Новизна поруч із несистематичністю
Шептицького звикли бачити видатним богословом, адже його слово, усне і писемне, мало кого залишає байдужим, проте він не був богословом у звичайному академічному сенсі, і фактично, якщо мовиться про певну частину його богословського спадку, то там багато такого, що сьогодні не буде найбільш актуальне. Проте в його богословських, чи радше душпастирських творах є надзвичайно актуальні наголоси і моменти. Крім того, ми все-таки поважаємо його як богослова, оскільки в цьому випадку натрапляємо на унікальну ситуацію: він – чоловік, який не раз писав речі майже самозрозумілі (якщо людина добре знає Святе Письмо, християнську спадщину тощо), але, пишучи їх, таки постійно виконував їх, і то в творчий спосіб. Саме тому постать Митрополита притягує увагу, в тому числі богословів: бути теоретиком у ділянці богослов’я набагато легше, аніж практиком. Тому богослов, який втілює теологічні «теорії», заслуговує на увагу.
У Шептицького все-таки є чимало творчого . Він, наприклад, робить новаторський крок в осмисленні питання убожества. Такі велетні, як Тома Аквінський, не наголошували, що євангельська порада убожества є порадою для всіх. Зазвичай писалося, що це – для духовної «еліти», для монахів. А Шептицький каже, що добровільна убогість, готовність відректися від земних благ – це фактично універсальне, може, не покликання, але універсальний ідеал для всіх християн. Це справді згідне не тільки з євангельським, а й із патристичним вченням. Митрополит Андрей, може, не розгорнув це вчення настільки, наскільки хотілося б, але сам практикував його. Навіть тоді, коли став єпископом, митрополитом, хоч і не мав обов’язку, жив так, як простий монах. На це варто звернути увагу, бо якби там не було, це була доба томізму і «коригування» святого Томи з Аквіну, це було щось нeзвичне.
Шептицький і творчо підійшов до визначення самої суті богослов’я. Класична дефініція богослов’я на Заході – це дефініція святого Ансельма Кентерберійського – fides quaerens intellectum – віра, яка шукає розуміння. А Митрополит писав, що богослов’я – це elevatio mentis ad Deum (піднесення ума до Бога). Знаємо ту класичну фразу, що молитва – це піднесення душі до Бога. Значить богослов’я – це піднесення ума до Бога? Це не тільки паралель молитві, це й те, що остаточна мета – зустріч із самим Богом, а не тільки розуміння. Не раз богослов’я потрапляє в кризу, адже в наших зусиллях усе зрозуміти, ми не раз тратимо той містичний вимір богослов’я, який випливає з того, що я зустрічаюся з живим єством, Творцем Всесвіту, який мене безмежно любить і посилає Слово, щоб воно поселилося між нас. Унаслідок тої зустрічі, того особистого досвіду я починаю щось писати про Бога. І роблю це не лише тому, що хочу щось збагнути, зрозуміти, а тому, що хочу стати учасником божественної природи. Нема сумніву, що нам «на християнському Сході» вдалося б трохи більше підкреслювати інтелектуально-філософський момент. Але в тій хвилині, коли ми забуваємо, що остаточна мета – єдність з Богом, богослов’я легко може стати дуже сухою дисципліною.
Важливо також зрозуміти, що Шептицький не був систематичним у своєму богословствуванні з простої причини – це не було його завданням. Митрополит Андрей перш за все був геніальним душпастирем і тому переважно писав ad hoc, тобто в нього часто була спрямованість на конкретний випадок, на вирішення конкретної проблеми. Найбільша систематичність проявляється там, де він дотримується «Суми теології» Томи з Аквіну. Наприклад, твір Шептицького «Божа мудрість» – це намагання осмислити, що означає діяти етично як справжній християнин у складних ситуаціях. Там Шептицький досить систематично розглядає ті питання, які для нього мають особливе значення. Там є система, бо він раз у раз цитує або перефразовує святого Тому. Через це «Божа мудрість» – твір доволі сухий і схоластичний, але Шептицький вдався у ньому до прискіпливого розгляду деталей моралі, бо перебував у обставинах, де нюанси різниць між правильною християнською поведінкою і неправильною були дуже малопомітні. Митрополит часто мусив зустрічатися з впливовими посадовими особами, і перед ним поставало питання, коли можна піти на поступки заради якоїсь більшої мети без того, щоби кривити душею, без того, щоби чинити якесь зло. Йому було важливо зрозуміти і вчити інших, коли компроміс переходить у сферу неетичної поведінки.
