Трьохсотрічний ювілей Берестейської Унії, який сто років тому широко відзначався в Галичині, викликав значне пожвавлення в українській, польській та російській історіографії. Ювілейний комітет у Львові опублікував «Програму торжественного обходу 300-літней рочнице св. Уній русской», дві «Одозви», «Пам’ятку», а також короткий популярний нарис історії унії.[1] Інститут Львівської Ставропігії здійснив видання збірки документів,[2] кілька важливих статтей опублікував львівський історик А. Петрушевич.[3] Під час ювілейних заходів у Львові відбулось українське католицьке віче, на якому виступив із доповіддю професор львівського університету І. Шараневич.[4]
Не пройшов непоміченим ювілей в Росії та підросійській Україні, де на згадані події та літературу відгукнулась ціла низка істориків, які групувались переважно в Духовних Академіях Києва та Санкт-Петербургу.
Київська Духовна Академія виступила з своєю власною оцінкою ювілею, яку дали професори Академії І. Малишевський та А. Булгаков. Досить характерним є те, що в трьох публікаціях на сторінках «Трудов Киевской Духовної Академии» які пропонуються для розгляду, оцінюється не стільки значення Берестейської унії та її історія, скільки сама подія — 300-річчя Берестейської унії у Львові. Так, сам ювілей характеризується не інакше, як «ювілейна витівка» митрополита С. Сембратовича з метою одержання кардинальського вивищення, до ювілею ж в Галичині начебто спостерігається повна байдужість усього духовенства і народу.[5]
Найвагомішою в історіографічному та концептуальному пляні є стаття І. Малишевського «Замітки з приводу святкування в Галицькій Русі 300-літньої річниці Берестейської унії»,[6] яка є фактично критичною рецензією згаданих відозв, виданих у Львові ювілейним комітетом. У статті багато уваги приділено полеміці з католицькою історіографією з проблеми запровадження християнства на Русі (йдеться про дискусійність питання, якою була в ту пору Церква: католицькою чи православною).
Твердженням про благотворний вплив на Русь Католицької Церкви автор протиставляє великоруську точку зору про те, що Русь своїм поступом зобов’язана «своєму начальному единству со всею Великою Россією и ея православною церковію, дщерью православной Греко-Восточной церкви».[7]
Зупиняючись на проблемі занепаду православ’я в доберестейський період, автор уважає, що його характеристика «Одозвою» стосується не всієї руської Церкви, а тільки Західньої Руси. Отже, він локалізує церковну кризу межами Західньої Руси, що виглядає неправдоподібно. Крім того, він обстоює думку про тимчасовий характер кризи, який зумовлювався «відомими випадковими обставинами та впливами», а також загальністю цього явища для всього християнства, у тому числі і для Римської Церкви. З його погляду, причина кризи криється не в самому православ’ї, не у відлученні від римського Престолу, а в умовах залежности Західньої Руси від польсько-литовської римо-католицької влади.[8] Перехід на унію руських ієрархів характеризується як зрада, причина якої випливає з особистих якостей владик, що не були на висоті свого покликання у ту критичну епоху. При цьому абсолютно несправедливо стверджується, що владики навіть не згадували про Флорентійську унію. Автор визнає, що до чести владик слід віднести їх старання в переговорах про умови унії захистити православне віросповідання.
І. Малишевський не заперечує перебігу подій 1595-1596 pp., проте «Одозва» на його думку, замовчує деякі факти, зокрема позицію Риму до бажання владик залишити недоторканим символ православної віри, а також питання правосильности присяги І. Потія та К. Терлецького в Римі, даної від імени всієї західньо-руської Церкви. Він також зауважує, що Берестейський собор ясно показав про непідтримку
Руссю привезеної з Риму унії. Уніятський собор характеризується як «особливо бідний», на якому верховодили латинські єпископи, єзуїти та королівські комісари. Західня Русь, протилежно, була добре представлена на православному соборі. Якщо православний собор лишив відпавших митрополита і владик сану, то уніятський прокляв православних.
