(Документальна хроніка смерти і похорон
Митрополита Андрея Шептицького)
Минуло 50 довгих і тяжких років, як не стало серед живих Великого Митрополита Андрея Шептицького.
Тепер він повертається до свого улюбленого народу. Повертається у своїх творах, пастирських посланнях, в документах, в споминах сучасників. Повертається з воскреслою Церквою і відродженою Україною. Сумний ювілей сколихнув українську громадськість, спраглу правди та істини. Народ хоче знати все про своїх героїв.
Життя і смерть Митрополита Андрея обростають легендами, переказами, які інколи межують з фантазією і мітом.
Спричинилась до цього титанічна діяльність митрополита, князя і провідника народу. Він займав «найвидатніше становище в нашому народі, що дало йому змогу обняти вповні не лише церковну ділянку і все народне життя». Він — видатний богослов, вчений-енциклопедист, історик, мовознавець, філософ, політолог, благодійник, фундатор української науки. Меценатом науки й мистецтва назвав його з вдячністю народ. Нагадує він Мойсея своєю палкістю, великим практичним розумом, провідницьким хистом…
У кожній ділянці чинний і письмом, і словом, і ділом, буквально до останнього віддиху життя, був Він честю і окрасою нашої Церкви й народу», — відзначив у надгробному слові його наступник митрополит Йосиф Сліпий.
Навіть вороги в особі НКВД, такі щедрі на брехню, вимушені були констатувати: «Вплив митрополита Шептицького і авторитет… величезні. Без перебільшення можна сказати, що такого безапеляційного авторитету і впливу не має ні один глава церковної течії в СРСР».
Чутками та інсинуаціями про життя і смерть Митрополита повнилась майже піввіку під’яремна Україна. Пропагандистська більшовицька машина тиражувала мільйонами брехливі інформації радянських дослідників.
Загал України черпав відомості про смерть і похорони А. Шептицького з прологу до фільму «Іванна». Письменник В. Беляєв вкладає в уста одного із персонажів фільму слова: «Вбивцю хоронять». У фільмі у цей час показували бутафорну похоронну колону «чорного воїнства». Я. Галан докинув, що смерть митрополита була насильницькою, що його, як симпатика об’єднання з православ’ям, отруїли єзуїти і то руками Йосифа Сліпого. Очевидно неправдомовна видумка Галана виглядала фальшивою, так що в жодній радянській публікації не появлялась.
Сумнівну інформацію ширили часом окремі священики, які знали митрополита. Зокрема малоімовірною виглядає довірочна розповідь отця Йосифа Кладочного про останні дні і хвилини митрополита, його останні слова і кончину мало не на руках згадуваного священика, яка нібито мала місце за добу перед офіційною датою смерти, та про розгубленість керівництва Церкви і т.д. Старенький отець прагнув використати ім’я Великого Митрополита для власної величі і багато чого нафантазував.
Мало достовірного знали про смерть і похорони митрополита за рубежем. На той час Львів уже був у «визволеній червоній зоні». Інформації з України були скупі, тенденційні, а часом і неправдиві. Чого вартує побутуюча благочестива легенда про «вінок на гріб Шептицького від «батька народів» — Сталіна», чи про рясні сльози Микити Хрущова, який влаштував великий державний похорон за участю представників радянської влади, компартійних діячів, вищого офіцерства і єпископату московської патріярхії.
Документи, які ще вчора були недоступні дослідникам, жива пам’ять народу дозволяють пізнати правду.
В архівах збереглися акти про смерть митрополита Андрея, тексти телеграм, повідомлення наступника митрополита Йосифа Сліпого, ієрархії Церкви, листи до Апостольської Столиці і до Йосифа Сталіна, матеріяли про організацію похорону, розпорядок жалобних богослужень і похоронний похід, реєстр присутніх на похоронах священиків, «Книга висловів співчуття», літописна хроніка студитського манастиря, «Спецповідомлення про похорони митрополита уніятської Церкви Андрея Шептицького», листи-співчуття з приводу смерти Андрея Шептицького на ім’я митрополита Йосифа Сліпого, а також безцінні фотографії.
Зберігся розпорядок митрополичого ординаріяту Ч. 35/44 від 28 жовтня 1944 року. «З огляду на погіршений стан здоров’я Високопреосвященного Митрополита Андрея» єпископ Йосиф Сліпий прохав «заохотити вірних до гарячих молитов за двигнення з тяжкої недуги нашого Найдорожчого Митрополита».
