На жаль, у своїй твердості і незмінній настанові Сестри Чину Святого Василія Великого Провінції «Пресвятого Серця Христового» в Україні забули зміст слів четвертої Божої заповіді — «Шануй отця і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі». Дехто пробує цю Заповідь обмежити виключно до батьків, а насправді вона має ширший засяг у нашому не тільки релігійно-церковному , але й світському житті. Це питання послуху, але про це пізніше.
Згідно з нашим заповідженням у попередньому числі журнала «Патріярхат», що редакція одержала деякі документи — матеріали до ситуації Сестер Василіянок Провінції «Пресвятого Серця Христового» у Львові, це є: лист протоігумені Любови Ільницької, два листи папського нунція Архиєпископа Антоніо Франко і «Постанова Ради у справах релігій при кабінеті міністрів». Усі ці матеріяли друкуємо нижче, щоб наші читачі могли собі виробити свою власну думку, але крім цього ми подаємо нашу думку до цих питань.
Тепер повертаємось до питання послуху. В першу чергу Сестра чи Сестри Василіянки не послухали глави — батька Української Католицької Церкви Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, не послухали своїх настоятельок Надію Барусевич, мати Дію Стасюк й інших. Свої авторитети були невистачальні. Відкликались до найвищих. Ось тут дозволимо собі зацитувати документ, який не має дати, але підписаний Мати Любов’ю-Надією Ільницькою під назвою «Чому переслідуєте Мати Любов Ільницьку?!».
«При цьому закидають нам, що ми не слухаємо Святішого Отця. Це закид безпідставний. Ми стоїмо за Святішим Отцем. Скільки разів ми чуємо, як Святіший Отець закликає молитися до Серця Христового. Якщо б Папа сьогодні чи завтра видав енцикліку, що не потрібно почитати Серце Ісусове, молитися на вервиці, відправляти Хресні Дороги й інше, а ми стояли при свому, то закид був би виправданий. Але чи Святіший Отець відважив би ся би таке сказати?!».
Правда, папа в цій справі не написав енцикліки, але вислухав усі аргументи Сестер Василіянок і вислав свою особисту делегатку в особі Мати Емілії Прокопик, але, на жаль, її не прийняли і не повинувались вимогам, що їх поставив Папа Іван-Павло II. Як бачимо, слова Сестер Василіянок чи Мати Любови Ільницької не стали дійсністю. Рішення папи були відкинені, бо вони були прийняті не в дусі, які собі бажала Мати Ільницька. Звичайно, після того вже нема куди іти. На жаль, цього не могла зрозуміти Мати Ільницька. Постає питання, а про що, властиво, йдеться. З інформативного листа Мати Ільницької не все виразно випливає, тому для ілюстрації зацитуємо з того самого листа деякі ствердження, які кидають більше світло.
«На превеликий жаль, питання національного і духовного відродження на Україні духовні особи з-за кордону зібралися вирішувати зовсім іншим способом. Очевидно, вони призабули значення слова «відродження», тому що, прикриваючись цим словом, вони плюндрують нашу давню, притаманну тільки українцям, делікатність в розмові та поведінці. Наприклад, просити благословення в єпископа на колінях вони заперечують, пояснюючи це приниженням. При цьому вони наказують просити благословення в єпископа стоячи. Ні: «пошануй інших — тим ти себе пошануєш».
«Духовники» з-за кордону нищать нашу культуру, звичаї, традиції, обряди, які століттями збагачувались, в обороні яких неодноразово ставав наш народ. Нашому народові пропонують ікони, які нагадують нам московську православну схизму. Це нічого спільного не мас з нашим національним минулим.
На престолах священики зживають червоні ілитони. Людям це нагадує православні церкви, але й комуністичний прапор. Чи це є відродження?
Священики в церквах примушують сивоголових бабусь (а що з дідусями? – Ред.) приймати Св. Причастя стоячи, які за весь свій вік не пам’ятають такого на Україні. Чи можна це назвати відродженням?»
«З цього напрошується висновок, що духовенство з-за кордону мас мету насправді не відродити нам усе національне, а прищепити, нав’язати московську, чи, може, в діяспорі утворилась ще якась інша православна схизма…». На іншому місці цього ж самого листа читаємо: «…основна маса населення наповнила греко-католицькі церкви, навіть не підозрюючи, що духовенство з-за кордону прийшло знищити нашу віру, традиції, обряди».
«Ні, вони приходять на нашу землю володарювати, піднімати до Св. Причастя, скорочувати Служби Божі, насміхатися з наших набожностей. Вони закликають: «робіть це, бо закордоном вірні також так роблять». При цьому замовчують, що в них пропала віра. В них Бог — матеріяльні блага».
«Наші вірні повинні зрозуміти, що закордонне духовенство не може нас чогось навчити, вони повинні учитись у нас. Бо ми зуміли зберегти не тільки прадідівську віру, ми зберегли націю (чи трохи не забагато сказано, хіба що ця «нація» обмежена до Львівської области — заввага ред.), традицію, культуру, обряди і звичаї».
