2013 рік завершився для Української держави таким чином, що писати про церковні події, які його супроводжували, нині вкрай важко. Всі більші чи менші інформаційні приводи 2013-го виглядають не такими яскравими, як події на Майдані наприкінці року. Сам Майдан, який починався в доволі секулярному ключі (теперішнє молоде покоління прохолодніше ставиться до віри і Церкви, ніж його дідусі, бабусі чи батьки), дуже швидко усвідомив потребу духовного. Недарма кажуть, що в окопах нема невіруючих. Всі ми вийдемо з цих подій дуже зміненими – як суспільство загалом, так і кожен зокрема – і щодо речей світських, і щодо речей духовних. На Майдані українські Церкви на мить забули про свої внутрішні проблеми та міжконфесійні відносини, показавши більш-менш стабільну єдність. Тільки з часом почали знову брати верх різні внутрішні проблеми, непорозуміння, давні образи і кривди. Власне їх у 2013 році не бракувало, як не бракувало і світлих сторінок в житті християн київської традиції.
Феномен УГКЦ
В українському християнському просторі роль УГКЦ вже давно стала унікальною. Нею й далі захоплюються, обурюються, хочуть брати приклад та ганять на чім світ стоїть. Це свідчить, що наша Церква жива і діяльна. Унікальність її полягає у тому, що вона помалу починає переходити той рівень, якого їй треба було сягнути для відновлення свого довоєнного потенціалу. І хоч не всі ділянки церковного життя були відновлені й удосконалені, загалом можна говорити про певний поступ. Звісно, нових проблем не бракує, але про це згодом.
Однією з найголовніших рис розвитку УГКЦ є її вдалі кроки у перетворенні своїх слабких сторін на сильні. Йдеться передовсім про те, що нашій Церкві завше закидали певну невизначену ідентичність – ні не Східна, ні не Західна. Не бракувало й внутрішніх чвар стосовно тих чи тих впливів і векторів розвитку. Зрештою, тотожність УГКЦ є тотожністю самої України, яка через незалежні від неї обставини розміщена на перетині Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. Як стосовно держави, так і стосовно Української Греко-Католицької Церкви завжди звучали думки: те, що на перший погляд видається слабкістю або може спричинити конфлікти і розколи, за мудрого керівництва може стати багатством і шансом виходу на новий рівень. Те, що поки не вдається державі Україна, почало вдаватись Українській Греко-Католицькій Церкві. На противагу ексклюзивістським закликам «або-або» УГКЦ послідовно втілює програму «і-і», через що й далі зазнає критики з боку тих, хто вимагає від неї обрати одну зі сторін «водорозділу» між християнами Сходу і Заходу, але знаходить чимало симпатиків серед тих, хто відкритий на постконфесійне християнство. Говорячи менш абстрактною мовою, УГКЦ з кожним роком все ефективніше поєднує свою східну тотожність зі здобутками захід‑ ного християнства. Це стосується і душпастирських програм, і соціального служіння, і освітньої сфери, і суспільної активності, і книговидавництва, і міжрелігійного діалогу.
2013 рік став для УГКЦ особливим найперше тим, що в серпні у Києві, на лівому березі Дніпра, була освячена її головна святиня – патріарший собор Воскресіння Христо‑ вого. Храм, до якого вже всі ніби й звикли, оскільки його будівництво тривало більш ніж десять років, храм, у якому ще раніше відбулась інтронізація нового глави Церкви Патріарха Святослава, остаточно відчинив двері для людей. І хоч роботи з упорядкування-облаштування території та самої будівлі ще тривають, 18 серпня 2013 року вже стало однією з найвизначніших дат в історії УГКЦ. Участь в освяченні взяло кілька десятків тисяч паломників з цілого світу. Йому передував молебень на київських кручах біля пам’ятника хрестителю Київської держави святому рівноапостольному князю Володимиру. А наступного дня освятили і сам собор, який став символом єдності українських греко-католиків усього світу та знаком остаточного повернення Греко-Католицької Церкви до Києва після 380 років вигнання.
