Підсумки 2013 року насправді не є підсумками, бо основні питання залишилися відкритими – Євромайдан стоїть у центрі Києва в оточенні височезних барикад, а тому це своєрідна каталогізація того,що відбулося. З відкритим закінченням. Як для суспільства, так і для Церков…
Рік масових акцій – від «Вставай, Україно!» через врадіївський бунт до Євромайдану
В 2011 році журнал Time назвав Людиною року безіменного протестувальника – це відгук на події Арабської весни і руху Occupy. В 2013 році це стало справедливим і щодо України: Людиною року в ній мав би стати український протестувальник.
Рік, що минув, увійде в історію України як рік масових акцій протесту. Наймасовішим з них став Євромайдан – народний спротив, що переріс із демонстрацій проти зміни курсу уряду щодо євроінтеграції та підписання Угоди про асоціацію з ЄС (документ мав бути підписаний під час Вільнюського саміту 28-29 листопада) у масові протести проти чинної влади.
Євромайдан називають найбільшим народним піднесенням, якого мало хто очікував, хоча протестні настрої були стабільно високими і в 2012, і в 2013 роках. До кінця листопада мало хто вірив, що на вулиці вийдуть мільйони людей. Євромайдан «готували» невдалі Податковий та Мовний майдани, локальні громадянські ініціативи, наприклад, кількатижневе утримування Гостинного двору – пам’ятки архітектури в Києві – проти незаконного будівництва (так звана «Гостинна Республiка»), акція опозиції «Вставай, Україно!», що розпочалася навесні, але не мала особливого успіху, врадіївський бунт (після жорстокого зґвалтування, вчиненого міліціонерами, жителі смт Врадіївка розпочали похід на Київ, метою якого була відправка міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка у відставку). Всі ці акції спротиву, часом не надто успішні, суперечливі, організовані дуже різними середовищами, стали своєрідною репетицією Євромайдану, який об’єднав їх усіх.
Хронологія подій відома: 21 листопада – рішення Кабміну про призупинення процесу підготовки до укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, вихід перших протестувальників у Львові та Києві; 28-29 листопада – на Вільнюському саміті Україна нічого не підписує; ніч з п’ятниці на суботу, 30 листопада – силовий розгін молодих людей на майдані Незалежності, жорстоке побиття десятків мирних протестувальників, частина яких сховалася у Михайлівському соборі; 1 грудня – мільйонне віче на майдані Незалежності (з того часу віча відбуваються щонеділі), захоплення приміщення Київської міської державної адміністрації, блокування урядового кварталу; 10 – 11 грудня – зачистка урядового кварталу, спроба силової зачистки Майдану. Від середини грудня Майдан укріплений барикадами в межах, збережених після штурму 11 грудня, нових спроб розгону не було. Активісти проводять загальні віча і точкові акції, наприклад, навідуються до резиденції Президента України, будинків посадовців. Влада чинить тиск на окремих активістів. Жорстоко побили журналістку Тетяну Чорновол, відому завдяки розслідуванням економічних надуживань влади.
Створені Штаб національного спротиву, Всеукраїнське об’єднання «Майдан» та його локальні гілки. Під час написання матеріалу важко говорити про здобутки Євромайдану, адже поки що жодну з його вимог не виконали. Експерти кажуть, що 2014 рік буде для нас роком затяжної боротьби, адже вибори Президента мають відбутися 29 березня 2015-го. Хоча зміни можуть статися і раніше або ж, навпаки, відбудеться згортання свобод. Проте народне піднесення вже показало здатність українців до самоорганізації, мирного спротиву, об’єднання. Навіть незважаючи на політичні розбіжності, поки що в спільній боротьбі лідери, середовища і звичайні протестувальники тримаються разом. Українці вже укотре (після Помаранчевої революції) довели, що можуть виходити на вулиці заради цінностей і принципів. Зараз часто можна чути, що події Євромайдану увійдуть в історію України як визвольна боротьба 1991 – 201? років. Як було зазначено в одному з коментарів, у 1991 році Україна здобула незалежність і зараз утверджує свою свободу.
