(Виголошена доповідь на науковій Конференції УКПО в Ноттінггамі, 4.11.1995)
Як у всякій доповіді, так і в цій, потрібний вступ, щоб приготовити слухача до поставленої теми. В нашій ситуації у т.зв. мирянському питанні є чималі труднощі про саме становище наших українських мирян в нашій Церкві, їх організованість і позицію в апостоляті і діяльності серед нашого народу — на еміграції і в Україні. Ми часто звемо наше питання про мирян «мирянським рухом», і це було, і є ще явищем в цілій Вселенській Церкві, а зараз, по II Ватиканськім Соборі цей Рух був великою проблемою в Церкві. Варто бодай загально пригадати, що значить в такім випадку слово «Рух». То ряд актів і організованих подій, поставлених для означених цілей, які ставить собі група зорганізованих людей. Явище рухів у житті людей є відоме і позитивне, бо постають вони під впливом якоїсь кризи чи іншої потреби суспільного чи культурного життя людей. Є «рухи» і в Церкві. Нагадаймо літургічний рух, місійний рух, жіночий рух (сьогодні!), харизматичні рухи, робітничий рух і інші.
Наш мирянський рух у вселенському значенні виник, постав та існує в дуже нескристалізованій формі серед численних труднощів, незнання, браку оформлення, еклезіяльних основ, справжньої ідеології. Ці труднощі були і є так великі, що можна квестіонувати, яким справді є наш мирянський рух і яка є його діяльність серед поважних критичних завдань нашої Церкви на чужині і тепер в Україні. Про його потребу ніколи не було сумнівів, бо в дуже вузьких і різних формах він всюди по наших поселеннях організувався, а у формі сучасній по Першій і по Другій світовій війні його завзятим промотором й ініціятором був Преосвященний Іван Бучко (Католицька Акція, Християнський Рух).
Другий Ватиканський Собор, що відбувся тому тридцять років, вперше в історії Церкви виразно вказав, якою є роля мирян у Церкві, ким вони є і яке їхнє місце у передачі спасенного Христового діла для цілого світу. Декрет Собору, пособорові поучення папів і єпископів цю науку Собору розвинули, закріпили і привернули богословською мовою і практично справжнє місце мирян у Христовій Церкві, яке в історії століттями було притемнене, невиразне, призабуте, а то й викривлене історичними вітрами. Наші часи з різними кризами, немов змусили Вчительську Власть Церкви і богословів віднайти і відновити згублені позиції у питанні відповідальностей мирян у житті Церкви. Це відноситься не тільки до Мирян нашої Церкви, а до Мирян цілої Церкви. Треба було по просту віднайти мирян у Церкві, і теперішній папа це знаменито ілюструє у своїй енцикліці «Христові вірні — Миряни» зараз на початку образом господаря виноградника, який вийшов на базар зранку і побачив робітників, які чекали, щоб хтось їх найняв і післав до праці.
Господар виноградника, розказує Христос у притчі, повторив це чотири рази в часі дня і до останньої групи, коли вже кінчився день, просто сказав: «Чого тут стоїте весь день бездільно, ідіть у мій виноградник!» (Мт. 20, 7). 1 папа каже про цей поклик до праці у Христовім винограднику: «Поклик не відноситься тільки до пастирів, священиків, монахів і монахинь, але поширюється до всіх — теж і вірні миряни є особисто покликані Господом, від якого одержують післанництво (місію) для Церкви і для світу» (ХВМ ч. 2). І добавляє з історії слова папи Григорія Великого (590-604), — папа, що вислав був місіонерів до Англії в часі, коли почалось навернення Европи і треба було багато рук до праці: «Дивіться на свій спосіб життя, дорогі браття, і провірте, чи ви є робітниками Господа. Кожний з вас нехай оцінить, що він робить, і погляне, чи працює у винограднику Господа» (Там само. ч. 2).
