I
Між багатьма постановами 2-го Ватиканського Вселенського Собору постанова Отців Церкви про організацію помісних церков є одною із найважливіших. В практиці вона означає, що в майбутньому Католицька Церква організаційно складатиметься з багатьох національних церков, кожна під проводом власного синоду владик. Це ні трохи не порушує єдности віри й доктрини церкви, ні примату папи римського; дає натомість можливість кожній національній церкві управляти своїми ділами відповідно до льокальних відносин і національних потреб. Така зміна напевно зміцнить вплив церкви в цілому світі й причиниться до її авторитету в поодиноких країнах.
Новість цеї постанови в тому, що Католицька Церква віками строго зберігала принцип адміністративного централізму, а римська курія активно поборювала всякі, хоч би найменші, відосередні рухи. Такі рухи існували від перших віків христіянства, але ідеї організаційного універзалізму були сильніші і часто – не без участи світських імперських властей – перемагали так на заході, як і на сході. Наслідком боротьби цих ідей і принципів постав ряд схизм і єресей, що назверх виявлялись запереченням чи неґуванням деяких правд віри, а в дійсності дуже часто виникали з національних аспірацій поодиноких народів, що не хотіли годитись на надто велике по стороннє вмішування в їхнє церковне і релігійне життя, що довгі віки було ідентичне також із культурним життям багатьох народів. Згадаймо для прикладу вірменську церкву, сирійську, французьку /ґалліканізм/, англійську – далеко перед реформацією, чеську /гусситизм зродився на національному тлі й змагав до усамостійнення чеської церкви із-під опіки німецької імперської церкви/, вкінці німецьку /часи реформації/ і австрійську /часи Марії Тереси і Йосифа II/. Багато крови пролито, багато терпінь прийшлось перенести сторонникам обох напрямів в минулому. Але прийшов час і Церква в час Її найбільшого розквіту, сили й територіяльного поширення розв’язала раз і назавжди це питання в гідний спосіб рішеннями свого останнього Вселенського Собору. Така, видно, була воля Її основника і невидимого голови – Ісуса Христа.
Для вірних українського народу, без огляду на те до якої церковної організації вони тепер не належали б і без огляду де вони не жили б, повищі рішення повинні бути особливо потішаючими та наповняти нас усіх великою радістю і сатисфакцією. Бо українська церква від її основання втішалась правами помісної, національної церкви й довгі віки їх гідно продовжувала й боронила. Наша історія знає багато прикладів, коли наша ієрархія з великою відвагою відстоювала ці права. Не рідко цілий народ ставив чоло чужим і ворожим зазіханням відчуваючи, що без власної національної церковної організації, цієї душі народу, його єство, його фізичне існування загрожене.
Боротьба була довга, тривала віки й виснажила народ і його добрих пастирів. Українська Православна Церква втратила права помісности в користь Російської Православної Церкви, що й нині втішається монополією на церковно-релігійне життя нашого народу на батьківщині. Українська Католицька Церква могла зберегти ці права тільки частинно.
З рішенням Собору про організацію помісних церков, здавалось, прийшла довгожданна хвилина для Української Католицької Церкви коли Вона по страшних пробах, особливо кількох останніх десятиліть, знову зможе втішатись всіми своїми історичними правами й привілеями. Із номінацією Верховного Архиєпископа здавалось залишився вже тільки один крок до того, щоб наша Церква стала рівною із багатьома старинними Церквами сходу, щоб стала Церквою Патріяршою. Кращої нагоди для цього наша Церква не мала ніколи в минулому й ледви чи матиме в найближчих десятиліттях, а то й століттях. Нажаль, ця нагода втрачена, так, як це вже нераз бувало в нашій історії.
Трагічність цеї поразки в тому, що сталось це в першу чергу з вини таки частини ієрархії тої самої Церкви. Сам брак ініціятиви, ентузіязму в такій ситуації вже є великим злом, а вина тут більша – був і є активний спротив проти уактивовання української помісної церкви і піднесення її первоієрарха до гідности патріярха. Такого ніколи ще в Українській Католицькій Церкві не бувало. Навіть ієрархи чужого походження, чи національно і культурно відчужені нераз боронили Її прав і Її єдности в минулому, бо відчували певну відповідальність за своє стадо перед людьми й Богом. Для пересічного громадянина вірного остається одно пояснення – діявол мусів відкрити долину багатства, слави й спокусливих обітниць очам, що відвернулись від небес. За щоденними турботами й серед гамору світу ми затратили нашу чуйність і не добачили небезпек, що загрожують нашій Церкві і нашій спільноті. Життя тимчасом поставило нас перед прикрі доконані факти.
