Як об’єктивна істина капітулює перед фейками, чи можливо думати голосніше, аніж кричати, і як постправда працює в українських реаліях
Нещодавно один знайомий надіслав через соцмережу авторці цих рядків пост, у якому мовилося про те, що представник Ватикану в ООН провів публічний сеанс екзорцизму безпосередньо в залі після того, як там виступила шведська еко-активістка Ґрета Тунберґ. Для людини, яка належить до Католицької Церкви, неможливість і абсурдність подібного вчинку була очевидною, але щоб надати докази цього, я все ж перевірила інформацію. Джерело «новини» знайшлося легко. То був сайт фейкових повідомлень, в самому описі якого пояснюється, що його мета – створення жартівливих пародій на справжні актуальні новини. Звісно, під час мандрів соцмережами інформація встигла втратити посилання на першоджерело, натомість завдяки звичному «лайк-репост» поширилася між великої кількості людей. І вони, прийнявши зміст тексту за правду, активно взялися висловлювати свою солідарність з неіснуючим представником Ватикану в ООН або, навпаки, ганити мракобісів-церковників. Дуже багато емоцій були спрямовані на факт, відсутній у реальності, але при цьому заснований на справжній події. Утім це часто буває з фейками, у чому й полягає їхня особлива підступність.
Складно, напевно, знайти людину, яка бодай раз у житті не повелася б на фейк. У випадку України дров до вогню підкидає ще й те, що люди на пострадянському просторі, особливо старше покоління, звикли сприймати будь-який опублікований або показаний по телевізору сюжет як факт. Вони не звикли до аналізу інформації та перевірки джерел, до розмежування фактів і персональних суджень, і це робить їх особливо вразливими до нинішніх реалій, де, кажучи словами медійного експерта Пітера Померанцева, «нічого правдивого і все можливе».
Християнське середовище, на жаль, не є винятком із правила. Керуючись нібито щирими та добрими намірами, ми часто стаємо інструментами для примноження неправди, незалежно від того, мовиться про поширення фейкових новин на дражливі для християн теми чи про збір коштів для хворої дитини, чиїм іменем прикриваються шахраї.
«Щоб медіа діяли на благо, треба, щоб усі, хто ними послуговується, знали засади морального порядку і готові були застосувати їх на практиці. По-перше, слід зважати на предмет або зміст тих повідомлень, що їх передають ці засоби комунікації [. . . ]Належить також звертати увагу на обставини, за яких надійшла та чи та звістка (тобто хто її автор, де, коли, з якою метою її передали тощо), бо часом ці обставини почасти або й цілком змінюють моральний характер повідомлення. Крім того, треба повсякчас пам’ятати про спосіб діяння або вираження, властивий тим чи тим мас-медіа. Адже деякі з них чинять такий специфічний вплив, що люди, особливо непідготовлені, неспроможні навіть усвідомити, що їх піддано впливові, не те що контролювати цей вплив або, якщо треба, чинити йому спротив», – мовиться в декреті Другого Ватиканського Собору Inter Mirifica, присвяченому засобам соціальної комунікації.
У 2016 році Оксфордський словник оголосив словом року «постправдивий» (англ. post-truth). Згідно з визначенням його укладачів, це слово описує умови, за яких об’єктивні факти менш значущі під час формування суспільної думки, аніж звернення до емоцій та особистих поглядів. В українському інформаційному просторі це явище постправди можна проілюструвати за допомоги феномену, що має іронічну назву «зрада/перемога». Будьякий факт, потрапляючи у відкритий інформаційний простір, миттєво проходить через його своєрідний фільтр, яким би нейтральним він не видавався спочатку, і вже у такому вигляді далі шириться та розростається, як снігова куля. Фільтр цей, як правило, залежить від загальних поглядів людини, а отже, спочатку є дуже суб’єктивним: наприклад, негативно налаштована до влади людина обов’язково відшукає «зраду» в будь-якій її ініціативі, а симпатик влади, навпаки, сприйматиме це як «перемогу», навіть досягнення, що об’єктивно видається дуже сумнівним або незначущим.
