На перший погляд, може декому видаватись, що справи Церкви та її проблеми належать до владик і священиків, але не до мирян. Так колись до проблеми Церкви підходили, але це не означає, що це було правильно. Беручи до уваги проблеми Церкви, слід виходити із заложення, що творить живу Христову Церкву, яка є людською і Божою інституцією. Отже, Церква складається з трьох суспільних чинників, які творять повноту Церкви, це є: миряни, священики й ієрархія. У відношенні Церкви Вселенський Собор Ватиканський II виніс охопну концепцію «Божий люд». Дехто це розуміє — масовість, себто велика кількість людей — простолюддя. На жаль, від такого розуміння «Божого люду» не вільні священики і деякі владики. До речі, на концепцію Вселенського Собору Ватиканського II складаються миряни, священики й ієрархія, це є ці три елементи, що творять живу Христову Церкву. Всі ці три складові елементи мають свої не тільки обов’язки, але також і свої права.
За долю нашої Церкви відповідають не тільки ієрархія і священики, але також миряни. Прошу не подумати, що це якась нова позиція, вона все була, тільки у нашій Церкві не практикувалась. Чому не практикувалась, зовсім просто, бо такого права мирянам не дала ієрархія, а миряни не домагались. Як це питання мається сьогодні, напевно не краще.
Тут для увиразнення цієї картини слід згадати відомі у нашій історії Церковні Братства. Звичайно, вони є представлені у дуже суперлятивних прикметниках і рожевих фарбах, але про їх негативний вплив рідко згадується, а він позначився у нашому церковному житті.
Тут варто нагадати, що царгородський Патріярх Єремія, який вніс неясність у ієрархічну систему Київської Церкви, надав широкі права церковним братствам, виділивши їх з-під влади місцевих єпископів. Таким чином Патріярх Єремія визнав право братчиків контролювати поведінку ієрархії та духовенства. До речі, це було також одною з причин, що штовхнула Львівського Владику Гедеона Балабана відірватись від Царгороду і визнати верховенство Риму. До речі, хоч Гедеон один з перших висунув питання єдности, але вкінці сам не приєднався. Така роля братства була застрашаючою для української ієрархії, яка поставилась до братств, щоб не сказати ворожо, неприхильно.
На цьому місці слід наголосити і підкреслити, що зорганізований мирянський рух за патріярхат не мав і не мас цілей посягати тих позицій, що їх мали у той час прицерковні братства.
Але повернімось до нашої основної теми, себто ролі мирян у Церкві. Незалежно від того, що Вселенський Собор Ватиканський II у своїх ухвалах визначив не тільки обов’язки, але й права мирян, цього факту не прийняли наші владики. На жаль, під тим оглядом, як також деякими іншими для наших владик, Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся. До речі, у Латинській Церкві миряни беруть участь у Єпископських Конференціях і навіть стають їх дорадниками. У нашій Церкві щось подібного не є можливим, але на четвертому каменноугольному Синоді, що відбувся під головуванням Верховного Архиєпископа Блаженнішого Йосифа Сліпого, миряни були учасниками без права голосу, але мали можливість висловити свої думки. На жаль, всі Синоди нашої Церкви є закритими для мирян на всі замки. Напевно не пошкодило б, якщо б на наших Синодах була заступлена думка мирян. Тому що миряни не мали доступу на Синоди, то висловлювали свої думки і пропозиції у листах чи друкувались на сторінках журнала, але за ввесь час не було такого випадку, щоб ці думки, пропозиції і прохання розглядались на форумах Синодів.
На жаль, як у минулому, так і тепер українська ієрархія трактує мирян як пасивного чинника в Церкві, якого завдання є приходити до церкви, молитись, складати свої пожертви і слухати. Незаперечним є, що від такої постановки давно відмовився Вселенський Собор Ватиканський II. На жаль, наш церковний провід не взяв цього до уваги і дальше трактує мирян, як трактував у минулому.
Сьогоднішній мирянин є інший від вчорашнього, він є більше едукований, він вимагає від свого церковного проводу і своїх душпастирів не тільки зовнішнього блиску, але глибокого християнського і релігійного осмислення. Для нього не вистачає, як колись, об’їжджаючи українські громади, один з наших владик і вигукуючи, ставив питаня: «Чи любите Матінку Божу?». Вірні відповідали: «Любимо», і знову: «Скажіть це сильніше й сильніше». Такий сценарій повторявся не раз і не два. Але запитаймо себе, яке це мало значення? Чи мало це якийсь позитивний вплив на внутрішній стан вірного, учасника цієї зовнішньої релігійної демонстрації? Дефінітивно, ні. Сучасний мирянин хоче почути у церкві глибоко вдумливу проповідь, а для цього так багато життєвих нагод, які належало б належно осмислити.
