Коли замислюєшся над зростанням Церкви тут, на землі, коли звертаєш увагу на зв’язок часів, що його здійснює Церква, будучи спільнотою святих минулого і сьогодення, на думку спадає передусім приклад святого апостола Павла. Він писав: «Вірний Бог, що вас покликав до спільноти з своїм Сином Ісусом Христом, Господом нашим» (1 Кор. 1,9), а також: «І він сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4,11-13).
Темою цього числа нашого часопису є виміри глобальності УГКЦ як у її історичному розвитку, так і в сучасних реаліях. У цьому світлі глибоко символічними (і водночас доказом уже згаданого зв’язку часів) є слова Блаженнішого Святослава, сказані під час інтерв’ю, яке вміщене у цьому номері «Патріярхату»: «Наша Церква де-факто сьогодні росте в глобальному масштабі на тих фундаментах, які заклав своїм баченням, своїм служінням Митрополит Андрей Шептицький». Владика Андрей – постать, яку ще осмислюють і довго відкриватимуть нові її грані. Мовиться і про богослов’я Шептицького, про що веде мову о. д-р Петро Ґаладза, і про його візію соціально активної Церкви (ці моменти аналізує д-р Ліліана Гентош), і загалом про добу великого Митрополита, коли натхнені його прикладом в силу своїх власних розумінь і можливостей активно діяли в суспільстві численні священники та вірні: той же отець Іван Негребецький, той же Константин Чехович.
Зрозуміло, що в одному, чітко визначеному за обсягом журналі ми можемо подати тільки окремі приклади, штрихи до осмислення обраної теми. Але вимога лаконічності є важливим стимулом до виразності подання думок.
Аналізуючи переплетіння минулого із сучасністю та їхній спільний вихід у майбутнє, варто дивитися широко, приклад чого в цьому числі журналу дають нам Блаженніший Святослав та архиєпископ Ігор Ісіченко. Беручись до справи, варто усвідомити, яку дію і яке розуміння пріоритетів можна очікувати від сучасної людини (про це з різних точок зору пишуть у своїх статтях автори Ольга Герасименко і Віктор Заславський). Також потрібно знати те, в яких умовах розвиваються прагнення сучасних християн до гідного життя (розмова з медиком Василем Носою, я переконаний, показує нам багато як викликів, так і шансів для кращого розуміння людської гідності в щоденному побуті буквально кожної людини). Як часто у нас забувають, що відповідні питання постають перед людиною щодня, а не виникають тільки на наукових семінарах!
Очевидно, що УГКЦ як глобальна Церква розуміє завдання бути ближчою до кожного свого вірного незалежно від місця його перебування на земній кулі. У цьому, властиво, й полягає суть глобальності. А ось як втілити обраний підхід – дійсно важливе питання, що передбачає багато дрібніших. Тут маємо потребу осмислення богословських тем, психології, навіть медицини та масової культури – до цього прагнуть автори цього числа «Патріярхату».
Не долає шлях той, хто на нього не ступає!
Володимир Мороз