Події Євромайдану показали не лише вміння українців об’єднуватися, але й силу українських Церков, які майже монолітно (у середовищі Української Православної Церкви чути різні голоси, але деякі протестантські конфесії через різні причини є обережнішими у своїх висловлюваннях) виступили на підтримку народного руху. Варто зазначити, що спочатку українські Церкви не були надто заангажовані у події Євромайдану. Навіть лунали скарги священиків, що організатори народних віч у Киві та Львові не допускають їх до сцени, хоча багато хто з них брав участь у протестних акціях приватно. Перший тиждень Майдану більше нагадував ситуацію Болотної площі в Москві: протестували студенти, журналісти, представники середнього класу – переважно доволі секуляризовані. Хоча Блаженніший Святослав Шевчук підтримав подію з перших днів. «Хочу висловити свою солідарність з молоддю, з нашими громадянами, які справді не є байдужими до долі своєї країни і активно маніфестують свою громадянську позицію», – заявив він 24 листопада.
Але події 30 листопада дозволили (чи змусили) Церкви зайняти активнішу, іноді навіть виглядало, що провідну позицію. Найгостріше на собі це відчула Українська Православна Церква Київського Патріархату, Михайлівський собор якої дав прихисток сотням мітингувальників, які тікали від кийків «беркутівців» у ніч розгону Євромайдану, а його дзвони сповіщали про атаку на Майдан 11 грудня. Для багатьох став символічним той факт, що востаннє дзвони Михайлівського Золотоверхого так били тоді, коли на Київ напали татари, які стояли біля Лядських воріт (саме там зараз майдан Незалежності).
1 грудня на Майдані виступив Блаженніший Любомир Гузар, 4 грудня там поставили молитовну каплицю, а зранку 11 грудня на майдані Незалежності молилися владики Постійного Синоду УГКЦ.
Їх присутність була сприйнята багатьма як інституційна підтримка Майдану з боку УГКЦ, а тому, можливо, лише вона у перші дні 2014 року отримала лист-попередження від Міністерства культури України, якому формально підпорядковуються українські релігійні організації, про можливе припинення діяль‑ ності релігійних організацій на під‑ ставі їх активності на майдані Незалежності. Лист Мінкульту, оприлюднений главою УГКЦ, викликав величезне обурення не лише серед вірних, але й серед багатьох політиків, громадських лідерів, широких верств суспільства.
Вже на початку нового року конкретний вияв Церкви-захисниці отримала й Полтавсько-Харківська єпархія УАПЦ, очолювала владикою Ігорем Ісіченком. Саме її храм у Харкові став місцем зустрічі активістів зі всієї України (Форум Євромайданів), адже їм відмовляли в усіх залах міста, а попередньо замовлений виявився «замінованим». Цей храм зазнав атаки з боку противників Євромайдану. Штовханина перед дверима церкви… У одного з нападників пізніше знайшли ніж… Уже вкотре захист Церкви виявився захистом громадянських прав і свобод…
Євромайдан триває, а тому ще не вичерпані можливості заангажування Церков. Проте, як не раз заявляв Блаженніший Святослав, у трикутнику «влада – опозиція – громадянське суспільство» Церква однозначно й відкрито стала частиною останнього. Події, які відбулися в грудні 2013 року та в перші дні 2014-го це доводять, з’явилося відчуття, що ця роль посилюватиметься і ситуація вимагатиме від Церков ще сильніших громадянських позицій.
ЄС чи Митний союз?