Звісно, підміну реальних фактів різноманітними інтерпретаціями не можна назвати винаходом наших часів. Читаючи старі хроніки, що описують одні й ті ж історичні події, можна побачити, наскільки вони відрізняються залежно від того, на чиєму боці перебував автор. Масштабні та детальні криваві звірства, котрі часто приписували одна одній ворожі сторони, є не чим іншим, як предтечею усім добре відомого «розіп’ятого хлопчика в трусиках» і мали на меті одне й те ж – апеляцію до почуттів та емоцій з метою викликати в читача відповідне ставлення до подій та їхніх учасників незалежно від того, наскільки правдивою є викладена інформація. Але явище це за наших часів вийшло на абсолютно новий, незнаний раніше рівень.
Чому так сталося? Ключову роль у розвитку феномену постправди відіграють інформаційні технології. До їхньої появи право на поширення інформації було зарезервоване за певними категоріями осіб: журналістами, науковцями, духовенством. Тепер же кожна особа, що має в кишені смартфон із доступом до інтернету, не виходячи з дому, може стати кореспондентом, соціологом, політологом та експертом з будь-якого питання незалежно від своєї реальної компетентності в тій чи тій сфері. Через можливість необмежено ділитися зі світом своїми приватними думками будь-яке явище породжує множинність його інтерпретацій, і замість раціонального пошуку дійсної істини люди просто обирають точку зору, яка їм більше до вподоби, і приєднуються до одного з «таборів» або ж самі починають гуртувати однодумців навколо власної точки зору.
«Набагато краще говорити просто про предмети істинні, ніж красномовно – про хибні», – писав святий Єронім Стридонський, учитель Церкви. Ці його слова особливо актуальні для сучасних християн, що живуть у світі, де голос істини потопає у хвилях гучних заяв, емоційних закликів та різнобарвного інформаційного галасу. Дівчинка, що гнівно кричить із трибуни ООН «ви вкрали моє дитинство», із блискавичною швидкістю перетворюється на лідера думок, її обличчя прикрашає обкладинки світових видань, а пересічні люди поділяються на тих, що «за» чи «проти» Ґрети. Компетентність самої активістки в порушеному нею питанні, справжні інтереси людей, що стоять за нею, реальний вплив її діяльності на екологічну ситуацію в світі – усі ці важливі та цікаві питання відходять на другий-третій план і розчиняються в галасі навколо її імені. Екологи ж, намагаючись подати тверезий та виважений погляд на проблему, науковці, пропонуючи практичні варіанти розв’язання проблеми, залишаються в цьому галасі непочутими, бо послуговуються мовою «нудних» фактів – сухою та нецікавою на цьому тлі, позбавленою запального й особистого емоційного меседжу. Це ж саме трапляється з людьми, які намагаються говорити «просто про предмети істинні» стосовно будь-якої резонансної події. Адже коли всі навколо кричать, людину, яка говорить спокійно, навряд чи почують незалежно від того, наскільки мудрими будуть її слова. Натомість намагатися перекричати оточення означає прийняти правила чужої гри і, зрештою, стати її частиною.
Варто також виокремити питання поверховості знань сучасної людини, тоді як знання людей минулих часів можна окреслити переважно як вужчі, але глибші в певній царині. Зараз ми завдяки тим же інформаційним технологіям маємо набагато ширший обсяг тем, про які можемо щось сказати. Але разом із цим наші знання переважно залишаються цим «щось». Світогляд сучасної людини подібний на калейдоскоп: набір різних за формою і кольором скелець, здатних утворювати найрізноманітніші візерунки. Нахапавшись усього потроху на рівні вікіпедії, ми всетаки маємо недостатньо знань для того, щоб висловлюватись із того чи того питання на експертному рівні. Проблема полягає у тому, що ніщо, крім нас самих, не може обмежити наше право робити щось, якщо нам того заманеться. Але далеко не кожна людина здатна до адекватної оцінки власної компетентності. Тож, із одного боку, інформаційна ера подарувала нам небачену досі можливість вільно висловлюватися і бути почутими, з другого – ця свобода стала для нас пасткою.