І. Малишевський погоджується з «Одозвою», що релігійна боротьба в післяберестейському ХVІІ ст. була кривавою, проте вважає, що почала цю боротьбу уніятська сторона, як «орудіе воинствующего папства, увидевшего въ уній путь къ завоеванію подъ свою власть Руси» і як «орудіє» Польщі, яка також надіялась підкорити православну Русь. Насильство і образи, які в подальшому привели до кривавих зіткнень, раніше почались і частіше практикувались з боку латинсько-уніятської партії. Отже, ми бачимо в зображенні цих подій штампи офіційного православ’я, яке не робило різниці між католицькою та уніятською Церквами.
Напевно, справедливою є авторська оцінка безглуздости кривавої релігійної боротьби в поберестейській порі, яку він порівнює з затьмаренням розуму під час печально знаменитої Вартоломіївської ночі, а також, коли автор згадує прокляття Папи Урбана VIII тим, хто «не закривавить меча в крові схизматиків», кинуте після вбивства православними Й. Кунцевича. Проте, не слід забувати, що розуміння пріоритету загальнолюдських цінностей далеко не домінувало в середньовічній Европі.
Як приклад русофільства та великоруського шовінізму звучать слова І. Малишевського, спрямовані проти вживання в руських церквах рідної української мови. Він висловлює «убежденіє», що цієї мови не бажає народ Південної і Західньої Руси, що місцева мова вже ніколи не дожене «преобладающее развітіе общерусской образованной речи».[9]
У другій своїй статті І. Малишевський зупиняється на практичній стороні ювілею, аналізує відозву про підготовку депутації до Риму.[10] При цьому він відшуковує «грубі історичні помилки» та «шовіністичні вибрики». На його думку, «спільним» у поїздках до Риму 1595 і 1895 pp. є те, що обидві вони проводились «всупереч загальному бажанню всієї Західньої Руси».[11]
У статті А. Булгакова розглядається адреса папі Римському від галичан з приводу 300-річчя унії, в якій, зокрема, відзначались заслуги уніатської Церкви у відродженні та розвиткові Галицької Руси.[12] Автор трактує ці та інші положення, як невірне висвітлення історії. Він висловлює точку зору, що тільки безперервні притискування православних, пов’язані з обіцянками рівноправности у польській державі, змусили православних погодитись на унію.[13] Висновок А. Булгакова щодо наслідків унії категоричний і однозначний: «Ось плоди унії: вони не тільки не підняли значення руського племени в Галичині, навпаки, принизили його до ступеня прийшлого народонаселення єврейского, котрому католики віддають більше симпатій, ніж руському».[14]
Завершує офіційну православну оцінку 300-річчя Берестейської унії стаття І. Пальмова в «Христианском чтеніи», органі Санкт-Петербурзької Духовної Академії, у якій аналізується сторічна боротьба проти унії в Галицькій Русі.[15] Перелік використаної літератури в ній досить розлогий, проте в ньому переважають майже без виключення автори православної орієнтації. У своїх поглядах автор дотримується основного постуляту російської православної історіографії — концепції про запровадження унії «лестью, обманом и насилием». Тенденційним є зображення основних сил боротьби з унією у ХVІІ ст., найзначнішим серед яких був православний галицько-руський народ «у тісному союзі з своєю початковою православною ієрархією, львівським братством, окрилений і підбадьорюваний живими переказами своєї рідної православної старовини».[16] Унія в оцінці автора є «особливого роду хвороба православно-руського духовного організму».[17]
А. Лопухін піддав критиці нову енцикліку Папи Римського Лева XIII, яка уміщувала апостольську конституцію про підтримання дисципліни східніх Церков.[18]
Східніх патріярхів автор називає «так званими» патріярхами різних уніятських общин, відокремившихся від православ’я і перейшовших в унію із збереженням «невластивого їх становищу титула». Автор цілком справедливо стверджує, що за своєю ідеєю унія є безсумнівно великою справою, і серед християн завжди було немало гарячих її прихильників. Але одразу ж по заключенню унії почалось гірке розчарування, бо Рим за правом свого «самовигаданого» главенства змінив тон до уніятів і вони вже на перших порах відчули, що про рівність їх з Римською Церквою не може бути й мови. З позиції Риму, прийнявші унію є лише схизматиками, які покаялись у своїй омані, і тому було б зухвалістю з їх боку претендувати на рівність з Римською Церквою.[19] Не можна не бачити у цих антикатолицьких тирадах деяких реалістичних оцінок політики папства на українських землях.