Обрання нового Єпископа Риму в 2013 році також не могло не вплинути на життя Української Греко-Католицької Церкви. Новообраний Папа Франциск, який, як виявилось, досить добре обізнаний з нашою Церквою, вселив велику надію на офіційне проголошення патріаршого статусу УГКЦ. Слід зазначити, що «патріархальний градус» в самій Україні тепер значно знизився, і пояснюється це тим, що де-факто Церква живе з майже абсолютним усвідомленням себе Патріархатом. Нагадування про офіційне проголошення статусу не зникають з газетних шпальт, але ке‑ рівництво УГКЦ постійно наголошує, що ця справа буде доведена до кінця. Надзвичайно промовистими в цьому контексті були слова Блаженнішого Святослава до Папи Франциска, сказані під час урочистого богослужіння в храмі святого Петра у Римі з нагоди 50-ліття перенесення мощей святого Йосафата до головного храму Католицької Церкви. Представляючи понтифіку присутніх у базиліці україн‑ ських єпископів, священиків, численних паломників, Патріарх УГКЦ звернувся до нього італійською: «Vostra Santità, vi presento la Chiesa Ucraina Greco-Cattolica, una Chiesa Patriarcale» («Ваша Святість, я представляю Вам Українську Греко-Католицьку Церкву, Патріаршу Церкву»). За свідченнями очевидців, таких слів не чекали навіть присутні там українські священики і паломники…
В 2013 році Українська ГрекоКатолицька Церква й далі впроваджувала у життя свої довгострокові ініціативи, головно програму «Жива парафія – місце зустрічі з Христом». Загалом більшість інформаційних повідомлень про внутрішнє життя нашої Церкви свідчать про щораз глибше її зосередження на якісному, а не на кількісному розвитку. Щораз гострішим стає питання існування церковних осередків вірних УГКЦ поза межами України. Проблеми асиміляції та місії, збереження і розвитку на теренах Західної Європи, Північної та Південної Америки найближчим часом вимагатимуть від УГКЦ ангажування ще більшої кількості інтелектуальних, творчих та організаційних ресурсів.
У 2013 році відбулась зустріч глави УГКЦ Святослава Шевчука і владики Бориса Ґудзяка з православним Патріархом Константинопольським Вартоломієм. Ця зустріч не привернула надто великої уваги, проте вона може стати добрим продовженням відносин між УГКЦ та головним престолом світового православ’я. І відносини ці можуть дати добрі плоди в католицько-православному діалозі.
Серед головних проблем Української Греко-Католицької Церкви, які стають щораз яскравішими на тлі суспільних трансформацій, є слабкий рівень місійного бачення Церкви серед духовенства і мирян, що в умовах поширення споживацької культури та різних секуляризаційних тенденцій може з часом призвести до значного спустіння храмів. Давня парадигма церковного життя, зосереджена навколо недільної літургії, прощ і ритуалів, вже не дає ефекту «закваски», не сприяє євангелізації українського соціуму.
І далі на роздоріжжі…
Напередодні 2013 року здавалося, що він може стати для українського православ’я точкою «ікс», яка відкриє нові можливості для виходу з патової ситуації, що триває з часів проголошення незалежності Української держави. І Митрополит Володимир, і Патріарх Філарет, і Митрополит Мефодій пропорційно (в міру статистики очолюваних ними структур) утримують баланс в українському православному світі. І якщо хоч один із них завтра відійде від справ чи й узагалі від земних діл, то православна карта України може зазнати змін.
Найслабша православна структура України – Українська Автокефальна Православна Церква вже кілька років перебуває в стані стагнації. Дві її єпархії, Львівська та Івано-Франківська, живуть повністю автономним життям, а Митрополита Мефодія визнають главою Церкви лише формально. Він абсолютно не здатен впливати на їх життя. Решта єпархій, штучно утворених і очолюваних молодими архиєреями (колишніми клириками УПЦ (КП)) майже не мають парафій, а їх єпископи, попри те що становлять більшість у Синоді, не можуть нічого протиставити митрополитам Львівському та Івано-Франківському, які керують реальними єпархіями. В Тернопільській єпархії, на яку раніше спирався предстоятель УАПЦ Мефодій, частина парафій уже приєдналась до УПЦ (КП), решта перебуває в невизначеному стані. Двоє колишніх єпископів УАПЦ Іван Швець і Адріан Кулик у 2013 році також перейшли до УПЦ (КП) з невеликою кількістю громад. Подальша доля УАПЦ виглядає не надто втішною: Церква не має освітньої бази і майже не розвивається. Єдиним чинником, який здатен оживити Українську Ав‑токефальну Церкву, є відновлення єдності з архиєпископом Харківським і Полтавським Ігорем Ісіченком. Цей харизматичний лідер, який за надважких умов зумів зорганізувати життя очолюваної ним єпархії, підтримати освітній рівень духовенства і виховання молодих священиків, може справді вдихнути життя у стагнуюче тіло УАПЦ. Недарма саме на нього звертають увагу молоді люди з УАПЦ, яким не байдужа її доля, зокрема представники Львівського крайового ставропігійного братства святого апостола Андрія.
