Розвиток суспільного життя робить нераз деякі справи актуальними. Актуальними стають справи добрі й погані; справи конечні і непотрібні, благородні й жорстокі, моральні та аморальні. В нашому затяжному змаганні в обороні прав нашої Церкви і її обряду та традицій актуальними для нас ставали нераз справи успішні, будуючі, а нераз події пригноблюючі. Сьогодні ми примушені говорити про актуальні справи цієї другої категорії, про явища пригноблюючі і руйнуючі, які прибрали у нашому збірному житті форми епідемії. Говоритимемо сьогодні про ці явища, через які соромом лице палає про явища низькі, аморальні, асуспільні і принижуючі, які ми досі з розрахунком іґнорували. Бо чи може бути для нормальної людини щось гірше за те, коли вона не маючи цивільної відваги висловити свою власну думку відкрито під власним прізвищем висловлює її по-злодійськи, скрито, анонімно.
Ми змінили нашу тактику промовчування тих сумних явищ через те, що анонімні листи і публікації, що ображають наше товариство, Верховного Архиєпископа й декого із чолових діячів патріярхального руху почали вже за часто, з’являтися у нашій поштовій скринці. Їхня поява часово співпадає докладно з посиленою акцією проти Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII, чужих і своїх чинників. А в такому громадському житті аноніми – хочемо ми цього, чи не хочемо — стали необхідною частиною взаємної комунікації і невід’ємним елементом нашої суспільної етики. Замикати очі на аноніми й не інтересуватися ними, не означатиме, що вони не існують, та що вони не впливають на творення людської опінії. Вони є, вони сповняють свою руїнницьку функцію в громаді, і служать багатьом ворожим українській справі силам.
Не маючи поліційних засобів у викриванні авторів цих різних анонімових писань, ми уважаємо корисним принайменше дещо познайомити нашу спільноту із симптомами недуги, на яку хворіють ті, що тільки анонімово здібні комунікуватися з другими, чи висловлювати власні критичні завваги про особи, події, відмовляючися при цьому виявити свою ідентичність чи нести відповідальність. Цих «авторів без імен» /утеча від себе і перед собою/ вже від давна психіятрія зачислила до групи т. зв. психопатів /insanity, або moral imbesility/, до яких належать теж і піяки, злодії, брехуни, вломники, /liars and swindlers/, убивці, проститутки, сексуальні збоченці, наркомани, ті що насилують жінок і т.д. Модерна психологія вчить, що особовість /personality/ цих людей хвора, а початок недуги виводить з родинного дому батьків, коли аноніми від дитинства не вчилися шанувати Божих, моральних, етичних, суспільних законів. У психопатів немає великої різниці, чи людину вбивається фізично, чи морально. Психопати – це люди дуже імпульсивні, самолюбні, емоційно неопановані і недорозвинені, нездібні контролювати своїх пристрастей. Їм не можна довіряти, вони ледве чи здібні відрізнити клевету від правди, а проступок від шляхетного вчинку і тому за поповнений злочин без уваги на його наслідки не відчувають найменшої реакції совісти, бо такої в них немає. На них не можна покладатися, а відчуття відповідальности їм чуже і неприняте. Вони не вміють і не бажають бути вдячними, ані не є спосібні плекати зв’язків дружби, любови, приятельства навіть із своїми найближчими. Їхньою ахілевою п’ятою є тотальна нездібність розпізнавати аморальність власного вчинку, а карання їх різними формами /в’язниця, грішми, позбавлення привілеїв/ зовсім не приводять їх до застанови чи до поправи. Американські тюрми і психіятричні лікарні є заповнені ними. Правдоподібно одинока повна ізоляція їх від здорового суспільства є ще найбільше успішним рятунком перед цими морально хворими людьми, для яких навіть сучасна модерна психіятрія ще не винайшла способу успішного лічення.