Характеризуючи релігійну ситуацію в Галичині наприкінці XIX ст., А. Лопухін концентрує увагу лише на проявах латинізації Церкви, яке перетворилось, з його становища, на «душехваство» уніятів, що не може не привести до розчарування в унії та бажання її позбавитися. Як бачимо, авторові дуже вже хотілося, щоб бажане якнайскоріше перетворилось у дійсність.
Укажемо на одну симптоматичну деталь: у своєму неприйнятті унії (як і всього українського) російські церковні історики дійшли до заперечення правосильности відзначення ювілею у Львові 1896 р. У зв’язку з тим, що Галичина перейшла на унію лише на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст., вони зухвало рекомендували перенести ювілей унії у Львові на сто років пізніше, а 1896 p., відсвяткувати 300-річчя «отверженія уній».[20] Можна стверджувати, що ювілей 1896 р. відбувся всупереч цим «рекомендаціям», а в жовтні 1900 р. у Львові святкували інший ювілей: 200-річчя прийняття унії львівською архиепархією.[21]
Не випадково ця позиція офіційного православ’я зазнала справедливої критики С. Іваницьким на сторінках «Записок Наукового Товариства Шевченка». Стаття Пальмова характеризувалась як звичайна щодо цієї теми в російських духовних часописах, напрям і дух її — російсько-патріотичний православний і взагалі дуже бридкий.[22]
Неважко помітити, що згадані ювілейні статті офіційного православ’я не внесли чого-небуть суттєвого в дослідження проблеми Берестейської унії. Вони були написані з імперських антиукраїнських позицій і чітко заманіфестували упереджене виправдання русифікаторської політики православ’я та категоричне невизнання прав українців на свою історію, у тому числі історію Української Церкви.
Виключенням з цієї низки шовіністичних антиукраїнських голосів є статті з історії унії професора Санкт-Петербургзької Духовної Академії П. Жуковича. Спочатку він виступив з рецензією на статтю А. Петрушевича, в котрій було опубліковано невідомі в російському уніознавстві документи, які вносили нові деталі в початкову історію Берестейської унії.[23] Йшлося в першу чергу про «Договір латинського і руського духовенства в справі церковного об’єднання з Римським Престолом». Оскільки автор публікації не зміг датувати джерела, П. Жукович визначив час укладення договору — початок 1595 р. Відтак договір, з позиції автора, займає проміжне становище між Сокальськими артикулами 1594 р. і остаточними умовами, прийнятими у червні 1595 p., з якими руські владики послали своїх депутатів до Риму.
Рецензент звертає увагу на те, що в Сокальських артикулах питання про введення нового календаря ще не ставилось, в «Договорі» воно ж стоїть на першому місці, причому прийняття календаря розглядалось як безумовне. В остаточних артикулах прийняття нового календаря ставилось у залежність від збереження старого порядку святкування Пасхи та інших православних свят. П. Жукович прослідковує також еволюцію ставлення руської ієрархії до догматичних питань, які, власне, складали об’єкт розбіжностей між православ’ям і католицизмом. В умовах 1594 р. владики визнавали лише догмат папської влади, в договорі вони вже говорили про походження Святого Духа, стосовно чого повинна бути вироблена спеціяльна деклярація, інші питання повинен вирішити сам Папа Римський. В артикулах 1595 р. ієрархи визнали походження Святого Духа від одного начала, як джерела — від Отця через Сина. На основі порівняльної аналізи трьох згаданих документів рецензент приходить до висновку, що зміни в поглядах руської ієрархії на умови унії були викликані тиском латинського духовенства, яке вимагало поступок у справах віри. На його думку, в Римі представників руської Церкви взагалі змусили прийняти римську віру зі всіма її догматами, як вони викладались не тільки Флорентійським, а й Тридентським соборами.
