У німецькому часописі «Informationen und Berichte» (1995 № 2) була опублікована моя стаття «Griechisch-Katholisches Leben in der Ukraine». Друкуючи мою статтю з першої сторінки журналу, редакція вважала за потрібне тут же додати свій коментар, з яким виступив високоповажаний пан Вольфганг Грич. Коментар озаглавлений: «Польсько-українські взаємини: давні рани відкриваються». Для поцінування моєї праці (а, може, й нівеляції її можливого впливу на німецькомовного читача) високодостойний автор коментаря використав статтю, опубліковану в польській газеті «Slovo – Dziennik Katolicki» за 27-29 січня 1995 p., яка носить прямолінійну (і відкрито антиукраїнську) назву: «Безправні? Важка доля римських католиків в Україні». Своєю чергою, названа польська стаття скомпонована на основі матеріялів, обговорюваних на конференції клиру римо-католицької конфесії в Україні, що відбулася у Львові 17 грудня 1994 року під керівництвом Архиєпископа Мар’яна Яворського і була присвячена проблемі «Становище Римо-католицької Церкви в Україні».
Якби автор німецького коментаря через реферування польських публікацій піддав сумніву лише мою авторську сумлінність, я не став би на це реагувати. Звикли ми в Україні і до антиукраїнських випадів польської католицької преси, яка, на відміну від польських політичних видань, що виявляють до нас недружелюбність, водно уїдає на все, що робиться зараз у нашій державі. (Колишнім завойовникам і колонізаторам завжди важко змиритися з думкою про те, що народи, які були колись ними завойовані, звільняються з-під їхньої «ласкавої опіки»). Але в даному разі зневаги зазнала моя Батьківщина через німецьке друковане слово. Тому не можу промовчати. Усвідомлюючи, що найкращим доказом у будь-якій суперечці є цифри і факти, буду послуговуватися саме такими аргументами.
Шановні мої опоненти твердять: становище римо-католиків в Україні (цитую) «є дуже критичне», тому що «у тих регіонах, які охоплюють Україну по цей бік Збруча, тобто регіонах, які (за винятком Буковини) до 1939 р. лежали в границях Польської республіки, працює сьогодні на площі 100,000 кв. км. 104 священики». Насамперед, не варто задивлятися на квадратні кілометри чужої землі (як не варто оживляти старозавітні історичні ілюзії держави «від можа до можа»), бо, наскільки мені відомо, самі поляки дуже болісно реагують, коли хтось із німців їм самим нагадує, де проходив німецький кордон до 1939 року і яку це площу охоплює у сучасній Польщі. Та й цікаво було б довідатися, чи є тепер на тих колишніх німецьких теренах, тобто на землях, які входили протягом століть до складу Німецької держави, німецькі Церкви? І чи працюють там німецькі священики? А, подруге, подана шановними часописами й авторами цифра — 104 польські священики на українських землях до Збруча — це елементарна дезінформація. Бо рівно стільки польських священиків (104) працює в одній лише Львівській області. Хтось глибокоповажаним авторам (навмисно чи від незнання?) переплутав статистику.
Отже, чи є підстави твердити про «безправне становище» римо-католиків у нашій державі? Ось вам перші цифри для порівняння. На 1 січня 1990 року (коли ми були в складі Радянського Союзу) в Україні нараховувалося 92 римо-католицькі громади. На 1 січня 1995 року їх стало 651. Панове! Адже тут впору бити в літаври хвали, а не правити панахиду від цих очевидних цифрових співставлень! В Україні під сучасну пору зорганізовані і діють 4 римо-католицькі єпархії, 22 манастирі, працюють 314 священиків (з них 204 іноземні громадяни), відкрито 193 недільні школи, виходять друком 6 періодичних релігійних видань. Сьогодні громади римо-католиків є в Україні практично в усіх областях, навіть там, де їх до 1939 року ніколи не було. Зокрема у Вінницькій області — 97 громад, Волинській — 18, Дніпропетровській — 2, Донецькій —4, Житомирській —80, Закарпатській — 71, Запорізькій — 5, Івано-Франківській — 24, у Києві й Київській області і 1. Кировоградській — 1, у Криму — 3, Луганській — 1, Львівській — 104, Миколаївській — 4, Одеській — 5, Рівенській — 13, Сумській — 1, Тернопільській —72, Харківській — 1, Херсонській — 6, Хмельницькій — 99, Черкаській — З, Чернігівській — 1, Чернівецькій — 25. До наведеної мною циферії прошу одне застереження, панове: пам’ятаючи ваш скепсис стосовно України, застерігаю, що всі статистичні дані взяті мною із офіційних державних джерел, зібраних Міністерством України у справах національностей, міграції і культів. І на відміну від ваших публікацій — жодних відсебеньків. Ми добре навчені досвідом історії минулих століть, тому відновлення розгалуженої сітки польських римо-католицьких інституцій на території сучасної України не можемо сприймати інакше, як відновлення польської духовної експансії на наших землях.