Вибух народного спротиву після зміни євроінтеграційного курсу України, Євромайдан і спроби його силового розгону, дії силовиків, тиск на активістів та інші події грудня 2013 року докорінно змінили тональність та інтенсивність розмови. Увесь 2013 рік супроводжувався дискусією щодо можливого підписання Угоди про асоціацію України з ЄС, і українське релігійне середовище було частиною цієї суспільної дискусії. Питання можливої поступової євроінтеграції викликало в суспільстві глибшу розмову про цивілізаційний вибір між Сходом і Заходом, тобто між Митним союзом та ЄС. Символічною крапкою в цій дискусії з боку Церков стало звернення з приводу євроінтеграції представників Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, оприлюднене 30 вересня, яке підсумувало низку зустрічей українських релігійних лідерів та представників ЄС, що відбувалися в 2013 році. Цим документом релігійні діячі підтверджували свою підтримку європейського вибору України. «Зараз Україна стоїть перед вибором шляху свого подаль‑ шого розвитку. На нашу думку, майбутнє України природно обумовлене нашим історичним корінням – бути незалежною державою в колі вільних європейських народів», – йдеться у зверненні, підписаному всіма членами ВРЦІРО. На закиди про те, що, мовляв, ЄС становить загрозу християнським цінностям (дозвіл евтаназії та одностатевих шлюбів) представники Церков сказали, що Україна братиме у Європи тільки найкраще. «Цілком зрозміло, що сучасна об’єднана Європа має не лише здобутки. Чимало в ній того, що потребує змін або виправлення так само, як і наш власний український дім. Традиційні релігійні, культурні, сімейні та моральні цінності, на яких століттями ґрунтувалося життя народів Європи, – дорогоцінний скарб, який ми повинні цінувати, спільно берегти, захищати і примножувати. Знаємо, що в цій справі у Європі в нас є багато однодумців, з якими ми готові об’єднати зусилля!» – наголосили вони, проте з огляду на обставини на невизначений час ці плани відкладені.
Що стосується Митного союзу, то з критикою такого партнерства України відкрито виступили патріархи Святослав (УГКЦ) і Філарет (УПЦ (КП)): «…коли йдеться про Митний союз, то питання стоїть значно ширше. Мова не тільки про економічну інтеграцію, а входження України в євроазійський політичний, міжнаціональний і культурний простір. Тому українець мусить себе запитати: «Я усвідомлюю себе українцем чи азіатом?» Відповідно до відповіді й потрібно будувати історичну перспективу», – зазначив Блаженніший Святослав у інтерв’ю газеті «День» в січні минулого року. Через рік ситуація ще більше ускладнилася, що дало право Патріархові Філарету заявити: «В 2014 році найбільшою небезпекою для України стане входження у Митний союз. Яким чином цього не допустити? Як народ стоїть сьогодні на Майдані, так і повинен стояти до кінця. Він переможе. Якщо суспільство чогось не хоче, його силою довго не втримаєш».
1025-ліття Хрещення Русі
Розмовами про цивілізаційний вибір України були позначені й святкування 1025-ліття Хрещення Русі. Зрештою, це і був цивілізаційний вибір. Проте в коментарях щодо цих святкувань паралелі простежуються надто часто.
Економічне партнерство з Росією (Митний союз) для багатьох нерозривно пов’язане з концепцією цивілізаційною, яку прийнято називати «Русскім міром», репетицією та демонстрацією якого назвали святкування річниці Хрещення на державному рівні. В центрі цієї події опинилися Патріарх Кіріл і президент Росії Владімір Путін, а Предстоятель УПЦ Володимир і президент України Віктор Янукович як господарі були невиразними на їхньому тлі. Ще менше почувалися учасниками свята прості вірні, які через заходи безпеки, пов’язані з візитом почесних гостей, були змушені терпіти невигоди і були відсунуті аж на третій план.
Патріарх Філарет на противагу УПЦ влаштував «народне святкування», за яке отримав набагато кращі відгуки медіа і новий транш кредиту довіри з боку вірних.
УГКЦ вирішила не вступати у боротьбу патріархів. І хоча брала участь у державних торжествах (радикальніше налаштовані вважали, що цього не варто було робити), власні святкування об’єднала з іншою цивілізаційною подією – символічним поверненням до Києва та патріаршим собором Воскресіння Христового на лівому березі Дніпра як історичним символом та надією на майбутнє з місією на сході України.