Другий документ, який А. Петрушевич передрукував з румунського видання 1890 p., представляв собою лист короля Жигимонта III до папи римського з вимогою дозволу на скликання собору. Три чверті листа складали богословські аргументи на користь скликання собору, решту — політичні. З догматичного боку король обгрунтував необхідність скликання собору тим, що він скликається не для визначення пунктів віри, а для відкриття схизматиків. П. Жукович заключив, що невідомо, як подіяла на Ватикан ця аргументація, згода ж на скликання собору, як відомо, була одержана.
Політичними аргументами на користь скликання собору були: 1) руські схизматики повідомляють усі польські державні таємниці константинопольському патріярху, останній відкриває їх туркам, звідки випливає загроза війни з Польщею, тому в інтересах Речі Посполитої перервати ієрархічні зв’язки схизматицької Руси з Константинополем; 2) надання руському митрополиту місця в польському сенаті зміцнить унію; 3) якщо папа надасть руському митрополитові титул примаса, якщо не патріярха, то не буде сумніву в перемозі унії; 4) унія Руси легко може привести до унії з Великим московським князівством.
Перший аргумент П. Жукович назвав політичною інсинуацією, на основі якої було інспіровано після Берестейського собору справу протосинкела Никифора. Четвертий аргумент засвідчував московську політику бездарного польського короля, якої він дотримувався не стільки з політичних, як з релігійних мотивів. Другий і третій аргументи, у трактуванні рецензента, були лише вудочкою, на яку хотіли спіймати руських ієрархів, оскільки обіцяних посад і крісел вони не побачили до кінця існування Речі Посполитої. Після Берестейського собору, на найближчих польських сеймах, довелось вирішувати питання не про право уніятських ієрархів на місце в сенаті, а про право їх займати ті церковні посади, котрі вони займали до Берестя, оскільки довелося рахуватися з безспірним фактом, що єпископи-уніяти залишились майже без пастви. Допомогли їм не попасти в сенат православні своїми протестами на сеймиках і сеймах.
1896 р. на сторінках журналу «Христианское чтеніе» було почато публікацію праці П. Жуковича «Боротьба проти унії на сучасних їй литовсько-польських сеймах (1595-1600 pp.)».[24] Зупинимось на перших частинах цієї важливої праці, в котрих розглядається підготовка та проведення Берестейського собору. Варто підкреслити, що праця П. Жуковича добре документована, в ній використано як православну, так і католицьку літературу, праці польських істориків, згадані нами публікації документів у Львові.
Викликає зацікавлення повідомлення дослідника про те, що справа підготовки унії в 1594 р. не була вже такою таємною. Так, луцький владика К. Терлецький ще в травні 1594 р. у заяві володимирському гродському суду оголошував про з’єднання Церков, на яке дали згоду не тільки польський король, але й світська та духовна влада Польщі.[25] Серед мотивів, які спонукали руську ієрархію укласти унію, він виділяє прагнення до одержання місць в польському сенаті. Цю вимогу вперше обгрунтував князь К. Острозький, вона займала чільне місце в артикулах 1594 p., в артикулах митрополита М. Рагози.
Погляд П. Жуковича на історичні передумови унії доволі категоричний: він надає перевагу не внутрішнім причинам, які витікали зі стану та способу життя західньо-руської Церкви, а зовнішнім, зокрема ролі польського короля, за яким стояла могутня католицька реакція з її «армією відродженого латинства».[26] Унійна політика польської влади автором глибоко вивчена, аргументована і практично бездоганна, особливо аспект її здійснення на польських сеймах. Характеризуючи ставлення короля до вимоги руських ієрархів не дозволяли перетворення руських церков на латинські костели, він підкреслює, що Жигимонт ІІІ заборонив такі перетворення лише в королівських маєтках, оскільки на шляхетські його влада, очевидно, не поширювалась. Король підтримував ідею скликання унійного з’їзду ще 1595 p., проте під тиском обставин відмовився від неї, мотивуючи своє рішення тим, що, поперше, руські єпископи вже перейшли на унію; подруге, це особисте рішення пастирів продиктовано Духом Господнім; потрете, з’їзди, звичайно, заважають, а не сприяють справі. Зіграла певну ролю і участь православних, противників унії, в Торунському з’їзді протестантів, який відбувся всупереч заборони короля в серпні 1595 p., а також послання К. Острозького до цього з’їзду.
