(Ще одна моя відповідь на статтю «Чому в Україні порожніють церкви?»)
Стараюся, звичайно, в кожній дискусії на якусь означену тему забирати голос тільки один раз, бо інакше, як усі почнуть по декілька разів говорити, дискусії не буде кінця. Важне також, щоб дискусія відбувалася на належному культурному і річевому рівні, без зайвих емоційних вибухів та образ.
У цьому випадку роблю виняток з двох причин: 1) Автор статті «Чому в Україні порожніють церкви?» п. Володимир Пайташ викликає мене «до двобою», і я є змушений відповісти і 2) тема незвичайно важлива, головно для наших читачів в Україні. В Україні, як відомо, постав великий обрядовий хаос, а посилена латинізація і прозелітизм польських місіонерів загрожує існуванню нашої Церкви, як окремої помісної одиниці. Тому освідомлювання наших людей в літургічно-обрядових справах є конечно потрібне. В міру своїх слабких сил постараюся хоч трохи заповнити цю велику прогалину і викликати зацікавлення цією занедбаною ділянкою.
Кожна людина може мати свої погляди на церковні обряди, свої улюблені богослужби і такі, які менше любить. Але це не значить, що приватні люди чи навіть духовні особи можуть, згідно зі своїми уподобаннями, впроваджувати якісь обрядові новості чи усувати те, чого не люблять. Тут іде про засадничі принципи обрядової автентичности нашої УГКЦеркви. Що становить властиво істоту нашого обряду? Які релігійні практики є в дусі нашого обряду і їх треба зберігати і плекати, а які не є, не творять гармонійної одности з нашою обрядовою структурою, звучать різким дисонансом у літургічній цілості нашої Церкви і тому не повинні в нас бути? Нелегко відповісти на це питання, навіть наші Владики мають різні погляди на ці справи.
Але мусить бути якийсь авторитет, який офіційно вирішував би ці спірні, але такі важливі питання. Такими незаперечними авторитетами в наших бурхливих часах є наші Церковні Світочі, Духовні Велетні 20 століття Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф. Вони обидва відзначалися глибоким умом, високою богословською та загальною гуманістичною освітою, силою характеру, практичним підходом до життєвих проблем і організаційними здібностями, неперевершеним ідеалізмом та шириною своїх візій, справжньою жертвенною любов’ю до рідної Церкви, прадідніх традицій та рідного українського народу. З цих саме спонук Митрополит розпочав обрядову реформу нашої Церкви. На жаль, не міг дійти до порозуміння у цій справі з нашими Владиками і був змушений звернутися зі своїми плинами до Риму. Ці важливі реформи, започатковані Митрополитом Андреєм, продовжував його великий наслідник і однодумець Патріярх Йосиф.
Які ж були погляди Митрополита про обрядові справи? Як задивлявся він на латинщення нашого обряду, в якому дусі мали переводитися його обрядові реформи? Про це довідуємось з його послання «Про обряди» (25.V. 1942), в якому, між іншим, Митрополит писав ось так:
«Нашим батькам, і перед, і після Замойського Синоду, здавалося, що треба їм було якнайбільшим числом хоч би й малих звичаїв і практик зближатися якнайбільше до латинського обряду, щоб заслужити собі в латинників… на опінію правдивих католиків… Зачали появлятися друком «годзінкі» до св. Онуфрія, Служби Божі до св. Антонія з Падуї та інших святих. При Службі Божій зачали священики «Мир всім» подавати розкладенням рук, як при «Домінус вобіскум», а руки побожно складати так, як латинські священики… Замість поклонів почали приклякати при Службі Божій, а служебник переносити кілька разів з одного боку престолу на другий; закинено копіє, переставалося класти частиці в честь Богородиці і Святих, залишено уживання звізди, дискос прийнято у формі латинського, фелони пообтинано зі заду і спереду; замість пояса почали священики вживати шнурка, як монахи-францішкани, стихарі прикрашувано коронками, щоб були подібні до латинських; руки почали вмивати перед убиранням, а Проскомидію правили без фелона».
Ті слова не повинні залишити в нікого ніяких сумнівів щодо відношення Митрополита до латинізаційних практик у нашій Церкві. В такому самому дусі продовжував Патріярх Йосиф працю над нашою літургічною обновою. Тому й 4-й Помісний Синод нашої Церкви, що відбувся у 1969 р. в Римі під проводом нашого Патріярха, закликає нас до вивчення і точного зберігання нашого обряду:
«Синод гаряче поручає і твердо кладе на серце всім отцям духовним, монахам і монахиням та всім виховникам поучувати і звертати окрему увагу вірних, а передусім молоді, на красу, велич духа нашого обряду… Треба безумовно провадити усю виховно-релігійну працю в дусі свого обряду… закликаючи всіх вірних до пильного зберігання всіх його традицій… (точка 9). А духовним особам поручає ось що: «Церковні ризи і священича й монаша ноша повинна відповідати східнім традиціям нашого обряду» (точка 22).
Розуміється, що ця обрядова реформа ще не закінчена, це, властиво, тільки початок, багато проблем ще не вирішено. Але як Митрополит Андрей, так і Патріярх Йосиф вказали нам напрям, у якому ця наша обрядова реформа має відбуватися. Вони вказали нам на два головні аспекти, яких треба придержуватися. Ними є: відлатинщення та усхіднювання в дусі наших українських традицій.