Інші особливі ідеї та наголоси
Цікавим був і підхід Митрополита Андрея до літургійної молитви та загалом до місця літургійного життя в християнській духовності. Отже, Шептицький бере ідеї, що кружляють у той час, і поширює їх у спосіб, який для нас сьогодні може бути досить цікавим, зокрема для інтелігенції, котра не раз має тенденцію дивитися на спільну літургійну молитву як на щось пієтистичне або таке, що добре для людей, які «не можуть інакше давати собі раду з життям», але не для інтелектуалів.
Яку ідею, наприклад, підхопив Шептицький для того, щоби поглибити її? Ще до Першої світової війни, ще заки літургійний рух став поширеним, Митрополит пише, що головне джерело християнського життя – участь у богослужіннях. Це може звучати дуже так обрядово, якщо не розуміємо, що саме Шептицький має на увазі. Для нього, очевидно, участь в богослужіннях – це не відбуття якоїсь церемонії заради того, щоби принести Богові «данину» (і, звісно, не для того, щоб виявити свою ідентичність чи просто «будувати спільноту», як не раз сьогодні видно). Митрополит розумів, що богослужіння – це подія, коли в особливий спосіб нам служить Бог (як він про це писав), а ми тоді у відповідь служимо Богові цілим своїм буттям. Тож участь в богослужіннях мусить мати життєві наслідки. Тогочасні автори Пій Х та Ламбер Бодуен (Lambert Beauduin) вплинули на Митрополита Андрея, і він розвинув їхні ідеї.
Митрополит у своєму богослов’ї був також цікавий тим, що старався звертати увагу на роль Святого Духа в християнському мисленні, хоча це був період, коли в богослов’ї Святий Дух, як то кажуть, був забутий. Шептицький звертає увагу на роль Святого Духа як того, хто дає динамічний стимул Церкві і християнам – кожному зокрема – розвивати своє мислення в творчий спосіб, щоби бачити та розуміти речі, які інакше будемо сприймати тільки дуже поверхово і шаблонно. Його твір «Дар П’ятидесятниці» не є великим, проте це чи не найкращий суто богословський твір Митрополита Андрея.
Є ще інший цікавий момент. У 1960-их роках у Південній Америці кинули гасло «Перевага бідним» («Preferential option for the poor»). Але Шептицький жив цим задовго до Другого Ватиканського Собору. Як він це робив? Ще в перших його посланнях як єпископа Станиславівського, та й у ранніх роках митрополитування, чітко простежуємо бачення Шептицьким лідерства як служіння тим, що на маргінесі. Для нього це було суттєвим, і в цьому Шептицький був вірним послідовником тюбінгенської школи душпастирського богослов’я (вона наголошувала, що йти у народ і бути з народом є суттєвим). Усі сьогодні цитують Папу Франциска, що «пастир має пахнути вівцями». А впродовж цілого свого життя Митрополит Шептицький, перебуваючи серед зубожілого народу, ні разу, наприклад, не подбав про ремонт у митрополичих палатах чи покращення комфорту в них. Він був чутливим до питання «оптики», зокрема, коли народ бідний – стиль життя представників Церкви теж має бути бідним.
Готовність Митрополита Андрея стояти з народом була прискорена його бажанням максимально прислухатися до течій у Римській Церкві. Ще до Першої світової війни він намагається адаптувати мислення Папи Лева XIII про соціальні питання (його енцикліку «Rerum novarum») до потреб своєї пастви, беручи до уваги те, що Галичина була однією з найбідніших частин Габсбурзької імперії. Легко абстракціями писати про світ, але перед Митрополитом стояло завдання адаптувати ці нові ідеї до конкретних обставин: чи треба в конкретному випадку захищати право на профспілки, чи ні; як підходити до питання справедливої зарплати; як писати про ставлення землевласників до робітників і так далі, щоби були шанси на те, що багаті до цього дослухаються, і разом з тим, щоб народ сприйняв це органічно та з розумінням, що має право ставити різні вимоги без провокування класової ненависті. Отже, працівники мають право на протести, але як із церковної точки зору, з моральної точки зору оформити мислення про це, щоби в конкретних обставинах Галичини воно втілилося в мудрий спосіб? Зробити це була надзвичайна річ.
