзначити 400-річні роковини. Хтось сказав, що незнання — це найбільший ворог людини і воно справді так мається. Недаром серед такого невігластва натворилося всіляких прерізних версій і упереджень, здебільша стереотипних узагальнень і ворожих самій ідеї церковного поєднання, як ось:
Що Берестейська Унія — це зрада батьківської православної віри.
Що її творці — це єпископи-апостати, які керувалися тільки особистими користями.
Що це польська і єзуїтська інтрига для латинізації і польонізації вірних нашої Церкви.
Що це ізольований галицький феномен тощо.
Очевидно всі вище згадані опрокинення є безпідставні.
На жаль, справа Унії досьогодні ще не як слід належно опрацьована в історії нашого народу. Звичайно маємо дві версії, залежно по якій стороні її автор, хоч треба завважити, що повно об’єктивної історії таки не найти. Треба також завважити, що багато від’ємних поглядів появилося навіть і в наших істориків під впливом безкритично прийнятих московських джерел.
Приємним і потішаючим одначе є те, що новітні історіографи не обмежуються до джерел, тенденційно звужених московськими і фанатико-православними істориками, але стараються використати чим раз більше доступні джерела нашої історії і традиції і таким чином поглибити знання в дусі правди.
Визначний церковний мистецтвознавець і історик д-р Дмитро Степовик, хоч сам православний, він же професор Духовної Православної Академії в Києві, пише: «Багатовікова традиція малювати наслідки Берестейської Унії тільки в чорних барвах виробила в умах деяких учених і діячів Церкви справжній «антиберестейський синдром».
Отже, не можна нам залишатися невіжами, а треба пізнати нашу минувшину. Кажуть, хто не знає свого минулого, не вартий і майбутнього. Йдеться тут про нашу тисячолітню церковну традицію, що нас єднає духово з нашими предками й прийдешніми поколіннями. «Пам’ятайте, що нарід, який не знає або згубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з землі» (Завіщання Патріярха Йосифа). Тож з перспективи 400 років треба нам хоч в загальних рисах пізнати генезу цієї події, пізнати її основні начала, наслідки, правні зобов’язання, а також наші завдання під цю пору. Хай отже рік, який стелиться перед нами, стане також часом нашої духовної підготовки для належного пізнання так важної події нашої історії і тим самим кращого розуміння нашої ідентичності!
Щоб хоч дещо краще зорієнтуватися в курсі справи, киньмо коротенько оком в історію.
Наші предки прийняли Христову віру 988 p., яка була одна і неподільна як в Західній, так і в Східній Церквах. 1000-ліття цієї події ми святкували перед семи роками.
До постійного розколу дотепер одної Святої Соборної і Апостольської Церкви прийшлося в 1054 р. в Константинополі (66 років після охрещення Руси), коли Патріярх Керулярій і висланий кардинал-представник римського папи Лева IX Гумберт в розгарі диспутійних емоцій кинули на себе анатему. Київська Митрополія, як духовна дочка патріярхії Царгороду, пішла за повеліням своєї духовної влади, хоч, втішаючись правом самоуправи, ніколи офіційно не зривала зносин з Римським Престолом, а її митрополити два рази були учасниками унійних спроб привернення поєднання. (Митрополит Петро Акерович на Ліонському Соборі 1245 р. і митрополит Ізидор на Флорентійському Соборі 1439 року).
12, 13 і 14 століття приносять нашому народові великі зміни. Княжі міжусобиці, монгольсько-татарські нашестя пустошать духовне і політичне життя княжої держави. Наші землі правобережної України переходять під панування Литовсько-Польської держави і римо-католицьку пресію, а північно-східні терени під московщину, яка починає формуватися з татаро-монгольського гнізда, скоро зростає в силу, усамостійнюється в окремій митрополії і в 1589 р. творить Московську Патріярхію.
На світовій арені (на сході) мусульмани 1453 р. здобувають Царгород і кладуть кінець Візантійській імперії. Патріярх тратить свободу дії і стає безправним підданим турецьких султанів. Наша Церква втрачає постійний духовний корм і провід.
В 16 ст. на Заході постає протестантський рух, який до основ струшує Католицькою Церквою і яка в процесі оборони т. зв. контра-реформації творить екстремну централізацію влади і уніформізм. На жаль, деякі аспекти цієї централізації і уніформізму (Тридентського Собору) практикується ще й по сьогодні, не зважаючи на спроби ІІ Ватиканського Собору хоч в дечому пристосуватися до потреб 20 століття.