То слова до Мирян в наші часи. В добрі, може, і недавні часи вистачали руки єпископів, священиків і монахів у цій праці. Тому і створилась та думка, опінія враз із звичкою, що Христове діло спасення подають тільки окремі люди, до цього окремо покликані і призначені. Очевидно, Собор розрізняє різні служіння в Церкві і окремим зовсім є служіння тих, що отримали св. Тайну священства і монашу схиму, але і до мирян «належать деякі окреміші справи» (СН ч. 30), які є їхніми священичими відповідальностями, як членів усього Народу Божого силою їхнього хрещення і Миропомазання. І Собор каже: «Бо священні пастирі ясно знають, скільки мирян співдіють на благо цілої Церкви. Знають бо пастирі, що вони поставлені Христом не на те, щоб цілу спасительну місію Церкви в світі несли виключно самі, але їх світла служба полягає в тому, щоб так пасти віруючих, а їх служіння і дарування так признавати, щоб усі, кожний у свій питомий спосіб, співпрацювали однодушно в спільному ділі» (СН ч. 30). І додав Собор, щоб не було сумніву, що та співпраця мирян відноситься справді до участи у спасеннім ділі Христа, бо вони (миряни), «ставши втіленими в Христа через хрещення, стали народом Божим та беруть участь в Христовій священичій, пророчій та царській службі, виконують свою частку місії цілого християнського народу в Церкві та в світі» (СН ч. 31),
Цю свою окрему службу в Церкві миряни виконують як ті, що мають зі своєї природи, як миряни, характер питомий їм світський, живуть немов ближче світу і серед гущі світових діл, речей та справ, серед громадських, політичних, культурних, сімейних проблем, можуть впливати на них впрост по-Божому для будови Божого Царства (СН ч. 31). Це все слова Собору, які майже не потребують пояснення чи доповнень. Коротко: миряни потрібні у післанництві і спасенному ділі Церкви і мають прийти з поміччю священним особам у їхній праці відповідно до свого місця у світі і своїх дарувань. Миряни є в Церкві, є Церквою і мають діяти в Церкві, бо вони мають бути активними членами в Церкві. То візія Церкви XX століття, базована — не новостворена — на історичнім самопізнанні Церкви і свідомості відповідальностей в новому світі перед третім тисячоліттям.
Христос вчив з фактів життя, і прикладом цього є його притчі. Життя вчить дальше чи пригадує про свої вимоги, потреби, як тії робітники своїм чеканням, щоб хтось їх найняв. У нашій історії ми мали чимало прикладів, коли мирянин чекав на працю, коли до цього була велика потреба. То був недавно час, коли наша Церква була в катакомбах, історично і фактично немов розгромлена. Ієрархія була вся ув’язнена, священики зі зв’язаними руками і замкненими устами, у кайданах, тобто без свободи руху, монахи розігнані — Церква немов заніміла, жива, але спаралізована. Хто був Церквою, що жила й існувала, даючи про те свідчення, що вона не зліквідована, що вона існує? Єдино миряни! Коли тому пару років у Римі був з’їзд представників Світового Конгресу Мирян (усіх народів), цю думку я дав інж. Колодчинові, щоб її перед конгресом поставив, як могла існувати й діяти Церква в Україні і в СССР силою дуже обмеженою і скованою тільки самих мирян. Це великий історичний факт в історії Христової Церкви. І наші історики (миряни!) збирають факти того дивного нашого існування і дії в катакомбах. Півсторіччя майже український мирянин в чинний спосіб брав участь у Христовій священичій, пророчій і царській службі чи іншими словами: у священичім, вчительськім і пастирськім служінні, організуючи спільні моління-богослужби без священиків, проповідуючи перед слідчими чи зеками, чи свідчення життя серед атеїстичного моря, а то й словами правди Христової з різною службою там, де Христос був потрібний. (Таке було також на початках нашого поселення у пралісах Бразілії).
