Український вислів «собор» і грецький «синод» означають це саме — збори, однак у сучасній церковній термінології надається їм відмінне значення. Собор — це зібрання всієї самоуправної Церкви для полагодження справ більшої ваги, особливо для належного укладення форм і способів душпастирювання, а також церковної дисципліни відповідно до існуючих обставин часу (Кодекс канонів Східніх Церков, 1990 року, кан. 140). На собор треба скликати всіх єпископів, голов чернечих об’єднань, ректорів католицьких університетів і духовних семінарій, а з кожної єпархії має бути делегований один священик, один чернець і два миряни (там же, кан. 143). Такий широкий збір повинен скликатися принаймні раз на п’ять років (кан. 141).
Натомість у синоді самоуправної Церкви беруть участь виключно всі висвячені єпископи цієї Церкви і тільки вони, де б не були поставлені (кан. 102), Канонічне законодавство передбачає, що синод єпископів повинен скликатися щорічно (кан. 106).
Існує ще вужчий збір єпископату, постійний синод, який складається з голови самоуправної Церкви та чотирьох єпископів, призначених на п’ятиріччя (кан. 115) і який є властиво частиною курії патріярха чи верховного архиєпископа. Тому то постійний синод повинен скликатися принаймні двічі на рік (кан. 120) для вирішення актуальних справ.
Другий Ватиканський Собор у «Декреті про Східні Католицькі Церкви» (точка 9) ствердив, що голови самоуправних Церков із своїми синодами становлять вищу інстанцію для всякого рода справ, включно з правом створення нових єпархій та іменування єпископів у межах своєї території. Новий кодекс Східніх Церков (кан. 110) ще й додає, що виключно до синоду єпископів належить видавати закони для всієї самоуправної Церкви. Хоч цей же Кодекс визначає (у кан. 140), що собор є дорадчим зібранням всієї самоуправної Церкви, однак зараз у цім же каноні стверджує, що скликається собор для полагодження справ більшої ваги. Ото ж, помимо свого дорадчого характеру, авторитет собору набирає більшої ваги від вузького синод) самих тільки єпископів, стає немов ще вищою інстанцією самоуправної Церкви. У соборі заступлені всі частини Церкви, не тільки ієрархія, але теж священство, чернецтво й миряни з усіх єпархій. Чисельно на соборі є більша участь священиків і мирян, ніж єпископів. Тому «дорадчі» постанови собору, основані на такій широкій репрезентації Церкви, є дуже вагомими для синоду єпископів, коли ієрархії доводиться видавати закони для всієї самоуправної Церкви.
Тому то перед виїздом до Риму в 1595 році екзарх Кирило Терлецький та єпископ Іпатій Потій домагалися скликати спершу собор Київської Церкви, щоб рішення отців Берестейських синодів скріпити авторитетом усіх верств самоуправної Церкви. Тодішня державна влада, побоюючись такого наглядного вияву суверенности Київської Церкви, не дозволила на собор. Дальший розвиток подій був такий трагічний, що дотепер уся Київська Церква відчуває усі прикрі наслідки.
Зараз наша Київська Церква переживає не менш переломові часи, як 400 років тому. Тож існує неменша конечність, щоб собор усіх верств нашої Церкви авторитетно визначив обсяг її самоуправи в межах сучасних законів Вселенської Церкви. Цей перший собор нашої Київської Церкви в українській державі мав би стати свого роду «конституантою», яка намітила б суверенний розвиток нашої Церкви на майбутнє. Тим то переведення такого собору саме в 400-річчя Берестейського договору є дуже відповідне, але важливість і значення собору для майбутности далеко переступає границі Берестейського ювілею. Тому не конечно зв’язувати намічений собор з ювілейними святкуваннями, які повинні би вже відбуватися. Однак, на жаль, наш церковний провід дотепер не проголосив авторитетно ані програми відзначення 400-річчя Берестейського договору, ані тим паче не поінформував належно досі загал нашої Церкви про намічений собор.