«В освіті йде про одне: щоб знання було правдивим знанням, щоб відносилося лише до правди, а не було неправдою, брехнею. Бо як правдиве знання є силою людини, так і фальшиве знання, оперте на неправді, є для чоловіка правдивою недугою, каліцтвом та нещастям на ціле життя. А що людська природа є зіпсута, що пристрасті чоловіка тягнуть до злого, що розумові трудно доходити до правдивої правди, то й треба Вам тієї Божої Мудрості, що вміє розрізнити щире золото від фальшивого і в множестві подаваних людьми відомостей вибрати ті, які чоловікові потрібні і хосенні, а оминати ті, які йому наносять шкоду», – писав Митрополит Андрей Шептицький, звертаючись до української молоді.
Послання владики Андрея зараз виглядає особливо актуальним, тому що рамки освіти для нинішньої молодої людини вже не обмежуються шкільною лавою, університетською аудиторією чи бібліотекою. Щодня ми отримуємо та обробляємо величезну кількість найрізноманітнішої інформації, яка може не лише збагатити нас, а й збити на манівці. Мірилом правди може виступати лише наша власна християнська совість, що спирається на божественні Одкровення та Істину, носієм повноти яких є Церква. Душпастирська інструкція Папської ради у справах соціальної комунікації Aetatis Novae пояснює: «…використання комунікаційних технологій – це благо тільки почасти, і щоб використати їх для доброї мети, індивіди, приватні підприємці, уряди й суспільство загалом повинні керуватися здоровими цінностями й робити мудрий вибір. Церква не збирається накидати їм якісь певні рішення або певний вибір, проте вона хоче їм допомогти, окресливши етичні та моральні критерії, що стосуються цієї царини, а критерії ці треба шукати в цінностях і загальнолюдських, і саме християнських».
Та чи насправді це так просто?
«Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого», – ці слова, що їх залишив нам Ісус Христос, на перший погляд видаються не такими вже й складними. Однак життя в постмодерній реальності вимагає постійної роботи над собою для того, щоб бодай розуміти їх, не кажучи вже про дотримання цього завіту. Бо ця реальність говорить про те, що абсолютної істини не існує, існують тільки різні точки зору. А отже, ніхто з нас не має права давати моральну оцінку подіям та людям, судити про те, що є добро, а що зло. Іншими словами, постмодернізм сформував принципи, протилежні до засад християнства.
«Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос», – каже Ісус, стоячи перед Пилатом. «Що є правда?» – риторично відказує Йому Пилат, а потім умиває руки, відсторонюючись від власної участі в подальшій долі Сина Божого. Слід зауважити, що прокуратор має власну думку стосовно Його «злочину»: «Жодної вини я в Ньому не знаходжу», проте вона так і залишається його суб’єктивним враженням. Пилат не дозволяє собі винести остаточний вердикт, робить це в «кращих» традиціях постмодерного суспільства.
У цьому короткому євангельському епізоді немов зустрічаються два світи: дохристиянський, представником якого є Пилат, та осяяний світлом Істини, єдиним уособленням якої є сам Христос. І, на жаль, той поганський світ, який уособлює прокуратор Юдеї, не так уже й відрізняється від нашого сьогодення. В останньому християнство вже не є загальним світоглядним орієнтиром.
«Що є правда?» – ось питання, яке ми мусимо ставити собі щоразу, входячи у інформаційний простір, соцмережі чи натискаючи на кнопку «поширити» під черговою гарячою новиною. І для нас, як для християн, це питання не мусить бути риторичним.
Ольга Герасименко