На еміграції по ІІ Ватиканськім Соборі ми могли готовитись в прерізний спосіб, і по сталінських часах, як миряни, ми могли йти з поміччю до тих жорстоких і ненормальних ситуацій в СССР. Нагадаймо, що тільки миряни могли легше поїхати в СССР і перевозити туди св. Письмо (один примірник), молитовники (які там залишали) іконки, матеріяли на ризи чи і якусь літературу, так потрібну там. Скільки разів тієї помочі було дано руками мирян! Не могло воно бути все зорганізовано і не мало все форм організованості! з різних причин. Допомогу нашим втікачам по таборах в Німеччині по Другій світовій війні організовували Церква і організовані миряни в Америці. Мали ми тоді зорганізоване мирянство по різних поселеннях, але дуже часто, в більшості, то були скромні малі Братства старих форм для духовних і аскетичних цілей (часто в минулому навіть духовні особи-священики звали їх «свічковими Братствами»…). В нас мало було свідомости про потребу акції місійної, харитативної, катехитичної, літургічної, акції з участю Церкви в політичному житті, щоб йому давати християнський напрям і засади. Були спроби організувати Католицьку Акцію на західні зразки, по невдачі створено Християнський Рух — Товариство з нашим рідним духом, і ентузіястом таких починів був Владика Іван Бучко. Все це було для потреб нашої еміграції по різних поселеннях. З різних і багатьох причин цей добрий почин не здійснився або здійснився дуже анемічно і згодом заник.
У нас, як і на Заході теж, єпископи боялись мирянських організацій, не знаходили відповідних людей для їхнього проводу, не легко було створити межу і співпрацю з політичними партіями держави. Сумним прикладом є сьогодні Церква в Італії, яка своєю співпрацею на політичному полі з партією «Демокрація Крістіяна» скінчилась прямо скандально через велику корупцію у цій партії до тієї міри, що зникла і сама партія, і Церква не має засобу дії на політичне життя Італії. В Еспанії постала сильна мирянська організація релігійного характеру «Опус Деі», яка натрапила на труднощі з ієрархією, їх ще вона долає, але є дуже сильною мирянською організацією, яка має великі впливи. Ми на еміграції могли тільки приглядатися і міркувати, що можна б створити нам, щоб співдіяти разом з єпископами і бути церковною силою в нашім суспільнім, громадськім, культурнім і політичнім житті. Ми думали про все, але не думали, що Україна в якомусь невідомому моменті потребуватиме помочі мирян на своїм шляху до свободи, а потім у праці над відбудовою держави. Ми нічого в тому напрямі не зробили. Державні народи Заходу такі мирянські організації створили, і це була велика допомога для Церкви. Наша Церква в двадцятому столітті серед прерізних труднощів на таку річ не спромоглася, і ми поза парафіяльні стереотипні братства без майже ніякої діяльности не можемо Україні в тяжкі хвилини її життя якусь поміч дати. До ілюстрації такого стану я ще прийду при помочі статистики.
По приїзді Блаженнішого Йосифа на волю праця мирян почала набирати організованих форм з різними цілями, між ними основна рятувати нашу Церкву перед прямо несамовитою небезпекою, яку створила російська православна патріярхія — ліквідацію нашої Церкви при помочі спритної «самоліквідації» до тієї міри, що близько перед «перестройкою» могли архиєреї тієї патріярхії твердити: Греко-католицької Церкви в Україні і в СССР нема. Вона легально самозліквідувалась на т.зв. «соборі» у Львові. На Заході вона вигибає, теж «самоліквідується». То говорилось ясно, голосно і виразно, і глашатаї такої «новини» чулись дуже ніяково, коли на вершку «перестройки» наша Церква вийшла з ентузіязмом на денне світло з домаганням волі, прав і дії для добра душ і народу.