Прийняття унії І. Потієм та К. Терлецьким у Римі П. Жукович уважає неправосильним з огляду на те, що питання такої величезної історичної ваги було вирішено ними самочинно за всю православну Русь, навіть без всякого церковного синоду і з перевищенням наданих їм повноважень. На думку дослідника, І. Потій та К. Терлецьким цілковито відкинули православ’я і вповні прийняли римську віру з усіма її вченнями і постановами. Після прийняття унії в Римі головною рушійною силою переведення її в життя стає королівська влада, яка організовує і проводить Берестейський собор. Універсал короля про скликання собору був виданий 26 травня чи 14 червня 1595 p., послання митрополита М. Рагози — лише 21 серпня.
Авторська характеристика Берестейського уніятського собору відверто православна. Уніяти, з його погляду, приймаючи унію, робили вигляд, що мають право приймати її від імени всього руського народу. Внутрішнього авторитету у цього собору було дуже мало, формальний же авторитет надала йому присутність королівських послів. Соборна грамота про вступ у союз з римською Церквою була підписана лише частиною руської ієрархії. Тому собор мав характер церковно-ієрархічного синоду, навіть переважно церковно-єпископського зібрання. Паралельний православний Берестейський собор, навпаки, мав характер церковно-народнього собору.
У другій статті П. Жукович дає історію унійного питання на варшавському сеймі 1597 р. використовуючи як опубліковані, так і практично невідомі джерела. Зокрема, він докладно висвітлює суд над головуючим православного собору патріяршим екзархом Никифором, ув’язненим в Марієнбургській фортеці до наступного сейму. Тимчасвий вирок сейму у справі Никифора виявився для нього остаточним. Доля Никифора, марієнбургського в’язня, залишалася довгий час загадковою. Одні джерела сповіщали, що у в’язниці Никифора заморили голодом, інші — що після відбуття покарання він був відпущений на свободу. Використавши свідчення листа І. Потія до Л. Сапіги від 28 червня 1605 p., дослідник довів, що Никифор «здох» в Марієнбурзі.[27] Так була поставлена крапка в давній дискусії.
Погляди П. Жуковича на Берестейську унію є відверто антиуніятськими, проте до антиукраїнських їх віднести не можна. У них відсутні шовіністичні випади проти 300-річчя унії, не зважаючи на православну оцінку історичних подій. Не можна заперечити і того, що поряд з працями Е. Ліковського розвідки П. Жуковича є значним вкладом у дослідження Берестейської унії. Ряд проблем, яких торкався П. Жукович, залишаються спірними і в сучасному уніознавстві. До них можна віднести проблему правосильности Берестейських соборів у жовтні 1596 p., а також питання про те, за якою стороною була більшість тогочасного українського суспільства.
Напрошується ще один вагомий вислід. Безсумнівно, праці П. Жуковича належать до кращих здобутків російського уніознавства, за що їх високо цінив М. Грушевський. Проте, як бачимо, з ними не рахувалась офіційна православна історіографія, яка з великоруських шовіністичних позицій продовжувала шельмувати унію. Пізнання цих особливостей розвитку уніознавства кінця минулого століття не тільки важливе з історіографічного та концептуального погляду, а й надзвичайно повчальне.
[1] Див.: Програма торжественного обходу 300-летнои рочнице св. Уніи руской. С 1-2; Одозва. Браття Русини! С. 1-8; Пам’ятка 300-летного ювилею уніи Берестейской. 1596-1896. Львовъ. Накл. Комітету ювілейного. Из типогр. Ставропиг. Инстит., 1896. С. 14-16; Начеркъ исторіи Уніи руской церкви зъ Римомъ. Львовъ, 1896. 24 с.