Едмонтонський часопис «Українські вісті» з дати 30 серпня 1995 року помістив на 14-ій сторінці статтю: «Звідомлення з нарад Постійного Синоду Єпископів Української Католицької Церкви про святкування Ювілею Берестейської та Ужгородської Уній» за підписом: + Владика Мирон Дацюк, ЧСВВ.
Перш усього дивно, що про рішення Постійного синоду відносно загально-церковного святкування довідується церковний загал не з офіційного комунікату Постійного синоду чи канцелярії Києво-Галицької митрополії, але з статті не члена того Синоду, поміщеній у льокальнім двотижневику.
Та ще дивнішими є рішення постійного Синоду. У цій статті так і написано:
«Під час нарад Постійного Синоду Єпископів Католицької Церкви відносно святкувань Ювілею Берестейської та Ужгородської Уній, який відбувся у Львові дня 6 липня 1995 року, вирішено, щоб ці святкування розпочати в Римі з участю всіх українських владик ще цього року в днях 16 до 25 листопада. У програму входитиме: а) візита владик у Святішого Отця «ад ліміна»; б) черговий Синод Єпископів Української Католицької Церкви в приміщеннях Ватикану».
Не хочеться вірити, що самі єпископи добровільно вирішили Синод Єпископів Української Церкви відбути поза українськими єпархіями і поза границями української держави. Чи ж польські єпископи хотіли б відбувати свою національну конференцію поза Польщею, а німецька поза Німеччиною? Оправданими були синоди діяспорних єпископів у Ватикані в часі комуністичної домінації України, але тепер які є для цього спонуки? Хіба, щоб легше й скоріше могла Ватиканська курія передавати нашим єпископам свої «поради», що вони мають вирішити, зокрема відносно наміченого собору. Успішніше «дораджувати» безпосередньо, ніж через нунція, хоч він поводиться з нашою Церквою так авторитетно, немов який губернатор колоній. З другого боку, треба признати, що наш єпископат сам трактує нунція як свого зверхника, титулуючи його Блаженнішим. Це титул голови самоуправної Церкви, а не урядовця. Яке б високе становище він не займав, він не є головою самоуправної Церкви, а лише виконавцем волі іншого голови.
Ще більш разючими є рішення цього Постійного синоду про святкування Берестейського ювілею. У цій же статті зараз дальше пишеться:
«Головні святкування в Римі відбудуться в днях 6 до 7 липня 1996 року з участю всіх українських владик та вірних з України і з поселення із такою програмою: а) Молебен у Климентійській залі (місце підписання Унії) дня 6 липня; б) Соборна Архиєрейська св. Літургія в Базилиці св. Петра…»
Ото ж, головне ювілейне святкування епохального рішення єпископату Київської Церкви на синоді в червні 1595 року відбудеться поза тереном Київської Церкви, хоч Господь чудесно кілька років тому звільнив цей терен від атеїстичних репресій.
Головні ювілейні торжества 1000-ліття Київської Церкви сім років тому в Римі були оправдані. Це святкувала діяспора, яка не мала тоді доступу до України. Та й тоді головні святкування в Римі були на терені українського храму Святої Софії, і туди до українського еміграційного собору прибув римський архиєрей. Тепер, за української державності!, будемо відзначувати суверенні рішення нашої східньої Київської Церкви не в нашім українськім храмі, а в латинській базилиці та у ватіканській залі.
До речі, наші владики у ватіканській залі жодної унії не підписували. Після упокорюючих торжеств у тих же залях під кінець 1595 року, щойно по двох місяцях наполегливих зусиль добилися вони 23 лютого 1596 року другого папського декрету «Годиться Римському архиєреєві» з визнанням самоуправи Київської Церкви.
