Андрей Шептицький – не просто велика постать історії. Він не тільки зміцнив свою Церкву перед численними викликами першої половини ХХ століття, а й заклав міцні підвалини розвитку УГКЦ на багато десятиліть уперед. Отже, чим цікавий досвід Шептицького нашим сучасникам?
Митрополит Андрей Шептицький в історії Української Греко-Католицької Церкви став особою, що мала найбільший і досі неперевершений вплив на її розвиток як складової Католицької Церкви і як молитовної спільноти східного обряду на українських землях. Він був одночасно і «дитиною» своєї епохи, і особою, яка зуміла переступити рамки, встановлені історичними контекстами своєї доби. Йому вдалося побачити перспективи в досить безнадійних передумовах та спрямувати працю – свою власну та свого духовенства – наперекір конкретним історичним обставинам. На мою думку, найважливіші сторінки діяльності Митрополита, що мали доленосне значення для майбутнього Греко-Католицької Церкви, були вислідом його наполегливих інтелектуальних пошуків.
Широта поглядів, новаторство і консерватизм
Митрополита Шептицького інтелектуально приваблювали багато проблем, як-от роздуми про вселенський характер Церкви і про те, як Церква має реагувати на швидкі зміни суспільно-політичного, культурного та економічного характеру. Ще в 1900 році Станіславівський єпископ Шептицький написав пастирське послання «Правдива віра». У цьому творі він стверджував, що «…правдива Христова Церква обіймає цілий світ і є міжнародньою (космополітичною) Церквою, – то з другого боку є Вона для кожного народу такою своєю, – такою питомою, – як нею ніяка інша загальна інституція й не потрапить бути…»1. Тут же Митрополит відповідав людям, які робили закиди ГКЦ, що вона перебуває під закордонними впливами і не може відповідати «народнім потребам»2. Відповідь владики Андрея звучала дослівно так: «Та забувають вони хіба, що й усі ми улягаємо, – завжди і безоглядно улягаємо, – заграничним впливам культури, науки і освіти. Так, що відтягнутися від цих впливів, значило б не йти з духом часу та за поступом людства. Зрештою, й сам розум каже приймати всі загально людські здобутки, які ведуть до поступу, правди і добра»3. Подібні слова звучать дуже цікаво і відображають спосіб думання самого Митрополита, котрий на зламі століть висловив власне бачення глобального характеру Церкви та наполягав на важливості для Церкви вміти заакцептувати та пристосувати зміни, звісно ж, вибірково.
Митрополит Шептицький вважав, що його Церква потребує оновлення, потужного імпульсу до розвитку. На його думку, повернення до візантійських джерел мало б стати таким імпульсом. Для нього програма візантинізації була не лише комплексом заходів щодо очищення обряду від латинських нашарувань і повернення до традиції Київської митрополії. Він розглядав процес повернення до візантійських традицій передусім у богослужінні, як інструмент створення самобутнього культурно-релігійного обличчя Церкви. У 1931 році в «Пастирському листі до духовенства Галицької провінції про обрядові справи» Митрополит писав: «Вона [обрядовість – Авт.] є потрібна Католицькій Церкві, без неї ми не тільки не можемо послужити Католицькій Церкві в ділі привернення до єдности Церкви відлучених братів, але просто шкодитимемо Церкві в цьому ділі. Обрядовість потрібна й для нас; безумовно нам треба перестати наслідувати, треба нам бути собою, бо лиш так зможемо щось Церкві принести, щось для неї зробити»4.
Дуже узагальнено можна сказати, що Митрополит Шептицький хотів провести візантинізацію обряду, щоби ГКЦ змогла відігравати активну роль в діяльності задля єдності Церкви. Відновлення, а часто й реконструювання візантійського обряду ГКЦ було покликане зробити з неї активний інструмент для праці задля єдності Церкви. Шептицький пропонував своїй церковній спільноті план актуалізації її діяльності, її місії, котрий можна розглядати і як план модернізаційних заходів. Водночас Митрополит у питаннях догматичних послідовно стояв на консервативних позиціях. Отже, його модернізаційний підхід полягав в осучасненні взаємодії Церкви та суспільства. Втім Шептицький не допускав жодного перегляду основоположних засад віровчення Католицької Церкви.
