Нема на світі двох однакових парафій, як і нема двох однакових людей. У кожного свій характер, своя біографія. Греко-католицька парафія Успіння Пресвятої Богородиці у Львові особлива тим, що дуже «домашня», затишна. Тут біля церкви ростуть коркові дерева і магнолії, картопля і квасоля – такий собі мініатюрний дендрарій, розкішний квітник і невеличкий город. О сьомій ранку ви можете бачити, як немолодий парох копає грядки, підливає дерева або ж годує песиків чи котиків, котрих тут прихистив. А ще ця парафія – немов зріла людина, що має досвід страждання, тому зболену душу тут розуміють. Біля пам’ятника абортованим дітям моляться жінки, благаючи Пречисту про заступництво і охорону найрідніших, про дар материнства, вимолюють прощення за скоєний гріх аборту. На богослужіннях, особливо вечірніх, можна бачити людей із сумними очима в скромному домашньому одязі – це хворі з онколікарні, що за кількадесят метрів від церкви. А поряд бігають діти із садочка, розташованого майже впритул до храму. Все тут переплелося – і смуток і радість, і розпач, і надія…
Здійснена обітниця
А почалось усе 1972 року. Теперішній парох Мирослав Солтис працював тоді на заводі телеграфної апаратури. Його первісткові сповнилось дев’ять днів, а дружина – в онкодиспансері. Лікарі не давали надії на життя… У розпачі священик (у нього теж виявили онкозахворювання) вибіг тоді з лікарні. Ноги підкошувались: невже син зостанеться сиротою? Тоді й дав обітницю: якщо Господь порятує – стане священиком і збудує на тому місці храм. Дружина ще довго хворіла, втратила двох діточок у лоні. Та, попри все, подружжя виховало двох синів, здолавши недуги, а отець Мирослав, як і пообіцяв Богові, будує новий храм. Два десятиліття тому в зеленому районі (при в’їзді до Львова з південного боку), забудованому хрущовками для військових і заселеному переважно росіянами, не було жодної церкви. І ось у 1996-му тут, спочатку просто неба, а потім у фойє 32-ої школи, священик починає звершувати богослужіння. А коли дізнається, що можна отримати дозвіл на побудову храму наприкінці вулиці Стрийської біля дитячого садочка, одразу ж починає діяти. Це, як виявилось, і було те місце, де колись благав про допомогу Господа… Спочатку на відправи приходило кількадесят вірних, згодом кількасот. Священик намагався не нагнітати національних настроїв – акцентував лише на вірі в Бога, який ніколи нікого не розділяє. Буквально за два місяці (значною мірою коштом отця Мирослава, за його ж проектом) постала капличка, що може вмістити до 300 вірних. Богослужіння тут звершують донині. Планували цього літа на празник Успіння Пресвятої Богородиці освятити нову церкву, яку громада будує вже десятий рік. Але матеріальні проблеми не дозволили втілити задумане. Щоправда, 28 серпня віряни вперше увійшли під склепіння нового храму і помолились у сірих стінах, під риштованнями, при заклеєних вікнах. На очах багатьох блищали сльози. Люди бачать, як парох та двоє сотрудників – отець Андрій Хомуляк та отець Роман Стефанів – майже весь вільний час проводять на будові, беручи на себе левову частку організаційних робіт. На щомісячній збірці парафіяни жертвують на новий храм, тому також почуваються причетними до справи. Розуміють, що церква ця, передусім для прийдешніх поколінь, стане саме тим місцем, де вони завжди знайдуть духовний мир і розраду.
Новітній Ноїв ковчег
Новий храм заввишки з дев’ятиповерховий будинок має незвичне архітектурне рішення: зведений у вигляді Ноєвого ковчега – еліпсоподібного корабля з трьома вітрилами. На чотирьох зовнішніх стінах створять мозаїчні копії чудотворних богородичних ікон (Матері Божої Неустанної Помочі, Львівської та Почаївської). Планується, що всередині храму будуть три престоли – центральний і два бічні, а над святилищем, під одним з вітрил, перед вірними постане іконостасна композиція «Дорога до Бога»: дерев’яні напівскульптурні фігури Христа і апостолів, кожен з яких іде своєю дорогою до Господа. А ще в планах створити в церкві панораму – палестинський пейзаж, який би відтворював атмосферу тих місць, де молився Христос. За пам’ятник «…і живим, і мертвим, і ненародженим.., і абортованим дітям», споруджений біля каплички (знову ж таки, за ідеєю отця Мирослава) у 1998 p., священик отримав орден від блаженного Івана Павла II. Пам’ятник має форму дзвона, що потріскав від дитячого плачу. Між камінням (це річкове каміння возили з ближнього села Сокільники) вмуроване зображення ембріона, дитячих ручок та ніжок. Зворушливо і… трішки моторошно. Над ненародженим немовлям простягає руки Богородиця (робота скульптора Ореста Драгана). Тут відправляють молебні за абортованих дітей (уже традиційно в другу суботу Великого посту УГКЦ молиться за абортованих дітей, а 7 квітня, на празник Благовіщення – за дар життя). Втім молитва за ненароджених дітей у храмі триває впродовж року.
Помолімось за пацієнтів онкологічної лікарні
Духовна опіка над людьми, що мають страшну недугу, – один із душпастирських обов’язків священика. Двічі на тиждень в онко-диспансері відправляють Службу Божу, сповідають, проводять духовні бесіди… Не раз буває, що людина сповідається вперше у житті. «У хворих психіка травмована, – розповідає отець Мирослав. – Іноді їх треба підготувати навіть до того, щоб змогли спокійно аналізи здати. Пояснюємо: молися, вір. Господь справді творить дива! Я теж мав онкологічну недугу – і ось вийшов з цього. Буває, що людина власне через зневіру помирає». «Помолімось за хворих нашої онкологічної лікарні й усіх хворих та немічних», – ці слова промовляють священики на щоденному вечірньому молебні в капличці Успіння, і щораз вони глибоко зворушують. Відчуваєш, що десь зовсім недалеко хтось глибоко страждає, і ти за нього молишся, і можливо, твоя молитва за незнану людину дійде до Бога. І те, що священики кажуть саме «нашої лікарні», вчить нас, вірних, відчувати відповідальність, бути небайдужими. Може, тому й проповіді їх (чи отця Мирослава, чи отця Романа, чи отця Андрія) завжди прості, йдуть до серця. Не намагаються зробити нас богословами – вчать бути добрими християнами і радіти життю, Божому дарові. Ще одна особливість вечірнього молебню полягає у тому, що наприкінці вірні мають змогу оголосити свої прохання, і тоді громада у цьому намірі молиться. То ще один штрих до «домашності» парафії, про яку вже згадувалось на початку. …Парафія живе буденним життям. При ній активно діють спільнота «Матері у молитві», молодіжне братство, яке опікується одним із львівських сиротинців, вівтарна дружина. Діти вивчають катехизм на суботніх заняттях, а щонеділі приходять на літургію, яку звершують саме для них і на якій співає дитячий хор. Наближається до завершення будівництво нового храму Але планів ще дуже багато, зокрема побудувати біля церкви притулок, де мешкатимуть поряд покинуті старенькі і сироти, обдаровуючи одні одних радістю дитинства та мудрістю старості. Це ще одна ідея невтомного отця Мирослава, яка, дасть Бог, рано чи пізно знайде втілення.