Тим то ювілейні святкування треба зв’язувати або з датою червня 1595 року, коли на Берестейськім Синоді Київська ієрархія для збереження своєї самоуправи оформила в 33 артикулах умовини, «на які потребуємо гарантій або від панів римлян перед тим, поки приступимо до єдности з Римською Церквою», або з датою 23 лютого 1596 року, коли Римський архиєрей у принципі прийняв ці умовини. Ніяк не можна зв’язувати ювілею з датою 23 грудня 1595 року, коли на пишнім торжестві у Ватиканській залі зігноровано Берестейські артикули самоуправи, а київських владик трактовано немов новонавернених єретиків. А вже зовсім самопонижуючим було б зв’язувати 400-літній ювілей з останнім трагічним Берестейським собором у жовтні 1596 року, коли сталось розбиття Київської Церкви. На тому ж сумної пам’яті! соборі господарили властиво латинські єпископи та польські шляхтичі. Чи 400-літній ювілей мав би бути закріпленням тої трагедії?
Під кінець того трагічного Берестейського собору у суботу, 9 (19) жовтня 1596 p., перенесено торжественно Пресвяту Євхаристію з східнього храму св. Миколая до латинського костела Мати Божої. За Найсвятішими Тайнами процесійно пішли східні вірні до латинського костела. Тепер, чотири століття пізніше, зайдуть аж до латинської базиліки.
Чи не буде це промовистим аргументом для наших некатолицьких опонентів, що Берестейська «унія» — це тільки переходовий етап для легшого поступового переведення східніх вірних у Латинську Церкву?
У Звідомленні з нарад Постійного Синоду написано дальше, що «на ці святкування в Римі будуть запрошені всі католицькі Східні Патріярхи, Кардинали, Амбасадори, як також Православні достойники». Чи приймуть це запрошення східні католицькі патріярхи, зокрема такі як мелхітський чи вірменський, які мають високе поняття своєї гідности та східньої індивідуальности, можна сумніватися. А щоб прибули православні достойники вшанувати «унію» і «уніятів» у Ватикані, це зовсім неправдоподібне.
Постійний синод усталив теж календар, починаючи днем 20 квітня 1996 p., окремих ювілейних святкувань поодинокими парафіями в Україні у такому порядку: Ужгород, Івано-Франківськ, Тернопіль, Зборів, Самбір-Дрогобич, Коломия-Чернівці, Перемишль. Закінчення ювілейних святкувань відбудеться у Львові в днях 21 вересня до 14 жовтня 1996 року», — написано у тому ж звідомленні. Ото ж ювілейні святкування закінчаться точно в тих днях, коли 400 років тому почалось розбиття Київської Церкви.
У тому ж розподілі епархіяльних святкувань зовсім не згадано єпархій і екзархатів у діяспорі, хоч у складі Постійного синоду є теж діяспорний владика з Франції. Невідомо, чи це просто через недогляд їх пропущено, чи, може, підсвідомо приймається латинську інсинуацію, що церковні одиниці на нових поселеннях не входять у структуру Київської Церкви, але радше в місцеву латинську структуру.
Так то головне відзначення 400-ліття Берестейського договору відбудеться у майже пустій ватиканській базилиці, бо годі сподіватися, щоб 15 тисяч квадратових метрів того колосального храму могли заповнити українські прочани. Це не святкування 1988 року тисячоліття Київської Церкви перед невеликим українським собором у Римі. Тепер очі діяспори звернені на Україну, і наш римський сурогатний осередок не є вже притягаючим центром для масових ювілейних прощ. Ще менше можна сподіватися прочан з України. Всі труднощі, зв’язані з одержанням італійської візи (через консульство в Москві) та кошти подорожі до заплачення західньою валютою унеможливлять багатьом вибратися до Риму помимо найкращої доброї волі. Зрештою, навіщо їхати їм з України до Риму відзначувати подію, яка відбулася в Україні?
А в Україні будуть окремі локальні святкування поодинокими єпархіями. Не буде навіть одного всеукраїнського масового здвигу, такого, як був у Зарваниці 17 липня 1988 року за комуністичної влади для відзначення 1000-ліття Київської Церкви.