Церква, що живе з народом
Під управлінням Митрополита Шептицького ГКЦ пройшла ще один важливий процес, що допоміг їй у підсумку пережити лихоліття та вийти з підпілля активнодіючою релігійною спільнотою. За роки правління цього глави ГКЦ впевнено українізувалася, ставши інституцією загальнонаціонального значення: її діяльність міцно переплелася з діяльністю багатьох суспільно-політичних, громадських і культурно-просвітніх українських установ. Фактично в часи Митрополита Андрея Греко-Католицька Церква поступово перетворилася на Українську Греко-Католицьку Церкву. Поступово, завдяки органічній праці, були маргіналізовані інші, неукраїнські, орієнтації серед духовенства. Це знайшло вияв і в багатьох зовнішніх проявах діяльності греко-католицького духовенства та єпископату, наприклад, у запровадженні української мови.
Митрополит Шептицький сам поступово почав уживати сучасну українську мову, без нашарувань церковнослов’янської, що добре видно, коли порівняти тексти його пастирських послань початку ХХ століття і після Першої світової війни. У повоєнний час він зробив декілька дуже важливих кроків у напрямку запровадження української мови в греко-католицькі богослужіння замість церковнослов’янської. До прикладу, декілька дуже цікавих абзаців присвятив важливості збереження релігійних пісень, традиційних для греко-католицького церковного богослужіння, що були переважно україномовними. Шептицький написав досить поетичні слова про народну пісню загалом та особливо про «обрядові», релігійні пісні. Його наполягання на збереженні українських релігійних співів також можна тлумачити як бажання інкорпорувати українські музичні традиції в богослужіння візантійського обряду.
У своєму ставленні до національного питання в Церкві у міжвоєнний період владика Андрей намагався шукати баланс сил і поглядів. З одного боку, прагнув, щоб ГКЦ була моральним авторитетом для українців-галичан, щоб її послання було доступним, зрозумілим і близьким, щоб у лоні Церкви зберігалися народні звичаї, а культурні традиції розвивалися. Тобто послідовно проводив лінію активної участі ГКЦ, її духовенства в культурному, просвітницькому та суспільному житті української спільноти. З другого боку – Митрополит послідовно виступав проти перетворення ГКЦ у національну інституцію з організаційного погляду. Тобто таку церковну організацію, котра координувала б свої дії у якийсь спосіб із представниками національного чи то національно-державного проводу.
Відповіді на виклики часу
Митрополит Шептицький також вважав, що його Церква має активно реагувати на проблеми модерної доби, суспільно-політичні ситуації. Заохочував свій клир брати участь в діяльності різних громадських організацій, особливо культурно-просвітницького характеру. Зокрема, в листі до отця Кирила Королевського від 23 січня 1938 року Верховний архиєрей висловив думку, що духовенство, працюючи в різних організаціях, «захищало інтереси Церкви і віри» та «завдяки праці священиків в цих організаціях – ці організації залишалися християнськими5…»
Активна позиція Церкви щодо зовнішнього світу, його соціальних суспільно-політичних, економічних та культурних проблем, яку пропагував Шептицький, мала модернізувальний ефект на ГКЦ. Для нього українське обличчя ГКЦ було важливим задля досягнення релігійної єдності всіх українців під верховенством Римського Престолу. Візантинізація та українізація Церкви за своєю суттю стали двома паралельними модернізаційними процесами, яких зазнала ГКЦ в роки перебування на митрополичому престолі Шептицького.
Уважно аналізуючи керівництво Митрополитом Андреєм Греко-Католицькою Церквою, можна вирізнити такі його дії та ініціативи, що серйозно модифікували діяльність ГКЦ/УГКЦ та зробили її більш стійкою до викликів життя в умовах ХХ століття.
1. Андрей Шептицький намагався осучаснити спосіб керівництва церковними справами. Для його діяльності було характерне використання різних дорадчих органів як постійного, але часто непостійного характеру. Митрополит практикував скликання комітетів або ж неформальних груп радників, дуже часто світських осіб, яких запрошував для розгляду конкретних проблем. Звичайно, це зовсім не означало, що він хотів розділити відповідальність за прийняті рішення. Навпаки, просто вважав за потрібне отримувати поради, обмінюватися думками з кваліфікованими радниками – богословами, юристами, економістами і так далі.