Річниці Волинської трагедії та Голодомору
Минулий рік був позначений іншими важливими зверненнями до історичних подій, щоправда, не таких славних і однозначних. Маю на увазі сумну річницю Волинської трагедії, яку українці називають братовбивчою війною, а поляки різнею. Проте, як виявилося, основна лінія поділу в її сприйнятті не на українсько-польському кордоні. Невдалою виявилася спроба УГКЦ та РКЦ в Україні зробити спільну заяву з приводу трагічних подій часів Другої світової війни, анонсовану ще на початку минулого року. Був розроблений проект спільної заяви, основне послання якого зводилося до фрази «пробачаємо і просимо вибачення». Проте єпископатам не вдалося досягти погодження: римо-католики напо‑ лягали на формулі «перепрошуємо і просимо вибачення», чого не прийняли греко-католики. «Ми запропонували формулювання «ми прощаємо і просимо прощення», однак Архиєпископ Moкшицький не погодився з цим і запропонував формулювання «перепрошуємо і просимо вибачення». Результатом такого формулювання стало б одностороннє вибачення українців, незважаючи на те, що поляки також мають деякі провини перед нами», – пояснив Блаженніший Святослав. Тому Синод єпископів Києво-Га‑ лицького Верховного архиєпископ‑ ства УГКЦ оприлюднив свою позицію окремо – закликав українців і поляків пробачити одні одним Волинську трагедію, аби будувати відносини в дусі примирення.
Патріарх Філарет також закликав українців і поляків до взаємного прощення трагедії 1943 року. Важливим локальним міжконфесійним кроком стала спільна заява Волинської ради Церков, які досягли компромісу і написали спільне звернення. Голоси Церков і громадських лідерів були квазіофіційними, бо Віктор Янукович для вшанування жертв трагедії на Волинь не приїхав, хоча його польський колега Броніслав Коморовський там був…
Варто зазначити що польський єпископат РКЦ і єпископи УГКЦ написали спільну заяву, і Блаженніший Святослав під час панахиди в грекокатолицькій церкві отців-василіян у Варшаві вибачився від імені греко-католиків за злочини на Волині в 1943–1944 роках. З огляду на внутрішньоукраїнські труднощі з приводу спільних заяв справедливим залишається твердження, що, крім порозуміння та примирення із сусідами, ми гостро потребуємо примирення між собою. Річниця Волинської трагедії такою нагодою не стала…
Торік українці відзначали й іншу трагічну дату – 80-ліття Голодомору. Це, до речі, один із небагатьох чинників, який не ділить нас за релігійними і регіональними ознаками або політичними уподобаннями. Недарма історик Ярослав Грицак не раз казав: герої розділяють, а жертви об’єднують.
До вшанування жертв Голодомору приєднався і Папа Франциск. «Вітаю українську спільноту, яка спогадує 80-ту річницю Голодомору, «великого голоду», викликаного радянським режимом, який спричинив мільйони жертв», – сказав він під час урочистої меси на закінчення Року віри.
До речі, про Папу Франциска. Журнал Time назвав його Людиною року – 2013. Крім того, слова понтифіка зробили його причетним до подій в українському суспільстві. Уривок з апостольського листа Evangelie Gaudium є аргументом захисту Патріарха Святослава щодо участі священиків у Майдані: «Душпастир має мати «запах своїх овечок». Це означає, що він повинен увібрати життя людей, яким покликаний служити. Теперішній Папа, ще будучи простим священнослужителем Хорхе-Маріо Бергольйо у Аргентині, не раз служив месу в найбідніших кварталах Буенос-Айреса просто серед вулиці, щоби показати солідарність з народом.
Читаючи ці слова понтифіка, варто замислитися над тим, як повинен виглядати нині священик нашої Церкви, яким запахом має бути просякнутий, коли його вірні просякнуті запахом вогнів Майдану. Чи має право сьогодні Українська Церква відступити?..
Мар’яна Карапінка, Релігійно-Інформаційна Служба України