* * *
Собор нашої Київської Церкви — це далеко більш вагома справа, ніж ювілей Берестейського договору. Зокрема тепер, коли Церква опинилася на порозі нової своєї епохи серед зовсім відмінних обставин, собор має визначити розвиток тої Церкви у майбутнє, а не лише вшановувати 400-літнє минуле. Натомість у «Звідомленні з нарад Постійного Синоду Єпископів Української Католицької Церкви про святкування Ювілею Берестейської та Ужгородської Уній», поміщенім в Едмонтонськім часописі «Українські вісті» з дати 30 серпня – 12 вересня 1995 року з підписом + Владика Мирон Дацюк, ЧСВВ, згадується про собор «на маргінесі», немов про одну з точок ювілейних святкувань. Написано там:
«Програма цих святкувань ще не усталена, але певним є, що в тому часі відбудеться наступний Синод Владик Української Католицької Церкви, як також намічений Патріярший Собор з участю представників духовенства та мирян».
Синод єпископів, а Собор самоуправної Церкви — це дві відмінні справи як своєю вагомістю, так і діловим їх переведенням. Ще до цього, відбуття їх у часі ювілейних святкувань може звести їх, особливо собор, до не ділового святкування зібрання єпископів з деякими принагідними священиками та мирянами. Ото ж, може не так певним є, що собор взагалі відбудеться. На такий сумнів наводить дальша замітка «Звідомлення»:
«Владика Юліян (Гбур) уважає, що Собор не може бути проведений воднораз, а частинами. У наступному році могла б бути одна тільки сесія, а дальші сесії розложити на наступні роки аж до 2000 року. Він також вважає, що Патріярший Собор міг би бути узгляднений під двома аспектами, а саме: Богословським та Душпастирським».
Перш усього, Кодекс канонів Східніх Церков з 1990 року (кан. 141) зобов’язує відбувати собори самоуправних Церков кожного п’ятого року, а не протягом п’яти років. Дальше, як практично мав би відбуватися такий п’ятирічний собор єпископів, чернецтва, священства й мирян? Чи так, як Другий Ватиканський Собор, що збирався кожної осени на чотири місяці? В нашій Церкві щорічне зібрання такого великого числа осіб не є реальним до переведення. А коли б тоді відбувався Синод єпископів, який повинен збиратися щорічно (канон 106)? Взагалі цю пропозицію висунено дуже непродумано, або може це є дипломатично продумане відсунення собору «ад календас грекас» («до ніколи»).
Не кращою є пропозиція, щоб собор обмежився до аспекту богословського та душпастирського. Серед теперішніх нових обставин необхідно чимскоріше юридично оформити структуру нашої самоуправної Церкви, визначити її права й владу. Це тим більш необхідне, що новий східній Кодекс відсилає багато справ до партикулярного помісного права. Собор повинен авторитетно визначити основи нашого помісного права. Чи може цю важну справу залишимо іншим, хай нам згори скажуть, які наші права, а ми задовольнимося дискусіями чи радше спорами про обрядові дрібнички.
Індивідуальність нашої Церкви збережемо лише в юридичній самоуправі. Без власного усвідомлення і вживання своїх прав скотимося, помимо збережених наших обрядових відмінностей, під чужу нам юрисдикцію. Це буде схоже на поступування в світській площині з колоніяльним народом, якому дозволяють чи радше толерують його екзотичний фолкльор, але яким то народом цупко кермують з імперіялістичного центру.
У церковній площині це є ідея строгої територіяльности, яка кружляла в часі Другого Ватиканського Собору, себто одної єпископської юрисдикції (розуміється латинської) над вірними різних обрядів на тому терені. У польському передвоєнному конкордаті для тої ідеї був вислів: «один католицький Костел трьох обрядів — римо-католицького, греко-католицького і вірменського. Подібне плянувалося в сучасному незавершеному конкордаті. В Україні це звучало б дещо інакше: одна католицька Церква трьох обрядів — римо-католицького, греко-католицького і рутенського, але зміст і суб’єкт влади, юрисдикції був би подібний, в особі одного «Блаженнішого» нунція.