В часі переслідування у катакомбах, як було сказано, наша Церква існувала, дякуючи мирянам, хоч не було ієрархії і священство було здесятковане, розсипане по тундрах. На чолі з Блаженнішим Йосифом на еміграції почався рух за патріярхат його славною промовою в часі Ватіканського Собору. То була заява, що ми існуємо. Вся дальше діяльність теж була для доказу, що наша Церква існує і має право на рівність з іншими патріярхальними Церквами, які, на жаль, вимагають, щоб викреслити її зі списка помісних Церков Вселенської Церкви. Багато споміж нас не бачили цього і не бачать дальше, хоч в Україні це без труду зрозуміли серед своїх терпінь і там створився сильний фермент, у висліді якого ми маємо аж трьох патріярхів з четвертим у Москві з його сильною агресивністю. Не диво тому, що більша частина нашого мирянства станула по стороні тієї нашої самооборони. На жаль, тут саме великою перешкодою стануло наше незнання своєї історії, прав, завдань, а головно браку тієї організованості! і спільної праці з владиками чи спільної праці владик з мирянами. Сповнилося наше історичне нещастя, яке описав Мазепа у своїй пісні, що «не в один гуж тягнемо»… Ми гірко і гостро поділилися, до старих поділів прилучились нові, а для загоєння розтятих ран, створених розбиттям щілин, немає проводу і ми кидаємось одні на одних з оскарженнями, хто винен. Мала притча може помогла б: когось важко покалічено у випадку, він гине від кровотечі, а присутні сваряться між собою, хто провинив у випадку, і думають врешті, які штани натягнути на нещасного замість скривавлених, замість того, щоб вже везти хворого до лікаря, який єдино знає, що робити з тими ранами і пошкодженнями.
Чому я згадав про рух за патріярхат в нашій Церкві? Цей рух створив сумний конфлікт між мирянами і нашою ієрархією і тим поставив собі у своїй діяльності велику перешкоду в нашій дійсності. Якщо дальша сьогоднішня діяльність наших мирян не є на висоті своїх завдань і можливостей, то тільки тому, що миряни опинились осторонь ієрархії, не знайшли з ними не лише спільної мови, але не спромоглись разом, як це діється в світі сьогодні, сісти до столу до спільного діялогу. Поділили себе муром, а поділена сила ніколи не буде мати повної і потрібної сили. УПСО властиво не є визнане нашим єпископатом. Толероване. Це могла б бути окрема тема до роздуми, але згадую про те тільки тому, щоб вказати на трудність, яка виникла у діяльності наших мирян. На еміграції цього дуже не помічалось, бо наша Церква могла діяти виключно руками ієрархії, священиків і монахів і до цього привикли ми всі так, що не бачили потреби спільної або й окремої мирянської дії серед стільки проблем, і то пекучих, у яких поміч мирян була би незвичайно корисною. Миряни були потрібні і на еміграції, але ми жили між собою відчужені, жили старими ідеями, що в Церкві діє тільки клир, миряни не старались «впроситись» у спільну дію, ми мали якийсь страх одні перед одними (миряни — духовенство), а ще часто ми не хотіли допустити до спільної дії, щоб може і не поділитись успіхами, компетенціями, завданями. Дуже немила ситуація через комплекси в нас усіх. А основною причиною було те, що Церква не виховала мирян. Вони жили тільки з трьома завданнями: молитись, слухати і давати гроші. То було скрізь, і на Заході теж, і тому скрізь є ті самі труднощі і направа іде різними темпами, залежно від християнської дозрілости у мирян, яка в нас з вини ніякого духовного проводу є найнижча.
Такими пекучими справами серед нас були виховання молоді, шкільництво, асиміляція, громадське життя. Церква йшла своєю дорогою, миряни йшли своєю дорогою в різних громадських організаціях, і сили були поділені. Одні одних потребували і послабленими силами не здобули бажаного і потрібного і сьогодні себе взаємно оскаржуємо. Той поділ у суспільному житті в Европі дуже давній, і йому вже півтисячі років, коли Церква допустила до цього поділу, віддалюючи свою діяльність від життя, ізолюючись. Ми це бачимо тепер в Україні: маємо гарні церковці, на горбах окружені липами, як віночком, але все те церкви маленькі, що ледве поміщують третину громади (навіть Юр у Львові, чому ж він такий малий, як соборна церква…), ризниця така все маленька, що помістить найбільше три особи і використати її для навчання катехизи — годі, мати місце на добудову якогось дому, де б можна зібрати громаду, молоді — нема. Сам церковний будинок тільки для духовних «культових» цілей. То вислід нашої матеріяльної вбогости з минулого. Не диво, що в XIX столітті кинулись до організації читалень «Просвіти» і що щаслива була громада, коли це робив священик, а коли робили це миряни радикали-соціялісти чи інші антиклирикали і ось — маємо овоч поділу сил і згублення великих цілей без спільної праці і журби. Ми поділились давно і з цим поділом хотіли жити і в XX столітті.