У цьому контексті бачимо, що для Митрополита Андрея душпастирювання є тотожним з місійністю. Його візія також дає натхнення дійсно бути там, де люди. Це звучить як аксіома, але ми покутуємо досі тим, що не раз розуміємо душпастирювання навпаки: я є тут, і ви приходьте до мене, до церкви. Крім того, Шептицький з першого моменту свого митрополитування дбав про те, щоби посилати священників і до Північної Америки, і до Бразилії, і деінде. Це виявляє його місійне мислення, побудоване не так на прагненні «здобувати нових членів для Католицької Церкви», як бути присутнім серед людей, що бідують, важко терплять і потребують духовної опіки. Він не опускав рук, коли йому римо-католицькі єрархи казали: «Ну, знаєте, це є латинська територія, і ви не маєте права тут пхатися». Митрополит різними способами боровся з цим. На жаль, мусив обережно писати на ті теми, але все ж вважав, що наші громади не тільки можуть, а й мусять розвиватися на так званих латинських територіях. Отже, він розумів універсальність помісності. Помісність – це не закриття в партикулярності заради того, щоб зберігати ідентичність або здобувати свої права. Це ділення унікальною спадщиною, яка повинна мати універсальне значення – ділення там, де ми перебуваємо з тими, з якими перебуваємо.
Є ще одна важлива річ, що промовляє до нас, наприклад, із послання «Не убий! » та інших творів і дій Шептицького в обороні покривджених. Ми ще навіть не доросли до пошани єврейської спадщини, яка в поведінці Шептицького відіграла досить велику роль. Він був готовий жертвувати своїм життям, життям монахів і монахинь, священників, які переховували євреїв під час Голокосту. Це радикальне учеництво, яке розуміє людську гідність в радикальний спосіб, розуміє важливість того, щоби переступати бар’єри, навіть коли є величезний суспільний тиск. Серед певних прошарків християн-українців можна відчути брак поцінування єврейської релігійної спадщини і катастрофи, яка сталася під час Голокосту. Однак Шептицький, як пізніше Іван Павло ІІ, дали нам приклад того, як треба ставитися до визнавців єврейської релігії.
Протоекуменізм і еволюція мислення
Застановляючись над доробком будь-якого автора, завжди цікаво ставити питання, чи цей мислитель розвивав своє мислення і яким чином. Після Першої світової війни Шептицький проходить цікаву еволюцію, зокрема з погляду екуменічного. Його позиція зазнає швидкого розвитку, що завершується по 1929 році, коли Пій ХІ видає енцикліку «Mortalium animos». Тоді Папа забороняє католикам брати участь в екуменічному русі. Щойно під час Другої світової війни Митрополит Андрей знову вільніше писатиме і діятиме в справі з’єдинення Церков, не переймаючись тим, чи якийсь кардинал із Конгрегації у справах віри стежить за ним. Тоді він стає знову дуже творчим у мисленні щодо з’єдинення Церков.
До 1929 року Шептицький був відкритий до того, щоби покладатися на відважних дорадників та співавторів у цій ділянці. Зокрема, це видно на прикладі знаменної статті «Психологія унії», яку для нього написав Лев Жіле – бенедиктинець, який згодом став студитом, а потім перейшов на православ’я (для єпископів чи пап багато речей пишуть їхні дорадники, а вже ми їх судимо по тому, що вони готові були підписати і чи готові діяти в тому дусі). Отже, Шептицький рухався у напрямі протоекуменізму, початкового руху для зближення Церков. І в згаданій статті він наголошує, що нам не йдеться про те, щоби навертати одиниці чи спільноти, але що праця для «з’єдинення Церков» у першу чергу означає бути свідками вселенськості та її мудрості серед тих, що в це не вірують і думають, що з’єднатися з Римом означає відректися від своєї окремішності. Кир Андрей постійно наголошував, що коли православний стає католиком, він нічого не відкидає, а тільки доповнює свою віру.