На 1 січня 1995 року всі релігійні громади, які діють в Україні, мають у своєму розпорядженні 10,751 храм, у тому числі: передано їм державою у власність — 4,837 храмів, у безплатне користування 4,653 (з них у почергове користування громадам різних конфесій передано 819 храмів). За час української державності! збудовано 1261 храм; будуються 1742 (це при нашій економічній кризі), пристосовані під молитовні доми (переважно громадами протестантських конфесій) — 1959 будинків, здані в аренду для проведення богослужень 2149 будинків. У тому числі передано громадам Римо-католицької Церкви 463 храми. А ви дозволяєте собі твердити, що в Україні «віруючі латинського обряду почувають себе позбавленими прав», що вони «не тільки не можуть домагатися належних їм прав, таких, як повернення відібраних у них храмів і церковного майна, але в багатьох випадках власті відмовляють їм навіть у розмові на теми, важливі для віруючих цієї Церкви». Та побійтеся ж ви Бога, панове! Назвіть мені аналогічні цифри в інших посткомуністичних державах (хоча б у тій же Польщі), а тоді поговоримо. Часопис «Informationen und Berichte» інформує своїх читачів, що (цитую) «співробітник варшавської католицької газети наводить цілий список невирішених справ, який на прикладах показує, що католики латинського обряду почувають себе позбавленими прав» в Україні. Але ж бо, панове! Як можна так не розумітися на справах, про які ви беретеся судити? Та якщо б ми взялися скласти «список невирішених справ» у цілій нашій державі, які стосуються конфіскованого більшовиками майна, то він міг би виявитися таким довгим, що не вистачило б цілого вашого журналу. Адже ж серед корінних жителів України (усіх національностей) немає, очевидно, жодного, у кого би ця сатанинська влада щось не відібрала: землю, знаряддя виробництва, житло і т. д. А окремі національності, як, наприклад, німці і кримські татари, були піддані тотальній депортації. Хто відповість (не кажу — поверне) за життя дев’ять (одинадцять?) мільйонів українських селян, замордованих комунофашистами голодомором у 1932-33 роках на своїй батьківській землі?
Ми сам на сам залишилися сьогодні з проблемою повернення півмільйона кримських татар на свою історичну Батьківщину — у Крим. А людям треба дати землю, житло, роботу, забезпечити соціяльну опіку (школи, лікарні, транспортне й побутове обслуговування), повернути мечеті і т.д. А ви кажете, що українська держава не забезпечила польських ієрархів і духовенство належною житловою площею, що вони змушені мешкати в невеличких квартирах (їхня площа скрупульозно виписується). Але ж, панове, ви навіть забуваєте сказати, що дехто з названих вами осіб — громадяни польської держави. То скажіть на милість: де (може в Німеччині?) іноземних громадян держава безплатно ощасливлює житлом? Я про таке щось не чував. А ще ж кажете, що не віддане досі те чи те службове приміщення. Цілком може бути! Але не треба при цьому кивати на ієрархів Української Греко-католицької Церкви, які, нібито, погано впливають на місцеві органи влади, намовляючи їх нетолерантно ставитись до римо-католиків, бо це неправда. Українські ієрархи тут ні при чому. Досі не віддано, приміром, усього житлового масиву навколо митрополичого собору св. Юра у Львові (понад 20 квартир) самим греко-католикам. Бо у тих митрополичих квартирах більшовики заселили після війни нових мешканців. На вулицю ж їх не викинеш. А дати враз усім помешкання місто поки що не спроможне. Та й приміщення Богословської Академії греко-католикам не повернено. Там зараз розташовані катедри двох університетських факультетів: географічного та іноземних мов. Теж поки що діти нікуди. А полякам усе негайно давай. Бо їм, бачте, дуже хочеться. Але ж і нам хочеться. Ось переглядаю ілюстровану книгу Олега-Володимира Іванусіва «Церква в руїні: Загибель Українських Церков Перемишльської єпархії», видану 1987 року в Канаді, і вміщені у ній кольорові фотографії — це, як сказали би самі поляки, — «Wygląd nędzy і rozpaczy». До того ж наведу з неї лише ось цю статистику стосовно стану українських церков у Польщі: «На сьогоднішній час з 689 українських церков, які існували в 1939 році, — 346 уже зруйновані або в такому стані, що реставрувати їх неможливо; 245 церков перебрали римо-католики і уживають їх як костьоли; 61 ще стоїть у доброму або можливому стані, але закриті або вживаються на несакральні цілі; 28 церков перебрала і вживає Православна Церква; 9 — церков затримані як музейні заклади української церковної архітектури. Деякі з них стоять на первісному місці, а деякі перевезено на музейні площі. Більшість деканатів Перемишльської єпархії знаходилися в етнічних границях поселення українців. Тут населення в 1939 році ділилося на: українців — 65%, поляків — 25%, жидів — 8%, інших — 2%» (стор. 23).
