На цю тему 15 вересня 1995 р. на форумі Відділу Українського Патріярхального т-ва в Нью-Йорку доповідав видатний богослов владика Любомир Гузар, архимандрит оо. Студитів. Доповідача привітав теплими словами голова управи відділу УПТ о. диякон Юрій Малаховський. Дальше ведення вечором передав голові крайової управи Українського Патріярхального Товариства в США Олесеві Пришлякові, який зробив коротке уведення до проблем нашої Церкви і попросив дорогого гостя Владику Любомира до слова.
Доповідач вийшов з заложення, що УКЦерква в діяспорі й УГКЦерква в Україні творять одну нерозривну Церкву, але, незалежно від цього, вона має деякі відмінності. «Наша Церква в Україні перебувала довгий час у підпіллі і не мала можливості! нормально розвиватись», — сказав доповідач. Треба було задержати тяглість і мати своїх ієрархів. Такі були. Власне, цих ієрархів можна поділити на дві категорії, — сказав доповідач, — себто тих владик, що мали закінчені нормальні студії, які закінчили перед Другою світовою війною, і тих, що вишколювались у підпіллі. Остання категорія владик, треба сказати, що вони є ревні й віддані своїй Церкві, але, об’єктивно кажучи, вони не мають потрібного богословського, як також церковно-адміністративного знання. Безперечно, це створює певні проблеми.
З повищого випливає, що священики не мають відповідного проводу. До речі, серед священиків є також дві категорії, а вже можна говорити про три: тих, що були в підпіллі, які перейшли священичий вишкіл, друга категорії — це ті, що перейшли з Православної Церкви, покінчивши московську, ленінградську, одеську чи київську богословські семінарії, і третя категорія — це ті, що вже кінчають тепер. Всі три категорії мають свої психологічні притаманності. Перші ставлять великі вимоги, бо їм все повинно належатись, бо вони терпіли. Звичайно, при цьому забувається ось ця найбільша Божа Заповідь — Любов, яку наголошується, але мало практикується. «Все це створює серйозні проблеми, а для їх унормування потрібно часу», — сказав доповідач.
Треба також взяти до уваги, — говорив доповідач, — що найбільше вірних УКЦеркви є в західніх землях України, але вони є також порозкидувані всюди по Україні і за її межами, і треба подумати про них. Усі ці проблеми повинен би взяти до уваги Собор УКЦеркви, що має відбутись у 1996 році. Церква має велике поле до діяльности, бо комуністично-атеїстичний режим безперебійно вбивав духовність українського народу і це не залишилось без впливу. Правда, люди численно вчащають на Служби Божі, але це все ще малий відсоток населення бере участь у релігійно-церковному житті, а крім цього у загальному у подавляючій більшості бракує справді християнського виховання.
Таку ситуацію в нашій Церкві використовують польські римо-католики, які посилають своїх добре вишколених священиків, добрих проповідників, із знанням української мови, які мають у своїй праці успіх. Не можна також не згадати різних сект, які проводять енергійно працю. Нашу кволість, неактивність і непідготованість використовують інші, — підкреслив доповідач, — нам треба виховати молодих і талановитих священиків, які б могли відродити християнське життя нашої УКЦеркви. Для цього треба часу, а також безперебійної праці в тому напрямі.
Під кінець своєї доповіді Владика Любомир зупинився над питанням започаткованого беатифікаційного процесу Ісповідника Віри і мученика ігумена оо. Студитів о. Климентія Шептицького. На доповідь прибуло багато осіб, а також були присутніми священики. Після доповіді присутні ставили запитання, на які давав вичерпні відповіді Владика Любомир. О. Пришляк висловив щиру подяку доповідачеві і численно зібраним священикам та мирянам і молитвою закінчено вечір.