Прикладом того, що треба якнайбільше йти назустріч тим, що хочуть єднання, може бути те, що Митрополит Андрей ще до Першої світової війни не дивиться на обряд Російської Православної Церкви як на причину, що перешкоджала б з’єднанню. Якби людина хотіла дотримуватися традиції, притаманної цій Церкві, чому мусила б зректися її? У той час відбувалися дуже гострі дискусії про відповідні теми серед мирян. Обрядові питання були значно важливіші від питань глибоко богословських чи доктринальних. І от Шептицький каже, що може бути Російська Греко-Католицька Церква, яка в своїх літургійних практиках є така сама, як Російська Православна Церква; він каже, що це Російську Греко-Католицьку Церкву нічим не віддаляє від справжнього католицизму. Отже, Митрополит Андрей був пророком тієї ідеї, що латинство не є цілим католицизмом. Для нас це самозрозуміло, але якщо послухати, як сьогодні люди в західних країнах говорять, наприклад, про целібат, то нема найменшого сумніву, що для багатьох католиків латинська дисципліна примусового целібату, як і деякі інші аспекти римо-католицької практики, рівнозначна католицизмові. Вони навіть вважають, що східні католики ще не доросли до повноти католицизму. Шептицький успадкував від Велямина Рутського, Лева Кревзи, Іпатія Потія та святого Йосафата Кунцевича «пристрасть» добачати комплементарність (від лат. complementum – доповнення) там, де інші – ті, що були проти з’єднання – добачали конфліктуючі думки. Але, як уже мовилося, в той час багато офіційних кіл у Католицькій Церкві підходили до справи в інший спосіб.
Згадавши роки, коли Шептицький відчув тиск «згори», від офіційних кіл, слід звернути увагу на один момент атмосфери «інквізиції». Отже, в 1934 році чеський редемпторист Ян Гудечек на доручення Ватикану приїжджає до Львова на візитацію, щоби переконатися, чи дійсно Шептицький «готує свою Церкву до переходу на московське православ’я», як звинувачував його у цьому співбрат у єпископстві. Гудечек, зрозумівши, що це брехня, написав до Папи, що Шептицький є святим провідником, що він аж ніяк не готує Церкву до переходу на російське православ’я. Проте такі закиди і сам факт візитації зробили Шептицького обережнішим в унійних питаннях, тим більше що деякі його приятелі, молоді бельгійські, французькі чи німецькі священники, які цікавилися Східною Церквою, переходили на православ’я. Це дуже лякало Рим і деяких наших провідників. Тінь лягла на Шептицького, і через це він на певний час відступає від такого динамічного протоекуменізму.
І коли ми вже говоримо про еволюцію поглядів, то треба додати, що такий розвиток у мисленні Митрополита Андрея часто викликали кризові моменти, які пробуджували в ньому велику творчість. Зокрема, у посланні «Як будувати рідну хату», написаному під час Другої світової війни, читач знайде певну систематичність і мудрість, що старається крок за кроком відповідати на суттєві й актуальні питання державотворення. Тут Шептицький не тільки відходить від ідеї, яка домінувала раніше в Церкві, що монархія – це найкраща форма уряду, але також виразно критикує феномен москвофільства. Раніше Митрополит був досить нейтральним до цього явища.
Що є від Шептицького в Торонтському Інституті Шептицького?
Можна назвати кілька таких речей. Перше – це намагання вкорінювати наше богословствування у спільній молитві. Якщо Шептицький вважав, що головне джерело надприродного християнського життя – це участь у богослужіннях, то в нашому Інституті щодня є два богослужіння, до участі в яких ми заохочуємо студентів.
Другим є те, що ми бажаємо максимально зблизитися з православними. В нас є так, що вранці Літургію очолює греко-католицький священник, а Вечірню служить православний священник – на них учащають і православні, і католицькі студенти. Між нами є настільки добра дружба, що важко уявити собі, що існує якийсь церковний поділ.