Подані цифри стосуються 15 повітів нинішньої Польщі, у яких споконвіку жили українці, що входили до Перемишльської єпархії. Польський дослідник Ришард Бриковський дає ще й таку клясифікацію: з названої кількости церков 6 походили з 16 ст., 25 — з 17 ст., решта припадає на 18-19 ст. Тепер тільки з фотографій можна уявити, які це шедеври української дерев’яної, а подекуди мурованої архітектури. З їх загибеллю втратила не лише українська культура, втратив світ, бо ніде більше чогось подібного немає. А пам’ятки українського іконописного малярства з тих часів, культові предмети (різьба з дерева), стародруки, які зберігалися у цих церквах,— де вони? А скільки повернено українським греко-католикам їхніх храмів із тих 245, які забрали собі польські римо-католики? Наскільки мені відомо — жодного. Але вас це не цікавить. Ви зчиняєте лемент тільки про «незаконно забрані уніятами для користування польські костьоли». Буцімто ви забрали законно, а ми — незаконно. Схаменіться, сусіди! Адже ми нічого ні в кого не забирали. Забирала російська комуністична влада, а ми тепер повертаємо. Та й чи дійсно така велика кривда діється сьогодні полякам римо-католикам в Україні? Наведу іще цифри. Найбільше поляків у нас проживало і проживає у Львівській області. За переписом 1989 року їх тут нараховується 26876 осіб. Це всіх — від немовляти до глибокого старця. То якщо вважати, що всі вони — ревні римо-католики, що немає серед них жодного, скажімо, байдужого до релігії, то для їхніх потреб передано державою 80 костьолів. Розділіть 26876 представників польської національності на 80 храмів, то одержите цифру 336. Отож, у Львівській області на 336 жителів польської національности припадає один храм. Таку ж найпростішу аритметичну дію проведім і з обслуговуванням: 26876 поляків розділіть на 104 священики, то вийде, що один священик до послуг 262 жителям. Не моя справа стверджувати — достатньо це чи замало, та все ж говорити, що сучасні українсько-польські церковні стосунки становлять для поляків відкриту криваву рану — означає обдурювати світ і людей. Добра мені рана! Посудіть самі: до 1939 року, на який часто посилаються поляки, на Львівщині польських костьолів було справді набагато більше, а саме — 272, але ж і кількість польського населення становила 882,000 осіб. Тобто один храм припадав на 3246 жителів. Отож, поляки у своїй власній державі, куди до 1939 року належала Львівщина, були забезпечені у десять (десять!) разів менше храмами, аніж сьогодні в незалежній українській державі. Само собою зрозуміло, що твердження про те, нібито «віруючі латинського обряду почувають себе позбавленими прав», — наклеп на нашу державу. Це тим більше прикро, що здійснюють цей наклеп священики польських римо-католиків, які проживають у Львові і стан справ у своїй Церкві мали би знати й розуміти.
Й останнє. У публікації часопису «Informationen und Berichte» є ще друга антиукраїнська частина, скомпонована на основі польських публікацій, яка називається «Пам’ятники українським убивцям у Польщі». Отож, знайте, українці: це не вам заподіяли смертельну кривду, вигнавши вас, близько мільйона, з вашої батьківської землі, це не ваші села палили, це не вас убивали польські боївкарі на етнічних українських теренах Надсяння, Підляшшя, Лемківщини, Холмщини, а ви самі були вбивцями.
Це не щодо вас польські власті (у змові зі Сталіним) застосували масові й тотальні депортації в 1945 році, це не над вами здійснювалася жахлива за своїми наслідками операція «Вісла» в 1947-му — про таке в німецькомовній публікації навіть не згадується. Мовбито етнічної чистки щодо української нації у післявоєнній Польщі зовсім не було. Але ж, панове! Якщо не було державного терору супроти українців, то від чого вони оборонялися? Чому вони взяли зброю у руки і створили бойові частини Української Повстанської Армії (УПА)? І ви називаєте себе істориками, дослідниками?