Натомість Українська Православна Церква Київського Патріархату за останні роки значно зміцнила свої позиції. Її майбутнє не під загрозою. Структура, яка, здавалось, може розсипатись, щойно від справ відійде її предстоятель, показує ознаки стабільності. Багато хто каже, що в УПЦ (КП) значно підвищився освітній рівень духовенства порівняно з попереднім десятиліттям. Та головне, що вдалось зробити Патріархові Філарету, це вселити в своїх людей почуття власної гідності. І якщо раніше представники УПЦ (КП) були охоплені почуттям меншовартості відносно своїх співбратів з УПЦ (МП), то тепер Київський Патріархат – це структура, свідома своєї ваги в суспільстві та в право‑ славному світі (варто пригадати, що УПЦ (КП), будучи офіційно невизнаною у православному світі, має більше вірних, ніж декілька авто‑ кефальних Церков разом узятих). У 2013 році Помісний Собор УПЦ (КП) затвердив нову посаду патріаршого намісника, що напевне було зроблене для того, аби вберегти Церкву від внутрішніх криз у випадку відходу Патріарха Філарета і забезпечення безперервного управління Церквою. В разі смерті патріарха намісник до обрання нового предстоятеля візьме на себе керівництво УПЦ (КП). Такою ініціативою зацікавились навіть у Константинопольському Патріархаті, оскільки вона може відкрити шлях до унормування справ в українському православ’ї. А якщо УПЦ (КП) вдасться об’єднатись із УАПЦ (що вже зміцнить її позиції) та вміло провести перемовини із Константинополем, це може сприяти уконституюванню офіційно визнаної світовим православ’ям структури. Вочевидь, доведеться піти на певні поступки… Але за цим процесом не без симпатії спостерігають і в найбільшій православній спільноті України – УПЦ (МП).
Найвпливовіша Православна Церква України, якою керує Митрополит Володимир Сабодан, зараз перебуває в менш стабільному становищі. УПЦ (КП) не потрясають події на зразок тих, що мають місце в УПЦ (МП). Це пояснюється тим, що Київський Патріархат – це спільнота, базована на одних і тих же церковних цінностях та ідеях: автокефалії, самобутності українського народу тощо. А в УПЦ (МП) співіснують групи з часто протилежними поглядами на одні й ті ж речі. І допоки керівництво Церкви наполягатиме на тому, що вона посідає оптимальний для себе канонічний статус, проблеми самі по собі не вирішаться, а навпаки, вилізуть на поверхню. Спроби деяких груп впливу на тлі важкої хвороби предстоятеля взяти владу в свої руки супроводжуються внутрішніми конфліктами, іноді навіть із залученням абсолютно нецерковних чинників. Триває цькування секретаря Митрополита Володимира владики Олександра Драбинка, якого фактично усунули від впливу на життя Церкви. Наразі керуючому справами УПЦ (МП) митрополиту Антонію Паканичу вдається утримувати той баланс сил, який вибудував Митрополит Володимир, і його присутність в житті Церкви, навіть у інвалідному візку, є гарантією, що все буде більш-менш стабільно. Проте невідомо, що буде далі, оскільки особливі вимоги до майбутнього УПЦ (МП) ставить Московська Патріархія. Їй не до вподоби ті «самостійницькі» настрої, що визріли у Київській митрополії при Митрополитові Володимирі. Попри те УПЦ (МП) залишається Православною Церквою в Україні, яка має найкращі показники розвитку у сфері душпастирських ініціатив, видавничих проектах, інтернет-ресурсах, у роботі з молоддю тощо. До того ж вона володіє найкращою православною освітньою базою і ба‑ гатьма монастирями.
Конфлікти
2013 рік минув без особливих конфліктних ситуацій між Церквами київської традиції. Серед найбільш резонансних – подальші звинувачення греко-католиків з боку УПЦ (МП). Окрім постійних закидів щодо так званого прозелітизму, торік додались ще й звинувачення у втручанні в православні справи. Пов’язано це було з відповіддю глави УГКЦ Блаженнішого Святослава на лист Патріарха Філарета з приводу визнання хрещення у Київському Патріархаті. В Української Греко-Католицької Церкви немає підстав вважати недійним хрещення в УПЦ (КП). То давно відомо. Тож чи можна було очікувати від УГКЦ зради своїх власних богословських принципів? Питання риторичне… Подібна ситуація складається і довкола «прозелітизму». Багато років тому православний ігумен Веніамін Новик із Санкт-Петербурга казав, що в Московському Патріархаті не розрізняють поняття «місія» і «прозелітизм». Звідси й багато непорозумінь із католиками. Питання, чи може Церква не провадити місії, так само риторичне. Тим паче в країні, де атеїстична машина подекуди дощенту знищила зерно віри…
В цій статті я зосередився лише на Церквах, які дотримуються києво-візантійської християнської традиції, і оминув увагою ще одну традиційну Церкву – Латинську, яку так само, як і інші, неможливо не помітити в українському християнському просторі. Якщо коротко означити її діяльність, то вона майже повністю зосереджена на душпастирських справах. Ця Церк‑ва тільки тепер починає входити у розмови довкола питань київського християнства, частиною якого вона певною мірою також є. Та з часом її голос стане сильнішим.
Анатолій Бабинський, головний редактор журналу Патріярхат