[2] Monumenta confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis sumptibus Instituti Stauropigiani edidit Dr. Wladimirus Milkowicz. T.I.Leopolis, 1895/
[3] Галицкій А. Возникновеніе церковной Берестейской Уніи. Временникъ Ставропигійского Института съ мъсяцесловомъ. Львовъ, 1896. С. 138-152; Галичанинъ. Материали для історіи Берестейской церковной уніи съ римскимъ престолом. Временникъ Ставропигійского Института на 1899. С. 159-163; Временникъ… на 1900. С. 155-161.
[4] Шараневич И. Церковная Унія на Руси и вліяніе ей на змену общественного положення мірского духовенства. Речь д-ра Исидора Шараневича, публ. Звич. Професора ц.к. Львовского университета, отчитана на католическом вечи, отбывшемъ ся во Львове р 1896. Львов. 1897.
[5] Малышевский И. И. Галицко-Русская депутація въ Римъ по поводу празднования 300-летней годовщины Брестской уніи. Труды КДА. 1896. Кн. І. № 1. С. 34.
[6] Малышевский И. И. Заметки по поводу празднованія въ Галицкой Руси 300-летней годовщины Брестской уніи. Труды КДА. 1895. Кн. ІІ. № 8. С. 623-672.
[7] Там само. С. 628.
[8] Там само. С. 641-642.
[9] Там само. С. 671-762.
[10] Там само. С. 45
[11] Б-вь. А. Адресь Римскому папе, поднесенный галичанами-уніатами по поводу 300-летія уній (1595-1895) Труды КДА. 1896. Кн. 1. № 2. С. 284-289.
[12] Там само. С. 288.
[13] Там само. С. 289.
[14] Пальмов И.С. Юбилей трехсотлетія Брестской уній во Львове и столетняя борьба противь нея вь Галицкой Руси (Речь, произнесенная проф. И.С.Пальмовым в собраніи Братства Пресв. Богородицы 1 дек. 1896 г.). Христианское чтеніе. 1897. Ч. 11. Вып. 6. С. 842-864.
[15] Там само. С. 859.
[16] Там само. С. 863.
[17] Лопухинь А. Ньсколько словь по поводу новой папской знциклики или «апостолической конституцій». Христианское чтеніе. 1895. Вып. 1. С. 11-118.
[18] Там само. С. 114.
[19] Малышевский И.И. Заметки по поводу празднованія въ Галицкой Руси 300-летней годовщины Брестской уній. С. 652; Пальмов И.С. Вказ. праця. С. 845.
[20] Див: Білецький А. Оголошення в справі торжественного обходу в тім році припадаючого 200-літнього ювілею Унії львівської дієцезії. Львівські Архиепархіяльні Відомості. 1900. 12 вересня Ч. X. С. 87-94; 200-річчя Ювілею З’єдинення Львівської архиепархії. Богословія. Рим. 1981. T. XI. С. 164-169.
[21] Г-ко С. (Рец.) Юбилей трехсотлетія Брестской уній во Львове. ЗНТШ. 1898. T. ХХУІ. Наукова хроніка. С. 5.
[22] Жуковичь П. (Рец.) А.Галицкій. Возникновеніе церковной Берестейской уній (Временник Ставропигійского Института на 1896 годъ, Львовъ). Христианское чтеніе. 1896. Т.ХХІ. Вып. ІІІ. С. 743-750.
[23] Жуковичь П. Борьба против Уній на современныхъ ей литовско-польских сеймахь. (1595-1600 гг.) Христианское чтеніе 1896. Вып. 6. С. 517-556.
[24] Там само. С. 517.
[25] Там само. С. 527.
[26] Там само. С. 553-554.
[27] Жуковичь П. Вказ. праця. Христианское чтеніе. 1897. Вьіп. 1., С. 114.