Часто чуємо, що ситуація, що витворилась і заскочила нас усіх не є аж такою трагічною; що не можна приписувати нікому за це вини; що не вина в тому українських чинників, а чужих; що Рим ніколи не бажав добра нашому народові; що сучасна міжнародня політична ситуація не дозволяє Римові щонебудь корисного для нас зробити; що нами торгують на міжнародній політичній біржі і т. п. Навіть коли припустити, що все це правда, то ми, українці, не без великої вини. Багато із перешкод, що наші противники й вороги часто кидають нам під ноги, можна побороти; побороти можна було також труднощі, що виникли у зв’язку з організацією Української Католицької Помісної Церкви з патріяршим устроєм сильною, однозгідною поставою українських провідних чинників так церковних як і світських та загалу українського громадянства.
Такої постави не було. Вправді загал громадянства поставився позитивно до справи патріярхату й активно піддержав відповідні акції в тій справі, чим дав ще раз доказ національної свідомости й громадської виробленості та прив’язання до своєї Церкви і віри. Цього на жаль не можна сказати про провідний актив політичного й громадського життя української діяспори.
Ще гірше мається справа, коли йдеться про частину української католицької ієрархії й чи не загал священства. Неоправдані амбіції й гордість деяких наших Владик причинились найбільше до цієї чергової національної поразки й цього не можна закривати. Обоятність до основних справ нашої Церкви зі сторони священства й сервілізм, що покутує серед священиків уможливили шкідливі акції Владик. Тут не йдеться про тих поодиноких священиків, що здають собі справу з кризи, в якій находиться наша Церква й співчувають із загалом вірних.
Але дивно стає, що загал священства взагалі на ці речі не реагує.
Коли 19 священиків в Канаді разом виступили з домаганням, щоб в нашій Церкві ввести англійську мову, то чому не знайдеться досить священиків, котрі домагалися б переведення в життя в нашій Церкві постанов II Ватиканського Собору стосовно помісности нашої Церкви, збереження Її традицій, обряду, мови, єдности?
Часто чуємо, що того рода домагання підважували б авторитет нашої ієрархії й це було б шкідливе для нашої спільноти. Вважаємо, що цей аргумент не витримує критики. По-перше, що дійсному авторитетові не лише домагання, а навіть найсуворіша критика ніколи ще не пошкодила; по-друге, домагання в рямках права і в певних формах завжди дозволені й не можуть підважити дійсного авторитету.
II
Помісність нашої Церкви – це в першу чергу єдність організаційної структури й одної верховної влади. Такою верховною владою в Східніх Церквах вважається патріярх або верховний архиєпископ. Декрет ІІ-го Ватиканського Вселенського Собору про Католицькі Церкви Східнього Обряду має таке рішення в тій справі: «З огляду на те, що патріярхат є традиційною формою влади в Східній Церкві, Св. Вселенський Собор висловлює гаряче бажання, щоб нові патріярхати були креовані там, де є потреба за рішенням Вселенського Собору або Папи Римського».
Можна ставити питання, чи така потреба заходить у випадку Української Католицької Церкви. Думаємо, що так. Не будемо тут проходити всіх аргументів, що за тим промовляють, а зупинимось лише на аргументі національної української рації. На це маємо право, бо так підходять до справ часто інші національні спільноти й такий підхід був аж надто очевидним на останньому Вселенському Соборі /нпр. постава американської ієрархії в питанні вживання чи заборонення атомової зброї; постава польської ієрархії в справі т.зв. відзисканих земель/. Треба ствердити з усім натиском, що справа помісности Української Католицької Церкви й справа Українського Католицького Патріярхату є справами першорядного значення для українського народу так на батьківщині, як і в діяспорі. Без завершеної організаційної структури Української Католицької Церкви, як окремої помісної церкви в лоні Вселенської Католицької Церкви, наша Церква в діяспорі перестане бути взагалі українською. Без одного верховного проводу в нашій Церкві українська спільнота втратить будь-який вплив на Її дії й дальший розвиток.