31 жовтня єпископ-коадьютор Йосиф повідомив правлячих архиєреїв Григорія Хомишина і Йосафата Коциловського: «З прикрістю подаю до ласкавої відомости, що стан здоров’я нашого Високопреосвященного Ексцеленції Митрополита Кир Андрея значно погіршився. Час від часу тратить навіть свідомість. Прохаю тому о святі молитви Вашої Ексцеленції і вірних».
У покоях біля хворого митрополита невідступно перебували рідний брат митрополита ігумен студитів Климентій, лікуючий лікар Олександер Барвінський, сестри вікентинки і василіянки.
Смерть наступила 1 листопада 1944 року. Наступила в середу. Документи містять деяку розбіжність стосовно точного часу кончини. Світ довідався про це з опублікованого на Заході листа митрополита Йосифа до Апостольської Столиці від листопада 1944 р. «З глибоким сумом сповіщаємо, що відійшов з життя Митрополит і Архиєпископ Андрей Шептицький… 1 листопада о 13 год. 30 хв. у Львові». Це ж саме зафіксовано в літописі студитів: «1 листопада о год. 2-ій по полудні нам звістили, що фактично півгодини тому митрополит перестав жити». В «Спецповідомленні» № 09019 начальник Управління НК.ГБ Львівської области генерал Воронін зазначає, що в 14 годині помер глава Греко-католицької Церкви граф-митрополит Андрей Шептицький».
Нами розшукано автентичний медичний документ лікаря Олександра Барвінського, датований 15 листопада 1944 року — «Свідоцтво смерти», яким потверджую, як лікуючий лікар, що Галицький Митрополит Андрей гр. Шептицький, літ 80, замешканий у Львові, пл. св. Юра Ч. 5, помер дня 1 листопада 1944 р. о годині 13, мін. 45. Причина смерти: Декомпенсативний міокардит, атеросклероз та деформуючий поліятріт». Цей час фіксує і інший документ «засідання отців крилошан Капітули Митрополичої і Архикатедрального духовенства» — митрополит Андрей «умер 1 листопада 1944 р. о годині три четверті на другу з полудня». Цим первинним документам і слід вірити.
Чутки про «розгубленість на Юрській горі і замовчування про смерть є безпідставними. О 16-ій годині 1 листопада в митрополичих палатах на засідання зібралась управа Греко-католицької Церкви на чолі з наслідником митрополитом Йосифом Сліпим у складі 12 осіб.
По молитві Високопреосвященний Йосиф подав до відома сумну вістку про смерть митрополита Андрея Шептицького, зазначивши його великі заслуги для України і її народу. Він і запропонував розпорядок похоронних обрядів і богослужень, який був схвалений присутніми.
Службам митрополії було доручено повідомити про смерть ієрархію Церкви, усіх деканів Галицької митрополії, латинський єпископат, вірмено-католицького адміністратора.
Світську владу в особах Начальника Львівської области п. Козирєва, генерала міста Львова п. Смирнова, представника для справ культу і релігії п. Даниленка та начальника міста Львова п. Бойка мали інформувати о. д-р Гавриїл Костельник та о. Котів. Вони мали доручення просити владу передати цю сумну вістку через радіо.
Протокол засідання був підписаний Йосифом Сліпим 1 листопада підписом «Йосиф Митрополит».
Одразу було оголошено траур до 11 листопада, обговорено плян розміщення тіла покійного в храмі св. Юра, затверджено текст телеграм і офіційного церковного оголошення, яке протягом трауру висіло на дверях архикатедрального храму. Це був обрамлений широкою чорною полосою текст, увінчаний андріївським хрестом, наступного змісту:
«Бл. п. Митрополит Андрей, родж. 29.У11.1865. По довгій і важкій недузі, прийнявши Св. Тайни, закінчив у Бозі своє святе і жертвенне життя дня 1 листопада 1944 р. Похорони почнуться 2 листопада о год. 5 по полудні (моск. час) перенесенням тіла з митрополичої молитовниці до катедрального храму св. Юрія.
В днях 3 і 4 листопада о год. 5 по полудні продовження похоронних обрядів. У неділю 5 листопада о год. 9.30 вранці Соборна архиєрейська Служба Божа і закінчення похоронів. Заупокійна Літургія відправиться в архикатедральному храмі й інших церквах Митрополії щодня від 2-11 листопада 1944 р.
Вічна Йому пам’ять!
* * *
Йосиф Митрополит
Ігумен Климент
брат Бл.п. Митрополита Гр.-кат. митроп. капітула
Львів. 1 листопада 1944 р.