Я пригадую, коли хотів я організувати катехитичний курс для мирян, щоб вони могли зайнятись релігійним вихованням у наших суботніх школах і парафіях, я натрапив на великі труднощі, щоб це почати, а зі сторони священиків годі було одержати співпрацю у цім важнім ділі, яке мало бути поміччю для них. По трьох курсах вони без піддержки перервались. Це тут, на брітійському терені. Коли «перестройка» була вже в розгарі і бачилось, що в Україні буде можливість свобідного релігійного виховання, я заплянував у березні 1990 р. в Югославії катехитичний курс для мирян і духовних осіб з України. Все було приготоване, і знову труднощі прийшли зі сторони духовних осіб в Югославії і від деяких монахинь з України. Курс не здійснився. Але потім ідею підхопили Сестри Служебниці, і сьогодні ці курси дали вже благословенні овочі і стали динамічними. Катехити-миряни, хоч з неповним знаням і вишколом, є великою поміччю для Церкви, а головно священиків і монахів у релігійному вихованні. Про це треба буде подати колись обширний нарис, як приклад нашого внутрішнього поділу в Церкві на «ми» і «вони». Острах перед Братствами мирян почався у нас уже в шістнадцятому столітті і триває з обопільними оскаржуваннями по сьогодні. Ніхто не береться цього оздоровити в нас помимо великих директив і наук у тому питанні про мирян на Другому Ватіканському Соборі. Здається, це найбільш занедбана ділянка в нашій Церкві, помимо доброї волі в багатьох і приклад папської енцикліки про мирян-робітників без праці є аж занадто велемовний… Що робимо ми в цім напрямі серед великих потреб в Україні? (Погляньмо тепер в 400-ліття на 26 точку т.зв. артикулів Унії).
Ми на еміграції, як миряни, не готовились до цього, щоб зразу по відзисканні волі могли станути до праці у релігійному вихованні. Це діло першої ваги. Миряни-катехити у Західній Церкві сповняють великий обов’язок. У нас це була нечувана річ. І ми не бачили, що священики не могли це сповнити відповідно до вимог, бо було їх обмаль і погружені були вони в своїй душпастирські праці. Ми мали серед молодого покоління вже чимало вчителів і вчительок, які виховані в католицьких школах, могли без великого труду доповнювати свої знання в ділі катехизи. Ми могли подбати про сучасні підручники катехизи в українській мові перекладами і з приходом волі могли б такою літературою йти назустріч потреб в Україні. Ми почали робити це щойно в тих останніх чотирьох роках. Миряни могли дати цьому ініціятиву. Ми жили без візій, без реалізму. Другий Ватіканський Собор і на цім пункті для нас був мовчазний. Були старання у формі мирянських конференцій, дуже нечисленних, була скромна мирянська література, на щастя, був і існує мирянський журнал «Патріярхат», але те все було замало, і сьогодні миряни для України можуть дати і дають дуже мало. Миряни різних сект є куди активніші. І головним лихом, повторяю, є те, що між організованим мирянством і ієрархією нема контакту, ні співжиття, а про співпрацю годі думати. Це є зле, і це повинен конечно направити майбутній наш Собор. Як він цього не зробить, ми останемось дальше в дев’ятнадцятому столітті. Це є зле.