Так, українці хочуть ставити пам’ятники на місці своїх національних трагедій, у яких нерідко жертвами були цілі села разом з людьми, які гинули в одну ніч. Назву лише деякі з них: у Пискоровичах загинуло понад 1200 осіб, у Павлокомі 365 осіб разом зі своїм парохом отцем Володимиром Ленцьом, у Малковичах 153 жителі, у Сагринові близько 800 осіб, у Люблині біля 200 осіб, у Верховинах 194 особи, в Горайцю 160 осіб, у Терці біля 80 осіб, у Заваді Мурахівській — 79 осіб, у Кобильниці Руській біля 40 осіб разом з парохом отцем Левом Согором. Цей список міг би бути дуже довгим. Хоча я не став би його складати, якби нас, українців, до того ж ще й не називали бандитами. Адже тільки рішучий і самовідданий спротив вояків УПА врятував життя багатьом українцям на цих теренах. А щодо того, що деякі польські автори в католицьких виданнях називають їх «бандитами», а німецькі автори повторюють цю брутальну лайку в своїх також, зауважте, католицьких виданнях, то це ж давно відомий і випробуваний окупантами метод. Під час гітлерівської окупації Польщі німецькі фашисти також називали польських повстанців «бандитами». Нам, українцям, доводилось чути цю лайку від наших сусідів — поляків і росіян — протягом усієї нашої історії. «Бандитами» і «розбійниками» були для тих чи тих українські повстанці Наливайка, Хмельницького, Мазепи, Петлюри, Бандери. Патентовані російські й польські історики ще в минулих століттях кричали: «Гайдамаки не воины, разбойники, воры, пятно в нашей истории», на що наш національний геній Тарас Шевченко відповідав: «Брешеш, людоморе! За святую правду й волю розбійник не стане». На наших очах «бандитами» називали афганських повстанців, які вели криваву війну проти совєтських окупантів, а буквально ось нині називають воїнів-чеченців із повстанської армії генерала Дудаєва. Кожен повстанець для окупанта — бандит, це ж проста і наївна істина. Та врешті історія визначає місце кожному. Автори польських публікацій, а вслід за ними — німецького коментаря особливо гостро реагують на встановлення пам’ятників воїнам УПА у місцях їх загибелі, особливо це стосується аналогічної акції в селі Грушовичі, що відбулася 9 жовтня минулого року, тому що, мовляв, воїни УПА (цитую) «відзначалися жорстокістю, якої дотепер історія Европи не знала». Браво, польські й німецькі католики-християни! Тепер уже світ буде знати, що не польські фашисти в концтаборах Береза Картузька, Явожно та інших, створених спеціяльно для українських політв’язнів (переважно інтелігенції), не німецькі фашисти в концтаборах, якими була усіяна Европа і які спочатку в основному призначалися для євреїв, а потім були напаковані європейцями усіх національностей, не сталінські енкаведисти в ГУЛАҐах, у яких мордували всіх, але таки найбільше українців, відзначалися найбільшою в історії Европи жорстокістю, а ті, хто від цієї чуми 20-го століття боронився. І ви називаєте себе християнами? А, може, вистачить? Про нас можна було говорити (і говорилося) всяку неправду, коли ми були в пазурях російської імперії, та сьогодні ми вільні, ми перестали бути «мовчазним народом».
Виступаючи на посвяченні пам’ятника героям УПА в тому ж таки селі Грушовичі, греко-католицький священик (до речі, політв’язень польського концтабору в Явожно, де загинуло 160 українців разом з священиком Криницьким, а ще багато потім померло внаслідок виснаження і тортур), так от, отець мітрат Степан Дзюбина сказав: «… Нині мусимо згадувати й молитися не за тисячі, а за мільйони наших сестер і братів по крові, які вмерли не природньою смертю, але, жорстоко замордовані, спочивають переважно у непосвячених могилах, без християнського похорону, без хрестів на їх гробах, а дуже часто навіть не знати, де їх гроби.
І коли ми нині стоїмо тут, перед тим новопосвяченим пам’ятником, який власне символізує нам ті всі незнані могили без хрестів, то молимося за всіх тих, які віддали своє молоде життя в обороні нашої многостраждальної Батьківщини, а також і в обороні тих, які були мордовані у жорстокий спосіб тільки тому, що «вродились українцями». (Журнал «Патріярхат», Нью-Йорк, липень-серпень 1995, стор. 18).
Краще, ніж сказав від імени свого народу один із його духовних Пастирів, не скажеш. Підсумовуючи, повторюю тільки, що публікація в польській католицькій газеті, розтиражована на Европу в німецькому також католицькому виданні, є, на превеликий жаль, свідченням недружелюбного ставлення до України, українців, Української Церкви. І це не може бути приватною справою окремих осіб.
Михайло Косів