На Закарпатті вже оформлюється ця трійка обрядів, постає окремий рутенський обряд і окрема єпархія, яка воліє підпорядкуватися радше латинській ієрархії, як своїй Києво-Галицькій. Нунцій там, щонайменше формально, має тепер юрисдикцію тільки над вірними римо-католицького обряду. Хоч це небувала річ, що представник Ватикану безпосередньо займався місцевою адміністрацією, але для добра «одної Церкви різних обрядів» всякий вийняток допускальний.
Зрештою, оформленню окремої Ужгородської Церкви сприяє може радше підсвідомо навіть Постійний синод Києво-Галицької Церкви. Чей же офіційно говориться про 400-літній ювілей Берестейської унії і 350-літній ювілей Ужгородської унії. Себто нібито були дві «унії» двох окремих Церков. Зовсім влучно пише д-р Юрій Левицький у своїй недавно опублікованій статті на цю тему («Наша мета», Торонто, 23 вересня 1995 p.):
«Так звана «Ужгородська Унія» 1646 року не була жодним окремим юридичним актом. Вона й таким не могла бути з тієї вже причини, що не проводили ієрархи-єпископи, а лиш священики Мукачівської єпархії. Зійшлись 63 священики Мукачівської єпархії (єпископ Василь Тарасович був у мадярській тюрмі) і рішили включитись у договір, який заключила Київська Церква з Римською в Бересті. Отже ніяк не можемо ставити поруч себе Берестейський Договір і рішення закарпатських священиків долучитися до нього, як однорядні, рівні…».
У нашім замилуванні до ювілеїв може здогадаємося за 5 років святкувати 300-ліття «Львівської унії». Для цього є навіть більше мнимих підстав, як для «Ужгородської унії», бо ж Львівська єпархія під проводом свого єпископа Йосифа Шумлянського включилася 1700 року у Берестейський договір на епархіяльнім соборі. Може ще вшануємо ювілеєм «Перемишльську унію», нібито заключену 1691 року, а потім ще «Смоленську унію» з 1625 року. Такою ювілейщиною роздробимо Київську Церкву на відрубні єпархії, які на взір латинських дієцезій будуть прямо підлеглі Римському престолові.
Послідовно за визнанням «Ужгородської унії», як законного акту окремої помісної Церкви, хоч переведеного самими священиками без свого єпископа, ми повинні теж визнати законність «Львівської унії-возз’єднання» з Московською Церквою, переведеного в березні 1946 року, рівнож самими священиками без своїх єпископів, як також «Мукачівського возз’єднання» з 1949 року. От до якого курйозу ведуть непродумані вислови нашої ієрархії.
Належно непродуманими є також деякі практичні поступовання нашого церковного проводу. От уже Другий рік приїжджають до Львова щомісяця на кілька днів польські професори з Люблинського Католицького Університету, щоб вести польською мовою з українським чернецтвом і мирянами заочні курси підвищення їх релігійної культури. Це тоді, коли вже другий рік діє у Львові цілоденна Українська Богословська Академія. Зразу як лиш було можливо у Львові релігійне навчання, заснувався там Греко-католицький Ліцей ім. о. Климентія Шептицького. За останні роки цілі десятки учнів одержали в тих вищих клясах середньої школи освіту на високім академічнім і релігійнім рівні. Однак тепер наша ієрархія береться закривати цей Ліцей… з браку фондів.
От так то не лише в Перемишлі, в Польщі, але теж у Львові, в Україні, проявляється схильність радше співпрацювати з чужою Церквою, як розбудовувати й скріпляти інституції своєї самоуправної Церкви. Мабуть не усвідомлюють собі, що за цю співпрацю доведеться дорого платити, вона ж бо поволі незамітно промощує шлях до утворення «одної Церкви трьох обрядів» і до затрати своєї самоуправи.
Нераз з болем виривається гірке питання: куди ж ведете тепер цю нашу католицьку Києво-Галицьку Церкву, яка так мужньо й жертвенно видержала східню ворожу навалу?