Конституція «Про Церкву» гарним стилем робить майже докір усім єпископам передсоборового мислення: «Бо священні пастирі добре знають, скільки миряни вкладають на благо цілої Церкви»… (СН ч. 30). Чому ж їх праці не використати, чому не згадати про їхній обов’язок праці в Церкві. Чому ж собі їх не виховати? Думаю, що тут нема ніякої злоби, але покутують давні поняття про мирян у Церкві, а зі сторони мирян немає свідомості свого місця в Церкві і своїх важних відповідальностей. А зокрема нема старань, щоб те відчуження зліквідувати, упередження одних і других усунути. Не хочемо діяти разом. А потреби кличуть майже розпачливо. Різні секти своїми проповідниками працюють дуже інтенсивно, і всі вони миряни. Можна подивляти їхніх проповідників, добре вишколених, які живуть словом Божим. Чом) ми не можемо таких мати? Митрополит Сулик казав: «Ми не можемо діяти один без одного чи один проти одного, бо ми потребуємо один одного».
Ватиканський Собор лишив якийсь вплив на нашу Церкву. Цей вплив не легко описати, бо він хитається між двома екстремами: одні казали і кажуть ще, що краще, щоб Собор був не відбувся (казали це поважні духовні особи, кажуть і в Україні дехто), інші уважають, що той Собор відноситься тільки до Західньої латинської Церкви, ще інші хотіли б його стосувати вповні у латинськім стилі. Найбільше уваги отримав Декрет про Східні Церкви у нас, хоч практично стосуємо його мало, і створив він у нас чимало конфліктів. Треба признати, що Декрет про Мирян найшов свій відгук принаймні на Синоді наших Владик 29 вересня до 4 жовтня 1969 р. Варто три важні постанови того Синоду вповноті запитувати і для історичної справедливості!, і для пригадки, бо багато в нас речей забувається. Ось цитата трьох постанов того Синоду:
«32. Архиєпископський Синод висловлює признання нашим церковним і громадським товариствам, організаціям і установам мирян, які в дусі християнського апостоляту беруть активну участь у праці Української Католицької Церкви та посвячують для неї свої найкращі сили.
Все ж таки, щоб краще відповісти сучасним потребам нашої Церкви, Архиєпископський Синод поручає всім товариствам, організаціям і установам присвятити ще більше уваги апостольським, національним, суспільним і виховним питанням нашої української спільноти. В цьому повинні активно помагати і стояти в передових рядах духовні отці і чернечі мужеські згромадження.
Всі ті товариства, організації і установи, оперті на епархіяльній основі, повинні через своїх представників входити до Головної Ради українських католицьких мирян, яка має чим скоріше себе уконститутувати».
Стиль, термінологія дуже, неясні і загальні, але все таки говориться про участь мирян у праці Церкви. Говориться про встановлення Головної Ради Мирян для координації праці всіх і численних мирянських товариств (виглядає — громадських і церковних), але навряд чи вона (Рада) постала та існувала. Пізніше призначений був один Владика, як і для інших справ нашого життя на чужині, для питання Мирян. Яка була його діяльність, як боронив він на Синоді справи організованості мирян і їхньої участи в апостоляті Церкви – невідомо. На Конгресі Мирян в 1992 р. в Римі о. І. Шевців ще апелював, щоб створити Світову Раду Мирян…
Було б корисно, коли б хто написав солідну працю про наш мирянський Рух у світлі постанов Другого Ватіканського Собору, поки ще є свіжа пам’ять в нас, бо, як бачиться з цитати, не багато в нас хроніки записали, а чимало інформації! — об’єктивних і необ’єктивних є розсипані по багатьох газетах, які не все можуть бути джерелом для історика. Були наукові Конференції Мирян, які торкали пекучі справи мирянської організованості! і діяльности. І їх треба б пригадати.
І ще одна увага. Конституція «Про Церкву» цікаво поставила побіч дві глави: третю про єпископів і зараз четверту про мирян. То не припадок. До обов’язків ієрархії додана співпраця мирян! У нас розділили б якнайдальше. Скінчім з відчуженням таких важних двох частин Божого Люду — духовенством і мирянами! Виглядає, Владики цього бажають. Ось слова Митрополита Сулика з 1982 p.: «Моїм гарячим бажаням, я думаю, що й других наших владик є, щоб мирянське об’єднання стало дійсно репрезентативним речником українських католицьких мирян усієї нашої Церкви на поселеннях».
(Далі буде)
