«Шлях до повної єдності між усіма учнями Христа − це не розкіш, а глибока потреба, необхідна для більш послідовного та дієвого проголошення Його послання, а також для справжнього свідчення тієї єдності, про яку просив Христос в Отця, наближаючись до найвищого акту своєї жертви любові».
Блаженніший Святослав Шевчук, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький,
митрополит Київський, предстоятель УГКЦ
«Uznanie słabości dnia wczorajszego to akt lojalności i odwagi, który pomoże nam umocnić naszą wiarę, pobudzić naszą czujność i gotowość do stawienia czoła dzisiejszym pokusom i trudnościom».
Його високопреосвященство Архиєпископ Мечислав Мокшицький,
митрополит Львівський РКЦ
«Вони моляться за весь світ», – сказала нещодавно одна моя співрозмовниця про монахів однієї з українських Церков. І коли ж у відповідь пролунало зауваження, що, на жаль, моляться ті монахи не за весь світ і навіть не за всіх християн, а тільки за «своїх», жінка не знала, що говорити далі, і розмова перейшла на легші теми.
Справді, багато щиро віруючих людей не задумуються, що вони роз’єднані, ізольовані одні від одних. На думку багатьох, це інші відлучені від них. Остання теза й відкриває шлях до розуміння того, чому за наявності стількох християн наш соціум толерує відверто нехристиянські прояви – агресію, зневагу, неправду… Відповідь лежить на поверхні: маємо в багатьох випадках не християнство, а симулякр.
Понад 36 000 релігійних організацій, поділених на понад півсотні конфесій, це один із наслідків процесів, що тривають протягом останніх 25 років в українському суспільстві, які дослідники щораз рідше називають релігійним відродженням. Так, після розпаду СРСР у нас відроджуються певні Церкви і спільноти. Але водночас, приміром, у 2008-ому, за даними міжнародного соцопитування ISSP 57% вірян ходили до церкви рідко, 20% – ніколи і 8% – часто. 52% молилися нечасто, з них 23,4% – ніколи або майже ніколи. Понад те, станом на 2003 рік 12,5% вірян не знали ні одної молитви, третина – одну, а 27,3% – дві-три. Чи змінилися ці показники до 2013-го? Аж ніяк…
Дійсно, беззастережно говорити про відродження релігії як історичний феномен у таких випадках важко. Проблематично назвати релігійним відродженням конкретного культурно окресленого суспільства і появу цілковито нових для нього конфесій. Чи не доречніше було б застосовувати до них слова «виникнення» і «поширення», а для суспільства слово «зміни»? Навіть ті, що в Україні вважають себе спадкоємцями конфесій столітньої, а то й тисячолітньої давності, часто не є такими. Вони не тотожні тим традиціям, на які нібито спираються. Що більше, можна простежити тенденцію до такого трактування «своїх» традицій, яке ці традиції з одного боку вихолощує, міфологізує, потайки додає до них те, що ніколи не було їм притаманне, а з іншого – глобалізує їх через усунення з ментального поля віруючих всього, що не є результатом такого «традиціоналізму». Отож, жива традиція на вході і той духовно-політично-цивілізаційний сурогат на виході – різні речі.
Симптоматично, що засобом утворення вказаних штучних конструкцій у нас є історія. Тобто місцевою традицією в Україні стало розбудовування ідентичностей численних релігійних спільнот, відштовхуючись від минулого, а не богословським і філософським шляхами – через осмислення проблем сучасності. У цьому й полягає основна різниця між багатьма українськими релігійними рефлексіями та відповідними мейнстримними рефлексіями на Заході. Там століття гіперісторизації вже минули… Там уже зрозуміли, що минуле є не тільки скарбом, а й тягарем, якщо його гіперболізувати на шкоду сучасному і майбутньому.
Отже, історія Церкви для багатьох наших сучасників в Україні постає як історія «тільки нашої Церкви». Маємо десятки бачень релігійного минулого різного ступеня експресивності. Це десятки трактувань Христа і віри, в яких розгортання подій виявляє тенденцію поставати не як спасенна дія Бога в історії та наближення Божого люду до спасіння, а як безперервна низка відпадінь, єресей та помилок інших спільнот і людей. Автори та ретранслятори цих бачень просто упускають те, що в них «неправильні» всі віруючі, окрім них самих. А критерії «правильності» – набуті, зумовлені культурними і політичними чинниками, але не релігійними. Правильними, істинними у цих псевдоісторіях постають тільки «свої». Коли ж «своїх» не було, то, згідно з логікою таких побудов, усі «прогресивні сили» готували підґрунтя до їх виникнення. Це вам нічого не нагадує? Так, ідеться про традиційні методи радянської історіографії, творення священної історії світлої спільноти добра, оточеної ворожими силами темряви. Тоталітарна доба минула, а тоталітарне мислення залишилося. І це мислення під маркою історії та історизованої агіографії підкладає сурогат: святі – тільки «наші».