Незважаючи на те, що наші сили слабкі (не маємо великого штату), ми пробуємо «йти в народ». Хоч дехто з науковців дивується з того, що ми їздимо на молодіжні табори, буваємо на забавах, на світських конгресах, коли є ще стільки невиконаної наукової праці. Ми вважаємо, що справжній богослов мусить відчувати екзистенційні турботи людського роду, розуміти актуальні питання. Адже богослов’я – це відповіді на ці питання, це «воплочення» Божого Слова для сьогодення. Богослов, який зсередини не розуміє кризу молодих людей, що переживають депресію, коливання у переконаннях і таке інше, не запропонує виходу із ситуації. Шептицький часто старався поєднувати духовність із самим богослов’ям, як ортопраксіс із ортодоксальністю. І ми так само в міру можливостей намагаємося поєднувати духовність і духовне осмислення з богословським осмисленням та практикою.
Як Шептицький не боявся ні Сходу, ні Заходу, так і ми. Наприклад, маємо одного з найбільш творчих, здібних викладачів богослов’я Браєна Бутчера (Brian Butcher). Цей чоловік, який не має ані краплинки української крові, зростав у канадській баптистській родині, а 22 роки тому прийшов до нашої Церкви, навіть їздив в Україну вивчати українську мову. У монографії Бутчера, яка отримала найбільшу похвалу видатного православного богослова Ендрю Лаута (Andrew Louth), простудійований літургійний обряд через призму феноменології французького філософа Поля Рікера (Paul Ricoeur). Це, власне, сутність нашого київського християнства: не боятися шукати розв’язків проблем, де б вони не були. Іноді воно не вдається, але Бутчеру в праці «Літургійне богослов’я після Шмемана» це вдалося. Автор прагнув просунути літургійне богослов’я ще на кілька кроків уперед, використовуючи ідеї французького протестанта, відомого мислителя в ділянці теорії наративу.
В нашому Інституті ми намагаємося дбати й про те, щоб у нас стажувалися люди з України, бо як Шептицький дуже дбав про своїх, то й ми хотіли б, наскільки можемо, робити це. Митрополит посилав студентів до різних наукових закладів західного світу, що принесло вагомі плоди. Надіємося, що з часом такі плоди появляться і в нас.
Слід згадати, що, наслідуючи Митрополита Андрея, ми в Інституті своїми слабкими силами намагаємося піднести інтелектуальний рівень нашої Церкви. Донині ми в УГКЦ страшно терпимо, бо є брак серйозного зацікавлення богослов’ям. Можна багато говорити про історичний вимір того, як ми успадкували цю «недугу», але щоби процвітало богословствування, треба мати достатню кількість релігійної інтелігенції. Адже бути побожним замало, коли треба розумно відповідати на сумніви сучасної людини. Як уже згадувалося, є історичні причини того, чому ми покутуємо і до сьогоднішнього дня не маємо достатньо богословів: інтелектуальна праця вимагає спокою – і миру – щоби народ не мусив журитися виживанням. Прийде час, коли довготривалий мир дозволить вирости новим поколінням, які зможуть побудувати надзвичайне мислення, використовуючи базу тієї побожності, яка дуже поширена серед загалу українського суспільства. Тоді українці зможуть відіграти надзвичайну роль синтезаторів найкращого мислення Сходу і найкращого мислення Заходу для того, щоби зробити вклад в універсальне мислення. Ми в нашому Інституті Шептицького при Торонтському університеті (University of Toronto) віримо, що за допомоги Божої мудрості дійдемо до того, що люди, чи то в Бразилії, чи в Нью-Йорку, які шукають різних способів вирішення інтелектуальних питань, читатимуть твори людей, які мають своє коріння в київській традиції. Тоді ми, українці, будемо тим тішитися не тому, що це дає нам нагоду чванитися своєю мудрістю та ідентичністю, а тому, що українці, використавши дар, яким Господь наділив їх, прославляють Його тим, що служать всьому людству у вирішенні складних і важливих питань людської екзистенції.
о. д-р Петро Ґаладза, професор і директор Інституту східнохристиянських студій ім. Митрополита
Андрея Шептицького в Торонтському університеті