Про смерть Предстоятеля Церкви було повідомлено офіційно церковну владу телеграмою такого змісту: «Митрополит Андрей помер першого листопада 1944 р. Похорони відбудуться в неділю п’ятого листопада. Йосиф Митрополит». Телеграми направили єпископам Йосафату Коциловському, Григорію Хомишину, Григорію Лакоті, Йоану Лятишевському, усім деканам митрополії.
Як наслідник і Глава Церкви митрополит Йосиф Сліпий звернувся до «Глави Уряду СРСР Головнокомандуючого і Великого Маршала Непереможної Червоної Армії Йосифа Віссаріоновича Сталіна» з листом-повідомленням про те, що «1 листопада 1944 р. помер Бл.п. Андрей Шептицький, митрополит греко-католиків в СРСР, любий і поважаний усіми громадянами, «своїми й чужими».
По секретних каналах було відправлено повідомлення «про реакцію населення на смерть А. Шептицького в ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У».
Сумна звістка, наче грім, вразила Україну: «Митрополит більше не живе?!».
1 і 2 листопада Митрополит лежав у палатах святоюрської резиденції, в каплиці. Лежав на канапі. Одягнений в білий сакос з чорними хрестами. На голові мітра. Лице спокійне, дещо захмарене. В ногах, властиво в колінах, дещо скулений. Загальне враження робить живого. Коли так дивитися, то здається, що ось-ось відчинить очі і промовить тою глибокою Христовою мовою, що все звик промовляти.
Повна каплиця людей, що приходять і відходять через цілий день… Між приходячими чується часто польська мова. Всі моляться коло його тіла, як коло святого.
О 17 годині 2 листопада відбулася перша частина обрядового похорону — Панахида над тілом покійника в домашній каплиці за участю трьох архиєреі’в: Йосифа Сліпого, Миколая Чарнецького та Никити Будки. Після Панахиди тіло було перенесено до собору святого Юра. Покійного несли самі священики у фелонах. Було їх близько 40. Після встановлення тіла на катафальку мав зворушуюче слово о. Гавриїл Костельник: «Батьку наш, Батьку наш! Колесниця Ізраїлева і вогнений повоз його! Чому нас покидаєш і нащо нас залишаєш? Він є наш Батько! Він нас зродив для Неба. Він уможливив многим у нашому народі посісти науки і сповняти становисько у вищих сферах суспільности. Нема, здається, чоловіка, що міг би сказати згідно з правдою, що нічого йому не завдячує. (Г. Костельник особисто був обласканий митрополитом — М. Г.). Через майже півсотню літ був провідником українського народу в Галичині… Провідником не з Уряду, бо такого у нас не було. Але провідником з Провидіння, Провідником від серця. Не один удар, спрямований на твої плечі, український народе, роззброїв він своїми мудрими порадами, а то і власною терпеливістю.
Він собі заслужив на таку святу смерть. Вірю, що Боже Провидіння мудро зарядило, забираючи його від нас. Бо в Небі, про що не сумніваюся, як звідти Він вже на нас дивиться, Він кожному потрафить скорше виєднати тої найконечнішої ласки для будови Царства Божого на землі. Під Його опікою ми скоро вийдемо на тихі води, на ясні зорі. На тихі води мирного життя, на ясні зорі Небесної Христової науки».
Тіло було встановлено в храмі в труні на катафальку серед великої кількости осінніх квітів. У головах покійного Митрополита стояла Євангелія, дикирій і трикирій. З обох боків горіло по 4 свічки. Дві свічки було в ногах. 2 листопада було визначено маршрут похоронного походу вулицями міста Львова, який мав бути затверджений в органах радянської влади.
З листопада. Третій день похорону. О 9 годині відправлено архиєрейську Службу Божу єпископом Никитою Будкою. По службі ченці держали стійку при тілі покійного, читали Псалтир. О 17 год. продовження похоронів очолив єпископ Никита за участю 20 священиків.
4 листопада отець Стисловський Костянтин звернувся із заявою про смерть митрополита в Львівське міське бюро актів громадянського стану. В книзі було зроблено запис акта про смерть № 1015. «Шептицький Андрій Іванович, національність українець. Час смерти 1 листопада 1944. Минуло 80 років. Де працював (назва підприємства, установи, колгоспу) — Галицький митрополит. Причина смерти — параліч, старість.
Пред’явлено карту смерти лікаря Барвінського у Львові, видана, дня 1.XI. 1944 р.».
Документ скріплено підписами і гербовою печаткою.
Погода була погана, холодна. Перепадали дощі…
4 листопада. 4-й день похорону. О 10 год. відбулася архиєрейська Служба Божа і Панахида. При гробі держало стійку духовенство. О 3-ій год. по полудні відслужено монаший парастас. О 5-ій год. — загальний парастас.