Тут подано тільки одробинку з цілої низки закидів Сестер Василіянок Провінції «Пресвятого Серця Христового» у сторону Сестер Василіянок, священиків і навіть вірних з діяспори. Слід підкреслити, все це є сказане не в дусі християнської любови. Сказано, які це ми віддані… Цим не бажаємо нікого вразити чи принизити. Знаємо дуже добре, яку голготу пройшла наша УКЦерква, її владики, священики, ченці й вірні, але повища мова нагадує нам неділю Митаря і Фарисея. Справді, це дуже болюче. Замість спільно молитись і дякувати Всевишньому Триєдиному Богу і Пречистій Діві Марії, що вислухали наші спільні молитви, не тільки тих переслідуваних в Україні, але також тих, що в діяспорі, і воскресили Христову Церкву на наших рідних землях. Вчімося одні від одних, бо нам ще треба багато, багато вчитись. Пізнаймо суть Христової Церкви. Не зводьмо учення Христа до зовнішньо візуальних атрибутів.
Що ж, у цьому незаперечному вирі болю і непорозумінь відчувається п’ятдесят років ізоляції релігійного, в тому чернечого життя в Україні від Вселенської Христової Церкви. Погодимось з незаперечним фактом, що нічого не стоїть на тому самому місці. Час робить своє. На протязі п’ятдесяти років багато чого змінилось у світі і в тому у Вселенській Христовій Церкві. Тих змін не приймала, бо їх не знала, наша підпільна УКЦерква. Хоч би згадати Вселенський Собор Ватиканський II, який прийняв багато змін, які відносились також до монашого і священичого життя. Після Собору у латинських церквах обернено престоли і під час богослужб священик є звернений обличчям до вірних. До Вселенського Собору Ватиканського II не тільки бабусі, але й дідусі, і всі вірні приймали Св. Причастя навколішках, а після Собору приймають стоячи. Від цього суть св. Євхаристії не змінилась. До Собору у латинських церквах відправлялись св. Літургії на латинській мові, а після відправляються на живих мовах народів. Біда в тому, що наша підпільна Церква, себто її вірні, не бачили поза собою нікого, і сьогодні не спроможні сприйняти цих змін, які заіснували.
Звичайно, маємо велике зрозуміння до строгих і невідкличних вимог Сестер Василіянок в Україні, до їх відданости, посвяти і терпінь, але вони повинні взяти до уваги, що Вселенська Христова Церква не повернеться до їх зразка, це є нереальна і неможлива справа. Сестри Василіянки в Україні повинні взяти до уваги, що Вселенський Собор Ватиканський II, у якому брало участь дві тисячі з половиною соборових отців, були свідомі того, що вони ухвалюють. Крім цього, чи Сестри Василіянки Провінції «Пресвятого Серця Христового» спосібні доказати, що зміни, які зайшли і в нашій Помісній УКЦеркві, є на «знищення нашої віри, традиції і обряду», а все те, що вони вивчили й успадкували від своїх попередниць, є чисте, непорочне і згідне з нашими обрядами і традиціями?
Чи часом не інші мотиви їх поставили на шлях непослуху? Чи, припадком, у них не було цього бажання володіти? Все це людське, і до цього слід мати зрозуміння. На жаль, у цьому трудно зрозуміти ось цю ненависть, яка так виразно пробивається у твердженнях Сестер Василіянок, а може, точніше, у їх протоігумені Мати Любові Ільницької. У правоті своїх «непомильних» вимог Сестри Василіянки забули не тільки четверту Божу Заповідь — «Шануй отця…», але одну з головних Заповідей — «Люби Господа Бога твого всім серцем…». Напевно Сестри Василіянки знають, що Христос навчав навіть любити ворогів! Напевно це слова не для краси, їх належить практикувати в житті. Це не легко, а тим більше, коли ж Сестри Василіянки під керівництвом Мати Любови виявляють неймовірну ненависть до самого слова «православний», що ж тоді говорити про людей і Церкву, що є Божою і людською інституцією? Слід пам’ятати, що є тільки одна Христова Церква, на жаль, яка поділилася, присвоївши собі різні — відмінні прикметники. Але всі ми добре знаємо, що Христова Церква все змагала і дальше змагає до того євангельського — «Щоб усі були одно».
До речі, в останньому часі з’явилась під цією назвою: «Щоб усі були одно» найновіша енцикліка Папи Івана-Павла II. Це вагоме і дуже потрібне завдання, але дуже трудне до здійснення. Треба допомагати, щоб цю хвилину, до цього «Щоб усі були одно» зближувати, а не віддалювати.
Ми далекі від того, щоб діяспору ставити на п’єдестал непомильности, бо це було б невірно. Діяспора має свою також не дуже то так легку і рожеву історію. Вона все жила своєю батьківщиною. Подобається комусь чи ні, але вона має своє прадідівське право до своєї батьківщини — України. Чомусь цієї діяспори не прийнято як членів одної родини? Якщо це не сталось у розумінні політичному, то можна було цього сподіватись у розумінні релігійно-церковному, бо всі ми діти однієї матері. Чи не варто було б себе взаємно, залишаючи на боці наші людські немочі, обнятись християнською любов’ю і спільно прямувати до того євангельського «Щоб усі були одно», бо тільки така постанова має можливості на успіх. На жаль, позиція Сестер Василіянок Провінції «Пресвятого Серця Христового» завела не туди… Це наслідок не пошанування четвертої Заповіді Божої…
На жаль, якщо ми не помиляємось, ось ця гордість, велике бажання володіти, а тим самим непошана до свого власного і найвищого авторитету довела до того, що наші Сестри Василіянки провінції «Пресвятого Серця Христового» на чолі з протоігуменею Ільницькою опинились поза межами офіційних церковних рамок. Просім Всевишнього Господа Бога і Пречисту Діву Марію, щоб нам допомагали у наших людських немочах. Слава Ісусу Христу!