Україна, втративши свій державницький статус, стала м’ячем гри політичних сил і експансивних амбіцій наших сусідів. У висліді Київська Митрополія, яка силою обставин стала також ерзацом державности для свого народу, дуже й дуже занепала. Задля безвладности царгородських патріярхів митрополити стали залежні від світської влади Польсько-Литовської держави. При митрополитові залишилося тільки право святити номінованих королем кандидатів на єпископа, якими часто були світські люди, без богословського знання, а тільки задля королівської протекції і суми заплачених грошей. Це були т. зв. «церковні хліби», а давали їх кому хотіли, звичайно за заслуги політичні й мілітарні. Нічого дивного, що на єпископські престоли попадали люди, зовсім негідні, неуки, а то й цілком не моральні. Єпископи, купивши за великі гроші такі почесті, старалися відзискати ці гроші через продання церковних дібр, загарбання манастирських маєтків і роздавання парафій негідним священикам, вони жили неморально. Ясно, що при таких обставинах не могло високо стояти рядове духовенство, світське і монаше. Головною прикметою такого духовенства була груба темнота, відсутність загальної освіти і незнання елементарних правд віри, якої вони мали вчити інших. В додатку тут різко проявився шовінізм та наступ польської держави через перетягання на римо-католицизм, що з часом провадило до ополячення.
Велика частина української аристократії і шляхти, замість двигати долю своєї Церкви і їй помагати, йшла дорогою найменшого опору, почала її покидати, бо хотіла втішатися привілеями польських магнатів і їм набридла темнота духовенства, брак заспокоєння релігійних і духовних потреб. Наші шляхетські роди спочатку завзято боронили православ’я, скоро втратили інтерес, а ставши польськими магнатами, стали завзятими гонителями православної віри ще далеко до Берестейського Синоду.
Найновіші студії документально устійнюють, що основним поштовхом Берестейської Унії було бажання єпископів двигнути Українську Церкву з жахливого упадку.
Українська Церква найшлася, так би мовити, в трикутнику духовного нидіння і повільної смерти, поміж римо-католицьким месіянізмом Польщі й православним єдиновірством Росії, яких імперські й колоніяльні інтереси саме тут схрещувалися, а далекий духовний центр Церкви-матері в Царгороді став паралітиком в руках мусульманів.
Залишалося або златинізуватися в римо-католицькому уніформізмі й ополячитися або втопитися в московському православ’ї і зрусифікуватися. Так чи інакше — тратити свою віковічну духовну спадщину, свою ідентичність, стати безбатченками.
Серед такого, здавалося б, безвиглядного положення владики нашої Церкви таки побачили світло ще одного рятунку, а це — привернути єдність з Римським Престолом, Апостольським центром, який єднає всіх в любові без уваги на культурні різниці і без амбіцій територіяльних експансій, єдність, яка існувала в часі приходу християнства в Україну за князя Володимира. Ось такі були головні причини процесу привернення поєднання з Римським Престолом. Подібним шляхом пішла Мукачівська єпархія нашого Закарпаття під володінням Мадярщини 1646 року, через т. зв. Ужгородське привернення єдности.
Різними шляхами пішли в мандрівку обидві гілки одної колись Київської Митрополії. Після розпаду Польщі з кінцем 18 ст. більшість українських земель опинилися під владою Російської імперії. З’єдинена Церква збереглася тільки на тих землях, якими заволоділа Австро-Угорщина, де також пережила коротку добу світлого відродження під проводом своїх духових титанів — митрополита А. Шептицького і його послідовника Йосифа Сліпого. Після Другої світової війни вона впала жертвою російсько-комуністичного переслідування і в 1946 р. офіційно перестала існувати, а неофіційно перейшла в катакомби. Після 40 років тяжкого переслідування, поранена фізично й духово, за промислом Божим, ця наша з’єдинена (Католицька) Церква вийшла до оновленого життя.
Нез’єдинена (Православна) Церква недовго після договору в Переяславі була підпорядкована Московській Церкві і як така перестала існувати, потонувши в російському православ’ї. І хоч тут і там виринали самостійницькі прояви, вони були жорстоко нищені або монопольовані Москвою згідно з давнім римським принципом: «Поділяй і володій». Не припадок це, що сьогодні навіть у вільному Києві вільної України є аж три Патріярхи УПЦеркви.