2. Окремого дослідження заслуговує те, як Митрополит адміністрував нерухоме майно, земельні володіння та фінансові активи Церкви. Можна говорити про те, що Шептицький зреформував управління майном ГКЦ. Досить багато часу та зусиль приділяв питанням майна і фінансів Церкви. Додержував думки, що фінансова незалежність Церкви є дуже важливою передумовою для незалежності від світської влади і світських впливів у здійсненні місії проповідування Слова Божого. Саме тому владика застосовував різні на той час новаторські методи адміністрування активів Церкви. До прикладу, зробивши земельно-майнові комплекси прибутковими, розпочав інвестувати прибутки Церкви в різні галузі виробництва та придбання нерухомості. Дуже важливою для фінансово-економічної діяльності ГКЦ стало заснування Гіпотечного земельного банку, засновником і найбільшим акціонером якого став Митрополит Шептицький. Він зумів парцелювати церковні землеволодіння на умовах, вигідних для Церкви, забезпечивши таким чином незалежність її діяльності в міжвоєнний час. Його фінансово-економічна діяльність у Галичині у 1899 – 1939 років мала значення своєрідного чинника модернізації суспільства та економічного життя народу. Його старання дали поштовх розвитку середнього та великого українського бізнесу і суттєво зумовили створення банківських установ, акціонерами та клієнтами яких були переважно українці. Фінансово-економічна активність глави ГКЦ була важливим джерелом фінансових засобів для допомогової та меценатської діяльності.
3. Шептицький вважав, що ГКЦ має провадити активне соціальне служіння. Харитативною діяльністю намагався злагодити негативні наслідки суспільно-економічної модернізації Галичини і світових політичних та економічних катаклізмів, запропонувавши суспільству різні форми взаємодопомоги і взаємопідтримки. Найважливішими ділянками його благодійної діяльності стала допомога бідним та нужденним свого краю, турбота про дітей-сиріт своєї єпархії та намагання поліпшити рівень охорони здоров’я в Галичині. Часто в своїх допомогових акціях владика Андрей віддавав перевагу тим, що мали загальногромадське значення та довготермінову перспективу. Віддаючи перевагу фінансуванню опіки над молоддю, закладів освіти, дбав про нове покоління освічених, фахово навчених українців, які зможуть подбати про розбудову власної Церкви і власної громади. Крім цього, Шептицький свідомо йшов на інституалізацію своїх харитативних акцій, що дозволило їм перерости в ланки системи соціальної опіки, незалежної від держави. Харитативна і благодійна діяльність Митрополита стала важливою школою для всієї української громади. Вона залишається актуальною донині, бо показує можливості розвитку громадських благодійних ініціатив та способи втілення конкретних харитативних проєктів.
4. Діяльність Шептицького як мецената також може бути свідченням його модерних поглядів на завдання сучасного церковного єрарха. Глава ГКЦ тлумачив меценатство як частку свого служіння греко-католицькій українській громаді, культурне життя котрої якісно змінилося за роки його правління. Окремо варто згадати, що він став важливим організатором мистецького середовища: створив і фінансово підтримував Національний музей у Львові, який став найважливішим осередком акумулювання культурних надбань, дослідження мистецьких артефактів, ключовим елементом творення мистецького середовища і загалом маркером модерності української культури. Серед недержавних українців музей Митрополита Шептицького став потужним чинником створення консолідуючого розуміння власної ідентичності та інструментом відокремлення від інших, «чужих» культур.
Зрештою, можна наводити й аналізувати ще багато подібних прикладів заслуг владики Андрея. Утім, скільки це не робити, зрозумілим залишається те, що за його правління ідентичність Греко-Католицької Церкви закарбувалася як українська та східно-обрядова. Зміни, нововведення і пристосування, запроваджені Митрополитом Шептицьким, мали серйозний вплив на життєдіяльність УГКЦ впродовж усього ХХ століття, заклали основи для розвитку на багато десятиліть.
д-р Ліліана Гентош, дослідниця життя та служіння Митрополита Андрея Шептицького
- Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність 1899 – 1944. Церква і церковна єдність /ред. А. Кравчук, т. 1. Львів, 1995.
- Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність 1899 – 1944. Церква і церковна єдність /ред. А. Кравчук, т. 1. Львів, 1995.
- Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність 1899 – 1944. Церква і церковна єдність /ред. А. Кравчук, т. 1. Львів, 1995.
- Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1899 – 1944. Церква і церковна єдність. Львів,1995, с. 223.
- Korolevskij C. Kniga bytija moego. Le livre de ma vie: mémoires autobiographiques / texte établi, édité et annoté par Giuseppe M. Croce. Cité du Vatican, 2007, vol. IV, с. 1822.