Обрядова орієнтація тих двох наших визначних Архипастирів є цілковито згідною з постановами II Ватиканського Собору, який урочисто заявляє: «Усі східні християни нехай знають і нехай будуть певні, що вони завжди будуть могти і будуть повинні зберігати свої літургічні обряди та свої правила… Отже самі східні обряди та свої правила… Отже, самі східні християни мають все те зберігати з найбільшою вірністю; саме вони самі повинні з дня на день набувати щораз то більшого знання цих справ та щораз то досконалішого користування тим знанням, а якщо вони через обставини часу чи осіб неслушно від них відхилились, нехай намагаються повернутись до прадідних традицій» (Декрет про Східні Церкви, точка 6).
Хочу тут звернути увагу наших читачів на одну дуже актуальну для нас справу: латинізми, які впроваджено до нашого обряду через обставини часу, або через деякі особи, не стають, згідно з постановами Собору, нашими законними традиціями; навпаки, їх не тільки можна, але й треба усувати і повертатися до правильних традицій. Це дуже важлива постанова.
Часто буває, що ми ігноруємо навчання своїх власних провідників, зате більше слухаємо чужих. Тому я й дозволю собі запитувати думку чужого визначного богослова-літургіста про нашу обрядову проблематику. Американський єзуїт, проф. Роберт Тафт у своїй книжці (Східньо-обрядове Католицтво, ст. 6) пише ось що: «Східній обряд — це не тільки відмінний спосіб відправи Служби Божої… Це прославлювання Богоматері без вервиць, почитання Святих без дев’ятниць, це культ Пресв. Євхаристії без виставлювань і благословенств, це Великий Піст без Хресної Дороги».
Цей літургіст слушно вважає, що наш обряд такий багатий і величний, що чужі нововведення не тільки що не збагачують його, але ще спотворюють його й деформують. Бо обряд — це не якась хаотична суміш, але упорядкована, органічно пов’язана цілість, яка творилася століттями. Основою обряду, підложжям, на якому він виростав, є певні богословсько-духові принципи даної Церкви.
Західне християнство звертає більше увагу на те, що видиме, конкретне, людське, тому й наголошує більше людську природу Ісуса Христа, Його терпіння і хресну смерть. Християнський Схід є більше духовий, містичний, трансцедентний, тому почитає не тривимірні статуї, але більш абстрактні ікони, підкреслює особливо Божество Ісуса Христа, Його приналежність до Пресв. Трійці і Його славне Воскресіння.
Тому й релігійна практика «Хресної Дороги», під час якої вірні розважають поодинокі моменти Христових терпінь, Його розп’яття і смерти, є цілковито нормальним і самозрозумілим явищем у Західній Церкві; але та сама практика є різким духовим і обрядовим дисонансом у Східній Церкві, в якій немає особливого культу Голготи, але панує неподільно культ Воскресіння. Навіть Хрест у Східній Церкві виступає у світлі Воскресіння. Тому в Хрестопоклонну Неділю співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо».
З тих самих причин і західній культ Пресв. Серця Христового не відповідає духовості Східньої Церкви, яка не почитає тілесних органів і не ділить Христа на частини, тільки прославляє Його як одну неподільну Боголюдську Істоту, Спасителя, що є «Благий і Чоловіколюбець».
Для звеличування Пресв. Богородиці маємо багато прекрасних і глибоко змістовних молитов і богослужень, таких як Параклис, Акафист, Молебень до Пресв. Богородиці Одигітрії (Провідниці), маємо чудові стихири в Її честь; маємо радісні гимни як «Тобою радіє, Благодатна, все творіння» (в Літургії св. Василія Великого) чи «Ангел сповіщав Благодатній» у великодньому часі. Чому маємо все те занедбувати, щоб на латинській вервиці проказувати напереміну «Отче наш» і «Богородице Діво»? Це було б справжнє обрядово-духове зубожіння.
У зв’язку з нашою обрядовою реформою, започаткованою Митр. Андреєм, у 1944 р. видано в Римі Устав богослужень («Ордо Целебраціоніс). У 10-й точці загальних правил сказано ось що: «Уживання дзвінків, великих або малих органів, т. зв. гармонії, виключається». Колись у латинській Літургії, яку відправляли латинською мовою, а люди відмовляли свої приватні молитви, дзвінки, може, були потрібні, щоб звернути увагу на важливіші моменти. Тепер на Заході, в латинській Літургії дзвінків назагал не вживають. А в нас дзвінки — це вже справжній абсурд; вони ніяк не причиняються до врочистости Служби Божої, а виглядають радше як забавка для дітей. Головна функція дзвінків — це пригадка людям, що треба клякати на Освячення і св. Причастя. Але у Східній Церкві люди мають стояти під час Освячення і стоячи приймають св. Причастя (також латинська Церква це вже практикує). Східня св. Літургія — це не сум і каяття, що вимагає клякання, але великодня радість з Воскреслим Христом, тому стоянням виявляємо цю радість і нашу віру у Воскресіння. Тому дзвінки в нас є цілковито зайвими.
Все те треба нашим людям пояснювати, виховувати їх в любові до свого рідного обряду, щоб дорожили своїм і не поклонялися «чужим богам», як це часто повторяв Патріярх Йосиф. На жаль, наш церковний провід і в тій ділянці є байдужий та інертний. І це, мабуть, є найважнішою причиною, чому в Україні порожніють церкви.