Вочевидь, тут було б зайвим вказувати назви конкретних Церков і релігійних організацій нашої країни, внутрішні конструкції історії яких ексклюзивістські. Аби знайти подібні речі, не доведеться копатися у справді наукових розвідках, які, на жаль, видають накладами по 300 – 500 примірників. Історичний кіч на релігійні теми там, де основна маса його споживачів. Він полює за віруючою людиною у церковних крамницях, коло церковних яток, лунає у проповідях. Проте наймасовішим є його наступ в безплатному сегменті інтернету. Хто шукає доказів, може просто проаналізувати офіційні та неофіційні сайти багатьох поважних конфесій. Там тексти проголошують і кричать: «Є тільки ми!», «Інші неправильні!» А часто просто мовчать про тих «інших», що рівнозначне гаслу «Інші не існують для нас!».
Мабуть, хтось вважає, що такі методи самостановлення і самоствердження дієві. Можливо, частково. Недарма Еріх Фром писав: що абстрактніші й безглуздіші гасла висловлюють політики, то вони привабливіші. Проте факт залишається фактом – усі, хто сповідує подібні принципи, роблять помилку, яку ще майже 2 500 років тому викрив Платон у своєму діалозі «Парменід».
«Парменід правий, коли каже, що небуття немає, якщо його розуміти як абсолютне заперечення буття. Але помилка його полягає в припущенні, що це єдина форма небуття. Адже існує небуття як відмінність або ж іншість, чого елеати не брали до уваги. Будь-яка ідея, щоб бути цією ідеєю, повинна відрізнятися від інших, тобто повинна бути небуттям всіх інших. І таким чином кожна ідея наділена деякою формою буття і безкінечним небуттям». Серед наслідків філософії Парменіда – безплідна еристика.
Серед наслідків заперечення буття інших у так званих церковних історіях – дехристиянізація християнства, релятивізація віри, її профанація і повернення до язичництва. Всі християни повинні усвідомити, що ідея численних конфесій, які показово не помічають, ігнорують одні одних, це небуття ідей християнства і єдиної Церкви Христової.
«Стривайте, – заперечить хтось. – Але ж в Україні триває хоч і поганенький, та все ж екуменічний діалог!»
Так, триває. Проте його проблема – прагнення самих учасників. Годі казати, що всі, але багато хто таки прагне не єдності християн, а їх приєднання до себе. Причина – «бо так було колись», приміром, у XVII столітті. Так було в «нашій історії». Останнє поняття окреслює аж ніяк не «нашу спільну історію», а радше «нашу історію без вас», історію, яка заперечує право інших на буття. Те, що така позиція за визначенням противиться міжконфесійному діалогу, до уваги її носіями не береться. Як доказ – плекання ексклюзивізму навіть у процесі виховання духовенства, тих, хто мав би прагнути, щоб «усі були одно». Сформоване на такому ґрунті священство, а за ним і миряни, не здатні на реальну співпрацю з братами в Христі. Адже Христа в історії вони бачать тільки із собою. От і виходить, що теоретично, на словах, усі виступають за єдність, а на практиці ні. І так буде доти, доки історії перестануть бути католицькими, православними чи протестантськими. Доти, доки не відкриємо очі на нашу спільну історію, доки не визнаємо, що вона була трагічною саме через наше небажання слухати Бога, через глухоту до поклику Господнього.
Висновок один: ми не маємо права ігнорувати своїх братів по вірі в нашому минулому, сучасному та майбутньому тільки тому, що вони належать до іншої, аніж ми, «зареєстрованої у законодавчому порядку організації». Христос і віра понад законодавством. Бог понад історією, але й у ній. І різні події, випробування він дає нам не тільки «за щось» як покарання, але й «для чогось» як спрямування до спасіння душ. Людські ж амбіції, індивідуальний та колективний егоїзм не вписуються в координати правдивої віри, бо «…хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх» (Мр. 10,43‒44). Однак згідною з цим може бути тільки єдина, спільна історія. Її паростки уже видніються в міжконфесійних відносинах. Яскравий приклад – зусилля УГКЦ та РКЦ, спрямовані на примирення українців та поляків, греко- та римо-католиків. Це правда, що далеко не все йде гладко. Але хіба ж не Церква спонукає ці сусідні народи тверезо глянути на Волинську трагедію? Саме вона. Цей та подібні кроки є лише маленькою частинкою шляху до єдності християн. Без них ця єдність немислима. Без них годі уявити собі той рівень підтримки українців з боку поляків чи німців на шляху до Європи, що ми відчуваємо зараз. Зрештою, останні події є рідкісною нагодою для порозуміння не тільки між католиками. Моменти народного піднесення – це стимул і для православних та протестантських конфесій озирнутися й запитати себе: чи ми, християни, всі разом? Що ми робили неправильно, що опинилися в такій скруті?..
Володимир Мороз, журналіст, історик
