Викликом, який не усвідомили, а отже, й іспитом, який не склали інтелектуальні кола, залучені до публічного життя України у 1990 – 2000 роках (тут я говорю дуже широко), стало тотальне нерозуміння природи влади: політичної, інтелектуальної – усякої. Зі свого минулого еліти принесли в нові умови розуміння влади: 1) як керування і панування; 2) як концепт, нерозривно пов’язаний із власністю. Властиво, що СРСР і втілював у собі таке розуміння «влади-власності»6 , за якого верховний керівник – у нашому випадку колективний пролетаріат, а фактично бюрократія – була власником усіх благ: хто має владу, той має усю власність. Масові арешти і розстріли «старої» української інтелігенції за радянських часів були спробою позбутися не лише інтелектуального опонента, а й присвоєння власності як матеріального підґрунтя до спротиву – опанування суспільством через фізичне знищення і подальшу маргіналізацію того, кого режим сам собі призначив ворогом (згадаймо тавро «український буржуазний націоналіст»).
Світоглядно інтелектуальні корені олігархату покояться й на цьому «киті», але нівелювання і марґіналізація інтелектуалів тут відбувається без фізичної ліквідації. В рамках системи «влада-власність» незалежне інтелектуальне життя за визначенням неможливе, бо ті, що мають власність, тут виступають замовниками та володарями інтелектуального знання.
Повністю текст читайте у паперовій версії журналу.