Протягом усіх днів народ линув до храму св. Юра, щоб віддати шану своєму Владиці. В літописі студитів зафіксовано: «Нарід горнеться громадою, щоб помолитись при мощах. В кожній порі дня в церкві є повно людей, мимо того, що на дворі нема доброї погоди».
Промовистим фактом любови до Покійного Митроплита є «Книга висловів співчуття» з підписами скорботи. Книга має 68 довгих аркушів, списаних дрібним почерком жалобної громади. Книга велася 2-4 листопада. Тут залишило слід понад 2 тис. осіб. Записи роблено скупо, нашвидкоруч українською, польською і російською мовами. Серед прізвищ відзначимо українські, польські, єврейські, російські. Люди йшли з різних місць, в першу чергу львів’яни, жителі довкола львівських поселень. Знаходимо серед тих, які прощалися з покійним, представників з усієї України: Галичини, Донбасу, Волині, з Києва, Полтави, Дубно, Тернополя, Станиславова, Бережан, Коломиї, Підволочиська, Теребовлі, Чорткова, Бродів, Снятина і т.д. Серед відвідувачів вчені, доктори, інженери, інтелігенція, студентська молодь, школярі, пластуни, семінаристи… Найчисленніші, звичайно, жінки — українські мироносиці.
4 листопада до пізньої ночі велись посилені переговори представників органів державної влади з представниками митрополії. Збереглись дві офіційні записки секретаря Львівського облвиконкому Томенка до уповноваженого від митрополії о. Котіва. Громадянину Котіву надсилається просьба «негайно прибути для вирішення деяких питань у справі організації похоронів о. Андрея». За ним двічі виїздить службова машина.
Місцева влада, за велінням Москви і Києва, не чинила ніяких перешкод у справах організації похоронів. Пізніше Митрополит Йосиф у листі до Сталіна відзначив «позитивне ставлення Радянської Влади, зокрема доброзичливе ставлення в час похорону покійного Митрополита».
5 листопада. Останній день похорону. Згідно з розпорядком день розпочався соборною архиєрейською Службою Божою о 9 год. 30 хв. Генерал Воронін інформує, що богослуження розпочалось о 8 год. ранку. Він же єдиний повідомляє, що на богослуженні були присутні представники Православної Церкви. Додаткових даних, які би підтвердили факт, не знайдено.
У Святоюрському соборі Службу Божу служив монсіньйор Твардовський, Архиєпископ і митрополит Львівський в латинському обряді і Каєтанович — капітулярний вікарій у вірменському обряді, які попрощались з тілом покійного і залишили церкву св. Юра.
Заупокійну соборну архиєрейську Службу Божу очолив митрополит Йосиф Сліпий за участю Перемишльського єп. Коциловського, Волинського єп. Чарнецького, Львівського генерального вікарія Будки, Перемишльського коадьютора Лакоти, провінціяла чину Василіян о. Градюка, віцепровінціяла редемптористів о. де-Фогта, о. Климентія Шептицького, ректора семінарії о. Черняка та ін. (зберігся повний список священиків і дияконів, які співслужили на Літургії). Згадуваний вже генерал Воронін фіксує 217 священиків, які брали участь у цім богослуженні.
Після закінчення Служби Божої і належних молитов прощальну проповідь на Святоюрській площі, в присутності величезної кількости віруючих, виголосив Йосиф Сліпий. Проповідь скорбно-величава, велика за обсягом, справила величезне враження на присутніх. Тут обмежимось характеристикою генерала Вороніна. — «Богослуження в церкві закінчилось проповіддю наслідника Шептицького — митрополитом Йосифом Сліпим, який детально зупинився на біографічних даних Шептицького. Підкреслив добре ставлення митрополита до нужденного українського населення. Коротко згадав, що Шептицький усе своє життя захищав інтереси українського народу».
За погодженням з радянським урядом була зформована довжелезна траурна процесія. На чолі процесії йшов Хрест. За Хрестом несли 40 хоругов і 312 вінків. Чітке око НКВД зафіксувало такі написи на жалобних стрічках: «Його ексцеленції від богословської академії», «Його ексцеленції від політехнікуму» (політехнічного інституту — М. Г.), «Отцю народу — від медінституту», «Його ексцеленції — від педінституту», «Його ексцеленції – від наукових працівників», «Батькові — від педкурсів», «Другові народу — від артистів», «Його ексцеленції — від працівників народньої поліклініки», «Його ексцеленції — від медсестер».