Якщо б так було, то не поставали б такі голоси, що наша Служба Божа не є атрактивною, є задовгою і т.д. Ось візьміть статтю В. Пайташа, що була надрукована у березневому числі. Чи тут можна назвати статтю, що з’явилась у газеті «Церква і життя», що друкується у Австралії, за 9 квітня 1995 p., автором якої є В. Березій:
«… Першим кроком реформи у релігійній площині — всі церковні свята треба святкувати разом за латинським календарем, ввести двомовний вокальний режим богослуження, за скороченими текстами, організувати клюб «Молодь для Церкви», клюб салонових танців, квартети популярної пісні й музики, танців, шахові гуртки, льотереї, екскурсії, спортивні команди. Можна організувати клюб перегонів на байдарках, як спорт акватики, і таке інше. Ввести музичні інструменти в хорові релігійні пісні і гимни при відправі Служби Божої. Ці іновації притягатимуть молодь до церкви…». «Ми, старші, мусимо пожертвувати нашими почуттями заради збереження нашої Церкви, хоч напівангломовної, але української. Ми не можемо бути егоїстами і казати: «Поки ми живемо, хай все буде по-старому, а як нас не буде, то буде, як Бог дасть».
Це безвідповідальність…
В обидвох випадках ідеться про атрактивність Служби Божої. Обидва автори вбачають рятунок, оживлення і привернення молоді до Церкви у особливо візуально-слухових та й чуттєвих феноменах. В. Пайташ це бачить у дзвіночках й інших інструментальних виявах. В. Березій розглядає ці питання значно ширше, який готовий на все, щоб тільки якось «заманити» молодь до церкви. Ні одного з авторів не можна посуджувати у їх злій волі, вони справді бажають для Церкви добре, але вони не відчувають тих глибоких внутрішніх феноменів релігійно-християнського життя. Вони не всеціло збагнули суті Христової Церкви і тим самим Служби Божої. Чи можна їх за це винуватити, звичайно, ні!
Але поставмо самі перед собою питання, скільки разів ми почули з амвони, що це є Служба Божа. Людина відчуває потребу прийти у неділю і свято до церкви. Це є вияв душевної потреби. Служба Божа не є, не була і не буде атракцією, але глибоко вдумливою, всеохоплюючою спільною молитвою, під час якої відбуваються безкровна жертва — Свята Євхаристія. Ця спільна молитва є сперта на безмежній любові до Бога і людини. Для того ми приходимо до церкви, щоб цю спільну молитву відбути разом, вона все є іншою від нашої особистої молитви, коли ми молимось вранці, ввечері чи під час праці. Отже, коли Служба Божа є спільною молитвою, то тоді ми всі повинні слідкувати за змістом слів і бути співучасником спільної молитви, а не безпорушними статистами. Тому, що Служба Божа є спільною молитвою, то під час її відправи немає приватних молитов чи то на вервиці, чи без вервиці, бо ж Служба Божа є молитвою, яку ми всі спільно відмовляємо.
На іншому місці друкуємо статтю, де Сестри Василіянки в Україні жалуються, що, мовляв, їм забороняється молитись на вервиці. Якщо хтось відмовляє вервицю під час Служби Божої, то цього не повинно бути, бо тоді людина не бере участи у спільній молитві. Це дуже суттєве. Так можна приходити до церкви і спільно відмовляти вервицю, тоді воно нічому не суперечить. Також Сестри Василіянки в Україні мають свої застереження до прийняття Святого Причастя стоячи, бо, на їх думку, треба, як колись, приймати навколішках. Прислухаймось, що говорить перед Причастям священик: «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Але коли хтось бажає прийняти Святе Причастя клячачи, то може собі збоку клякнути і коли священик уже всіх запричащає, напевно уділить Святе Причастя тим, що клячать. Всі ці питання повинні бути кожночасно душпастирем належно вияснені, щоб вірні зрозуміли, чому і для чого це робиться.
Звичайно, наша Церква намагається усувати з нашого обряду всякі латинізми. Це не тому, що вони колись були добрі, коли їх вживали, а тепер вони стали поганими. Вони і тоді, і тепер є добрими для латинського обряду, а обряд нашої Церкви є київський, чи як хочете — східній, а дехто його також називає візантійським, отже, йдеться про чистоту нашого обряду, і в тому немає також нічого злого.
Треба взяти до уваги, що був час, коли нашу УКЦеркву переслідували і силою знищували та переводили на православ’я, і тоді, щоб хоч якось відрізнитись від пануючого московського православ’я, ми добровільно приймали латинський обряд чи деякі його практики, щоб тільки хоч якось відрізнитись і бути іншими від православних.
На жаль, і по сьогодні наша Помісна УКЦерква не має своєї однообразности. Це значить, що не у всіх наших церквах відправляють однаково, не тільки щодо самих текстів, але також мови й обрядових практик. У діяспорі майже всюди вживається українська мова, в Україні також, крім української мови, вживається староцерковна. Знаємо, що був час, коли у латинських церквах була виключно латинська мова, а у нас староцерковна, православні відправляли на українській й на староцерковній. Тоді здавалось, що Господь розуміє тільки латинську й староцерковну мови. Після Вселенського Собору Ватиканського II латинські церкви перейшли на живі мови. На жаль, наша Церква під тим оглядом не є однозначна.
Можна б ще багато суттєвого сказати, але залишається незаперечним фактом, що наша Церква, зокрема її провід і духовенство, потребує внутрішньо-духовної обнови. Без щирої обнови і справжнього глибокого внутрішнього розуміння Христової Церкви будуть множитись болючі, прямо неймовірні коломийські та їм подібні події і буде ширитись непокора черниць. Ці проблеми самі від себе не зникнуть, тут потрібна щира молитва й рішуча дія.
М. Г.