Цитований вже Декрет останнього Вселенського Собору про Східні Церкви постановляє, що: «Патріярхи з їхніми синодами є найвищою владою в усіх справах патріярхату, включно з правом креовання нових єпархії і номіновання єпископів їхнього обряду…» Ця постанова забезпечує помісним церквам широкі автономні права й національний характер, якраз через цей верховний контрольний і регуляційний чинник. Очевидно, що при тому також національні державні чинники будуть дбати, щоб помісні церкви дбали про розвиток національних релігійно-церковних традицій й працювали на благо своїх народів в інших ділянках, як харитативна, виховна, соціяльна й економічна. З огляду на тимчасову бездержавність нашого народу, того рода додатковий регуляційний чинник відпадає, а на наш церковний провід часто спадають обов’язки по відношенні до нашого народу, котрі в державних народів є в віданні державних чинників.
В такій ситуації єдність Церкви й Її національний характер набирають подвійної важливости. Така єдність української помісної Церкви має під сучасну пору вийняткове значення для нашого народу на сучасному етапі його національного і державнотворчого розвитку. Сама єдність народу, його престиж, однообразність релігійно-церковного життя, а тим самим духового й культурного розвитку сильно загрожені, коли постанови Вселенського Собору не будуть здійснені в випадку Української Католицької Церкви в дусі Її окремішности як повної помісної церкви.·До речі, коли ці постанови не будуть здійснені по цьому задумі, що вони його виразно стверджують і що є без сумніву в інтересі поодиноких національних спільнот, а української в тим більшій мірі, то, коли йдеться про Українську Католицьку Церкву в діяспорі, сама рація Її існування підпадає під сумнів. Бо коли підійти до всього комплексу справи з чисто релігійного боку, то є ясним, що для поодиноких членів української спільноти в діяспорі справа їхнього індивідуального релігійного життя може бути розв’язана й поза нашою Церквою; кожний індивідуально може вибрати собі відповідну Церкву й обряд, бо основним елементом релігійного життя одиниці є віра, а обряд є річчю другорядною. Такий вибір кожного не принесе шкоди для віри, ані для його індивідуального спасіння, але які прикрі наслідки це мало б для цілої спільноти в діяспорі, для українського народу!
Покищо трапляються лише індивідуальні випадки відходу від нашої Церкви, але є всі дані сподіватись, що коли відносини в Українській Католицькій Церкві не будуть упорядковані, й то в найближчому часі, в дусі постанов II Ватиканського Собору, то відхід набере масового характеру, бо така вже логіка роздріблености. Можна побоюватись, що сектярство, а навіть поганство матимуть обильне жниво серед нашої спільноти. Чи можна до цього допустити? Чи не бачить цього наша ієрархія в ЗДА й інших країнах поселення українців? Чи не бачать цього наші священики й загал суспільства, або бодай його провідні одиниці? За такий стан відповідають в першу чергу наші Владики й священики і вони будуть гостро осуджені майбутніми поколіннями, якщо до такого стану допустять. Обов’язком всієї української діяспори є їм на це звернути увагу.
Відповідальність рівно ж спаде на відповідальні чинники Риму, бо дотепер вони були й є контрольним і регуляційним чинником в організаційній структурі нашої Церкви – вони назначували наших владик, креували нові єпархії й тому відповідають за поведінку цих владик і їхні дотеперішні акції, що, стверджуємо це з повного свідомістю, не йшли по лінії постанов II Ватиканського Собору, особливо коли йдеться про Декрет про Східні Церкви, й тим самим не відповідали інтересам української спільноти в діяспорі й були проти інтересів українського народу в цілому.
Очевидно, що установлення одного проводу помісної церкви ще не вичерпує всіх характеристик такої церкви й не створює її відразу повноцілою і повновартісною окремою церковною одиницею. Мусить ще бути почуття духової єдности з матірною церквою, що виявлялася б в щоденному житті всієї помісної церкви. Маємо при цьому на думці в першу чергу однообразність обряду й його практик. Цитований декрет каже, що: «Східні священики й монахи повинні служити Богослужби згідно з приписами й традиціями, згідно з своїми установленими звичаями…». І дальше, що: «До патріярха з його синодом, чи до верховної влади кожної церкви з синодом єпископів, належить рішення відносно мови, що вживається в св. Богослужбах… Знаємо, що в нашій Церкві в деяких дієцезіях це рішення було порушене самовільними зарядженнями наших Владик без узгіднення з Верховним Архиєпископом і синодом єпископів.