Найбільше вінків було від української молоді. Промовистим був напис: «Його екцеленції — від молоді Тернополя». Серед них щирі написи: «Отцеві — від учнів 9 кляси 5 середньої школи», «Його ексцеленції – від студентів музичної школи», «Його ексцеленції — від педшколи № 1», «Його ексцеленції — від педшколи № 2», «Отцеві — від педкурсів».
Були вінки від окремих населених пунктів. Серед них були написи: «Від віруючих села Повітани», «Князю Церкви від села Соколи». Вражає лаконічною гідністю напис «Батькові — від дітей». Направду всі діти України прощалися зі своїм дорогим Батьком, Наставником і Покровителем.
За вінками йшли чинно монахи і монахині латинського і східнього обрядів. За ними семінарський хрест і хор семінаристів, а також латинські і греко-католицькі єпископи на чолі з митрополитом Йосифом.
Домовину покійного несли священики. За тілом йшли спадкоємці — рідний брат митрополита Климентій і духовні брати Василіяни, родина, гості, делегації, почесна варта і народ. Митрополит Йосиф повідомляв Апостольську Столицю, що в процесії взяло участь 150 священиків, 70 студентів духовної академії, 130 семінаристів і величезна кількість віруючих.
Генерал Воронін інформував, що за колоною з вінками йшов хор св. Юра — 100 осіб, монахині понад 200 осіб, священики уніятської Церкви понад 200 осіб… В кінці колони йшло понад 5 тисяч українського населення, серед якого більшість складали жінки і студентство. Монах-літописець називає цифру понад 10 тис. людей.
Траурна процесія розтянулась від вулиці Міцкевіча біля Сойму (тепер Університетська) на вул. Третього Мая (тепер Січових Стрільців) — Легіонів (тепер проспект Свободи) — на Коперніка вверх на вул. Льва Сапіги (тепер С. Бандери) з поворотом за Політехнічним інститутом на вул. Захарієвича (тепер Архітектурна) до катедрального собору св. Юра. Генерал Воронін неточно подав кінець маршруту, вказавши на вулицю Шептицьких.
Траурний похід розпочався о 13 год. 30 хв. Він відзначався зразковим порядком. Ніхто із людей не перебігав колони з боків.
Начальник НКГБ Воронін інформував: «Враховуючи велике скупчення українського населення під час похоронів Шептицького і в зв’язку з цим можливі антирадянські прояви українських націоналістів, нами по спеціяльно складеному пляну були проведені оперативні чекістські заходи по забезпеченню порядку в час похорону і процесії».
На збережених фотографіях добре видно солдатські патрулі, а ще більше їх було таємних. Монах-літописець записав у хроніку: «Власть імущі так немов би боялись чогось, бо цілий похід обставили наостро озброєними бійцями».
Після останньої Панахиди тіло усопшого митрополита Андрея було обнесене три рази довкола храму св. Юра і опущено для вічного спочинку в крипті собору поруч із саркофагом кардинала Сильвестра Сембратовича. Сталося це о годині. Воронін відзначив, що «Увесь день похорону митрополита Шептицького і процесія по місту Львову пройшли без найменших антирадянських проявів та інших небажаних ексцесів». А митрополит Йосиф зауважив, що «похоронні церемонії сильно вплинули для духовного зросту народу».
Після смерти митрополита Андрея почався хресний хід на Голготу виплеканої ним Церкви. Ранньою весною 1945 р. митрополит Йосиф на ввесь голос заявив: «Жах проймає нас до глибини душі, і невимовний біль стискає наше серце… на нинішній стан наших єпархій, на преважкі умовини, серед яких доводиться проживати Вам, отці-душпастирі і вірні, непевні ні свого майна, ні життя.
Серед того нещастя доложив Господь ще й важкий хрест — втрату нашого Великого блаженної пам’яти Митрополита Андрея. Не диво, що й усіх нас, прибитих горем, огорнув великий сум, який ще й нині сповиває наші єпархії. Та нашою потіхою є, що нам Покійник буде сильним заступником перед Всевишнім та й допоможе нам побороти труднощі, які в останніх днях життя вже і Його душу пригнічували та які і нині давлять наші серця…». Нема сумніву, що в нинішніх часах рішається доля і майбутнє народу. Тому тягар відповідальності! великий. У таких поважних хвилинах найбільшим ворогом народу є роз’єднання і братовбивчі крамоли.
Братовбивчі міжусобиці впродовж нашої історії завжди кінчалися матеріяльною і моральною руїною народу та тяжкою руїною усіх спроб нашого державницького життя…».
Чи це стосується тільки піввікової минувшини???
Чи не до нас кличуть сьогодні наші провидці і заступники???