Тут мабуть можна визначити два хворобливі комплекси: перший – надмірне переконання аноніма про неможливість і нездібність висловити свої погляди на бажаному рівні, і другий – уявний страх перед переслідуванням за виявлену неконформістську думку. А заховавши свою особу така людина виявляє тоді свою дійсну мораль і природу. Кожна підла людина стає вповні собою тоді, коли вона переконана, що її ніхто не бачить, що вона сама. Спеціяльно ця людина, що не має сорому перед собою. Її внутрі розсаджує надмірна заздрість до тих, хто зумів своєю працею заслужити собі на повагу, і ненавість до тих, хто в його уяві «гальмує» ріст його personality.
І це стосується однаково авторів непідписаних листів, і тих, що підписані Н.Н., редакторів «Кропила», та авторів інструкції число 12. Усі вони роблять українську громаду щасливою своєю брудною писаниною тоді, коли переконані, що їх ніхто не бачить.
А при тому вони обмежені. Вони переконані, що роблять прислугу своїм однодумцям, чи справі, та що читачі анонімів ніяк не здогадаються звідкіля вони походять. А на ділі це не так тяжко.
Із припливу анонімів останніх тижнів виразно видно, що хтось центрально зааранжував напасливі виступи проти владики Василя Величковського в Римі. Як відомо – він напочатку свого звільнення перебував на Університеті в Римі, відправляв Богослужби, багато читав, цікавився усіми справами, яких він не знав, не уділяв жадних інтерв’ю, та що він виявився принциповим послідовником ідей Верховного Архиєпископа Кир Йосифa VII. І це останнє кинуло в лють усіх наклепників, які почали своє брудне діло.
І так, один анонім, підшитий під назву ТУCM ім. Міхновського вишуканою англійською мовою пише, що його вражає відсутність підпису владики Величковського під великоднім посланням владик, а чейже він є ісповідником віри, таким же, як і їх Блаженство Кир Йосиф VII. Уболівальник каже, що йому, владиці, належав би також респект в нашій помісній церкві.
Другий пише, що він жариться тим, що владиці Величковському заборонено робити публічні заяви в Римі, та що його обмежено лиш до приміщень будівель св. Сергія та Вакха й Університету, де його стежить сам Верховний Архиєпископ. Він, як і перший анонім, пригадує Верховному Архиєпископові, що владика Величковський є таким самим ісповідником віри як він, та вимагає вияснення що до положення його в Римі.
Інший вимагає пояснень на справу промовчування єпископських свячень владики Величковського, закидаючи Верховному крутійство. Навіть жалується, як можна ставити вимоги респекту до Ватикану, коли промовчуванням титулу владики Величковського ми самі не маємо до нього респекту.
А дальше пишуть і таке, на що просимо звернути увагу: «Українці мають право знати про свого славного Архиєпископа. Це іронія, що ми знали про нього більше, як він сидів ув’язнений на Донбасі, ніж як він прибув до Риму». Дальше стверджується, що владика впав жертвою церковної політики, та вимагається спеціяльного комунікату владики Величковського та Верховного Архиєпископа до справи – «де він є? Який його статус? Куди він думає іти».
Із наведених скорочених писань видно, як хтось намагається вдарити сконцентровано по позиції владики Величковського, та по відношенні його до Верховного Архиєпископа. Сама думка, що новий ісповідник віри може зміцнити позицію помісности нашої Церкви у Римі не дає спокою її противникам, і вони допускаються найбільше грубих аморальних і провокативних засобів, щоб чимскорше створити навколо тих справ недовір’я, підозріння, неповагу і компромітацію.
Але, звертаємо увагу наших дорогих читачів, що остання цитата про те, що владика впав жертвою церковної політики – це не анонім. Це переклад англомовного коментаря із тижневика «Шлях», за 16 квітня, число 15, органу філядельфійськоі митрополії. Тотожність вислову-думки та змісту виявилась тут сама. А на питання хто кому дає ініціативу в таких писаннях – «Шлях» анонімам, чи аноніми «Шляхові» нехай шановні читачі дадуть собі відповідь самі.
Ми раді тому, що кляса анонімів не ідентифікується з нашим т-вом, та що вона практично «помагає морально» його противникам.