Коли йдеться про обряд, то над ним взагалі доконано й доконується цілий ряд насильств, чи то з незнання, чи з недбалости. Очевидно, що однообразность неможлива, коли священики не мають можливости його навчитись і практикувати під час своїх студій. Цьому хіба не важко було б зарадити, якщо б було бажання у відповідальних за це владик.
В Декреті II Ватиканського Вселенського Собору про Виховання Священиків читаємо постанову, що: «В випадку коли поодинокі дієцезії не є в стані мати свої окремі семінарії, семінарії повинні бути організовані для цілої провінції чи країни так, щоб виховання священиків, що в даному випадку повинно бути верховним законом, могло відбуватись на більш ефектовних засадах…» Постанова ця виразно вказує, що в випадку потреби можна й треба організувати національні семінарії для виховання священичого доросту й вказує на небезпеку роздроблення зусиль, що приводить до менш ефектовного виховання. В Римі від давна існує українська семінарія, а останньо основано також католицький університет. Чи можливо собі уявити більш ефектовну підготовку українського священичого доросту, як це можуть забезпечити ці дві інституції? Перебування разом на протязі кількох років питомців Української Католицької Церкви з усіх країн поселення нашої діяспори дало б їм можливість себе пізнати, збагатитися досвідом, зродило б почуття єдности й дало б можливість плекати церковну єдність і обрядову однообразность. А яка велика користь була б з цього для української культури, духового життя народу!
Чи можливо це здійснити без більших трудностей? Очевидно! І то навіть без більших економічних жертв для більшости українських єпархій в діяспорі. Думаємо, що будемо близькі правди, коли скажемо, що вдержання одного студента богословії на студіях в Римі виносить менше, як в Північній Америці. Треба лише доброї волі і розуміння потреб власної Церкви й народу під сучасну пору.
В Декреті про Світський Апостолят є постанова про Ради Мирян, що повинні бути організовані в поодиноких дієцезіях Вселенської Церкви.
В цій постанові говориться, що такі ради повинні бути організовані також при парохіях, але рівночасно, якщо можливо, такі ради повинні ставати міжпарохіяльними, міжєпархіяльними, а також національними й міжнародніми. З постанови ясно виходить, що Отці Церкви бажають, щоб миряни активізувались більш, як дотепер в організаційному й духовому житті церкви. Декрет виразно надає більше прав мирянам, як вони мали дотепер й тим самим, хоч дуже обережно, всетаки вводить певну демократизацію (в додатку до націоналізації – помісности) в Церкві.
Для нас особливо важливою є ця частина постанови Декрету, що говорить про потребу й можливість організування національних рад мирян. Для спільноти, що живе в розсіянні в багатьох країнах і на кількох континентах така Національна Рада Мирян могла б мати прямо непередбачене в своїх наслідках значення; вона могла б стати Гарантією єдности багатьох майбутніх поколінь не лише в церковному житті, а також в національному й культурному, з громадсько-політичним включно.
На жаль, дотепер у цій дуже важливій справі не зроблено дослівно нічого. Не вводиться в життя цього надзвичайно важливого чинника помісности й національної єдности діяспори, хоч всім очевидними стають явища відчуження і духового віддалення та національного роздріблення, ну й денаціоналізації нашої спільноти, головно доростаючого нового покоління.
Слово й дія в цій справі знову таки в першу чергу за нашими владиками й священством. Миряни з певністю піддержать кожну акцію, що йтиме по лінії церковної й національної єдности, по лінії помісности нашої Церкви й збереженні духовости нашої спільноти. Ще не пізно, можна надолужити й це, що в міжчасі прогавлено, але треба зачати . працювати вже, не відкладаючи й не зводити боїв за несуттєві дрібниці чи особисті амбіції. На це ніхто не має тепер права, будь це Владика, священик, монах, чи звичайний мирянин.
